Оцим і ласував мостивий пан, у той час як четверо чи п'ятеро слуг трималися віддалік. Якщо вони харчувалися ще гірше (не беручи коріння до уваги), доїдаючи після пана, то їм справді було скрутно.
Щодо нашого мандарина, з яким ми подорожували, то йому віддавали королівську повагу; в дорозі він був оточений своїми можновладцями й такою пишнотою, що ми ледь могли розгледіти його здаля. Усе ж таки я помітив, що почет їхав на жалюгідних шкапа, не до пари нашим в'ючакам, хоча судити важко, бо коней вкривало різне спорядження, збруя та попони, й ми насилу могли розрізнити, худі вони чи ні, тому що бачили тільки їхню голову та ноги.
На серці в мене було легко, всі нещодавні негоди й турботи минули, ніяких клопотів наразі не було, і я насолоджувався подорожжю, котра минала без пригод, за винятком одного разу: коли ми брели через потічок, мій кінь упав і скинув мене у воду. Було неглибоко, але я викупався з голови до ніг. Я згадую про це, бо мій записник, де я занотовував власні імена, які хотів запам'ятати, намок і, на превеликий жаль, записи стали нерозбірливими, й тому я не можу відновити точну назву деяких місць, де побував під час цієї подорожі.
Аж ось ми прибули до Пекіна. Зі мною залишився тільки парубок, якого небіж призначив мені слугою, – він виявився досить надійним і спритним; у мого партнера теж був тільки один слуга, ніби його родич. Ще ми взяли з собою португальця-лоцмана, якому дуже хотілося побачити китайський двір, і заплатили за нього всі витрати в дорозі, бо він міг служити нам перекладачем – розумів місцеву мову, добре знав французьку і трохи англійську. Тобто, старий скрізь був нам у пригоді; ми щойно тиждень пробули в Пекіні, як він прийшов до нас і сміється. "Слухайте, сеньйоре англійцю, – сказав він, – є для вас приємна новина". "Це ж яка? Що може приємного статися в незнайомій країні?" – поцікавився я. "Однаково – вам радіти, а мені – сумунвати", – відказав він ламаною англійською. "Чого ж це вам сумувати?" – перепитав я. "Бо двадцять пть днів ми їхали сюди разом, – відказав він, – а тепер мені доведеться вертати самому, і як же я тоді дістанусь до свого порту без судна, без коня, без pecune? " Його англійський волапюк ряснів португальськими слівцями, що нас вельми смішило тоді. Власне, він повідомив, що до міста прибув чималий караван московських і польських купців, які нині готуються за чотири-п'ять тижнів повернутися додому в Московію суходолом. Він був упевнений, що ми скористаємося цією нагодою і поїдемо, залишивши його самого в Пекіні, аби він сам повертався до свого порту.
Визнаю щиро, що від радісної несподіванки я аж занімів, а тоді перепитав: "Відки ви знаєте? Чому ви впевнені, що це правда?" А він на те: "Уранці я зустрів одного з них – вірменина, давнього мого знайомого, – ви вірмен греками називаєте, – який прибув з Астрахані й збирався вже рушати до Тонкіну, але передумав і піде з караваном до Москви, а звідти спуститься Волгою до Астрахані". "Сеньйоре, – відповів я, – якщо я насправді зможу таким робом повернутися в Англію, то тільки від вас залежатиме, чи поїдете ви зі мною, чи схочете повернутися до Макао".
Відтак ми продовжили наші консультації з приводу подальших дій, порадилися з партнером, наскільки це відповідає його планам. Він відповів, що вчинить так, як вирішу я, бо так добре злагодив усе в Бенгалії й передав кошти й майно у надійні руки, що як тепер вдасться порядити купців, він придбає китайський тканий шовк і сирець і залюбки подасться в Англію, а вже звідти кораблями компанії повернеться в Бенгалію.
На цьому й стали та сказали португальцеві, що візьмемо на себе витрати, якщо він схоче їхати з нами до Москви чи й Англії, бо ми справді багато йому заборгували, тому що він прислужився нам і як лоцман у морі, і як брокер на березі, а те, що він привів японського крамаря, дало нам кілька сотень фунтів готівкою. Отож ми прагнули йому віддячити, бо постійно відчували його допомогу, та віддати належне, що в перерахунку вартості золотих монет становить сто сімдесят п'ять фунтів стерлінґів, які ми узгодили виплатити разом з партнером, а також вирішили перебрати на себе всі подорожні витрати для нього і його коня, а він лише платитиме за коня, що транспортуватиме його крам.
Отак ми між нами ухвалили й покликали його, аби повідомити рішенець. Я нагадав йому його нарікання, ніби ми хочемо, аби він вертався додому сам, і сказав, що насправді ми пропонуємо йому взагалі не вертатися, бо оскільки ми вирішили їхати в Європу з караваном, то раді будемо запросити його до гурту, а тому й хочемо тепер знати його думку. Лоцман відповів, що подорож була довга, і в нього тепер нема pecune на повернення й на прожиток у порту. Ми сказали, що розуміємо його стан, а тому хочемо, аби він відчув нашу вдячність за його сумлінну службу. І я розповів йому про нашу домовленість із партнером та сказав про розрахунки та пояснив, що, за бажанням, він зможе інвестувати свої гроші так, як ми це робитимемо із нашими коштами, а щодо поточних його витрат, то ми доправимо його до Московії чи Англії (без покриття витрат, пов'язаних із нещасними випадками в дорозі) і платитиме він лише за своє під'ючне.
Лоцман на радощах ледве не ошалів і оголосив, що ладен їхати з нами хоч довкола світу, і ми всі заходилися лаштуватись у дорогу. Попереду і нам, і купцям було багато роботи, й остаточно всі були готові не за п'ять тижнів, а за чотири місяці й ще кілька днів.
Розділ XIV. Напад татар
Виїхали ми з Пекіна не через п'ять тижнів, як розраховували, а через чотири з гаком місяці, на початку лютого за нашим стилем; мій партнер з лоцманом ще хутко з'їздили в порт, де ми спершу висадилися, щоб випродати дещо з залишеного там краму, а я з китайським купцем, з яким познайомився в Нанкіні й який до Пекіну приїхав у своїх справах, подався до Нанкіну й придбав за домовленістю з партнером дев'яносто сувоїв тонкого адамашку, двісті сувоїв дуже тонкого шовку різних ґатунків, інколи з золотою ниткою, та доправив усе до Пекіну. Крім того, ми купили чимало шовку-сирцю та іншого краму, – лише цей товар коштував три тисячі п'ятсот фунтів стерлінґів; до цього треба ще додати чай, тонке сукно, паки з пижмом і гвоздикою вантажем для трьох верблюдів. Тобто весь придбаний товар умістився на 18 верблюдах, а ще були їздові верблюди, два-три коня для заміни в дорозі, два коня з вантажем харчів, – тобто у нашій валці було двадцять шість верблюдів і коней.
Наскільки пригадую, караван утворився чималий: триста-чотириста коней, понад сто двадцять озброєних і до всього готових чоловіків, бо на південні каравани нападають араби, а на ці – татари. Увесь цей гурт виявився багатонаціональним, але найбільше, понад шістдесят, було московських купців або москвичів, що з них кількоро було ливонцями, та п'ятеро шотландців, що особливо приємно, – всі вони надійні та досвідчені в підприємництві люди.
Наприкінці першого дня подорожі, ґіди, котрих у нас було п'ятеро, запросили усіх караванників на велику раду, як вони її називали. На цій раді кожен зробив внесок у загальну скарбницю на подорожні витрати: закупівлю фуражу там, де його не можна було дістати інакше, на потреби ґідів, добування коней тощо. Тут же, як вони це називають, спланували подорож: призначили ватагів та підмагачів, аби валка трималася купи, щоб усім передавалися команди в разі нападу і щоб командували дорогою усі по черзі, – доцільність такого урядження з'ясувалася згодом.
У цій частині країни вздовж шляхів живе чимало люду, зокрема посудників, мискарів і готувальників глини для китайської порцеляни. Дорогою лоцман-португалець, котрий завжди якось розважав нас, підійшов з ухмілкою до мене і сказав, що хоче показати мені найбільшу дивину і що після всього осудливого, сказаного мною про Китай, я змушений буду визнати, що бачив річ, якої нема більш ніде у світі. Мене конозило знати, що ж це таке, і врешті він сказав, що це поміщицький будинок з порцеляни. "Ну, – відповів я, – місцеві будинки – такий же китайський виріб, як і решта, а в них тут усе з глини". "Ні, – заперечив він, – це не просто глина, а гончарний виріб, як говорять у вас в Англії, або порцеляна, як називають це в Португалії". "Може бути, – вів я далі, – а які його розміри? Його можна транспортувати в ящику на верблюді? Якщо можна – ми його купимо". "На якому верблюді! ? – вигукнув старий лоцман, здіймаючи руки, – адже в ньому живе сім'я з тридцяти душ!"
Мені насправді закортіло побачити цей будинок, і коли я підійшов до нього, то побачив таке: сам будинок, або , як ми кажемо, житловий будинок, дерев'яний, його обшальовано, але не мазано глиною, – все вкрито китайською керамікою, що мала поливу з сонячного боку. Виглядав будинок гарно: увесь білий, з мальованими блакитними фігурками, як на китайському посуді в Англії, і випалюється ця плитка, як порцеляна.
Усередині стіни не хутрували й виклали мальованими квадратними плитками, проте не кам'яними, як в Англії, а – з тонкої порцеляни різного кольору, часом підзолоченої; самі плитки настільки щільно покладені, що утворюють суцільне покриття, на якому не видно місць з'єднання розчином і на якому не спотворюються завдяки цьому фігурні зображення. Така сама й підлога в кімнатах, тверда, як камінь, на кшталт долівки в деяких частинах Англії, наприклад, у Ланкаширі, Ноттінгемширі, Лестерширі та ін, і дуже гладкі, але не випалені і не розфарбовані, за винятком деяких менших кімнат або комор з керамічною підлогою. На стелі й скрізь, де мав би бути тиньк, порцеляна, дах встелений блискучою чорною порцеляновою плиткою. Це радше такий порцеляновий склад, і якби мені не стояла на заваді подорож, я присвятив би кілька днів на ретельний його огляд. Мені казали, що в садку біля будинку є водограї й ставки, що в них дно й береги вкриті порцеляною, а вздовж стежок – ряди керамічних статуй.
Порцелянове виробництво – китайська дивовижа, то й зрозуміло, що китайці досягли в цій галузі досконалості, яку, здається, вони перебільшують у своїх оповідях, бо часом я таке від них чув про керамічний посуд, що купи не трималось. Наприклад, мені розповідали, буцім один робітник змайстрував з порцеляни цілий корабель з щоглами, такелажем, вітрилами, що вміщає 50 чоловік.