Трохи потренувавшись, він усі ці мудрації засвоїв і став досвідченим моряком, — хіба що компас вдати так і не зміг. Але що в тих широтах рідко хмарилося чи мрячило, компас не був вельми потрібний: вистачало зірок уночі й берегової лінії вдень; виняток складав дощовий сезон, проте в цю пору ніхто не подорожує ні суходолом, ні морем.
Переступило на двадцять сьомий рік мого острівного полону, хоча три останні роки з П'ятницею полоном називати не можна, бо це було вже зовсім інше життя. Роковини виходу на берег я відзначав, як і спочатку, подякою Богові за ласку, тим більше, що тепер у мене було більше причин дякувати за нове свідчення опікування мною Провидінням, ще й за надії на швидкий порятунок, бо думка про швидке спасіння міцно уроїлася мені в голові… і року не мине, як я звільнюся. Проте господарства я не занедбував, копав, садовив, обгороджував. Збирав і сушив виноград, тобто все йшло своїм робом.
Тим часом залягли дощі, і я здебільшого сидів удома. Наше нове судно ми сховали від дощу: завели його в бухту, де я колись причалював свої плоти з корабля, витягли його на берег під час припливу, і я наказав своєму слузі П'ятниці викопати за розміром судна невеликий портовий басейн, аби човен міг запливти в нього, а під час відпливу загатили басейн, щоб випустити й більш не пускати в нього воду, і тому морський приплив до басейну не потрапляв, і човен лежав сухий, а від дощу ми вкрили його грубим шаром гілок, як стріхою, й почали чекати на листопад-грудень, коли я планував здійснити виправу.
Коли почало кластися на годину, вернулись і мої прагнення подорожі, і я почав день при дні готуватись. Насамперед я потурбувався про запас харчів на дорогу, бо за один-два тижні планував розгатити док і спустити човен на воду. Якось уранці я своїм звичаєм порався й загадав П'ятниці піти на берег і принести суходільну чи морську черепаху: нам яєць і м'яса однієї черепахи звичайно вистачало на тиждень. Незабаром він біжить назад, перелітає через зовнішній вал чи огорожу, не чуючи під ногами ні землі, ні щаблинок драбини, — я ще й рота не розтулив, а він волає: "Пане! Сум! Лихо!" "Що сталося, П'ятнице?" запитую. "Онде, — відповідає, — один, два, три каное, один, два, три!" З цього я виснував, що разом буде шість, але потім виявилось, що таки три. "Заспокойся, П'ятнице" — угамовував я його. Сірома перепудився, бо гадав, що це вони по нього припливли — поріжуть на шматки й з'їдять; він так тремтів, що я не знав, що діяти. Я потішав його, приказуючи, що я в такій самій небезпеці та що їстимуть нас разом. "Але, П'ятнице, — сказав я, – нам слід наважитись і битися з ними. Ти зможеш битися, П'ятнице?" "Я стріляти, – відповів він, – але їх ще припливе багато більше". "То пусте, — вів я далі, — ті, що залишаться живі, перелякаються наших рушниць". І по цьому я спитав його, чи захищатиме він мене, якщо я захищатиму його, чи готовий він стояти пліч-о-пліч зі мною та виконувати накази. А він на те: "Моя – вмерти, якщо пан накаже".
Тоді я пішов і приніс добрячу порцію рому і дав йому, бо в мене, як ощадливого господаря, цього напою залишилося ще чимало. Коли ми все випили, я наказав йому взяти дві мисливські рушниці, які ми завжди брали з собою, і я зарядив їх великим шротом, що завбільшки з маленькі кулі для пістоля. Тоді я кожен із чотирьох мушкетів зарядив двома великими й п'ятьма маленькими кулями, а пістолі — парою куль кожен. Крім того, я взяв шпагу без піхов, а П'ятниці дав тесак.
Так я уворужився, взяв прозорну трубу і пішов до горба подивитися, що діється, і відразу ж побачив двадцять одного дикуна, трьох бранців і три каное; звитяжці лаштувалися бенкетувати, пожираючи полонених, — варварський бенкет! – проте мені здалось, що в нинішньому святкуванні є щось незвичайне. Вони причалили не там, де висідали, коли втік П'ятниця, а ближче до моєї бухточки, де берег був положистий і хащі підступали до самого моря. Та гидота, якою ці грішники збиралися займатись, настільки обурила мене, що я спустився з гори до П'ятниці й сказав, що вирішив напасти на них і винищити до ноги, і ще раз запитав, чи він зі мною. Підбадьорений ромом, він уже подолав страх і повторив, що помре, якщо я накажу.
У такій люті я розподілив між нами заряджену зброю: дав П'ятниці один пістоль за пояс і три рушниці на плече, і собі взяв один пістоль і три рушниці, — із цим ми з ним і рушили. Я захопив ще пляшчину рому в кишеню, дав П'ятниці чималу торбу з порохом і кулями та наказав йому не відставати, не шуміти, не стріляти, чекати подальших наказів і не розмовляти. З цим обладунком ми зробили гака десь на милю – праворуч, через бухточку й далі до лісу, аби наблизитись на відстань пострілу перш, ніж нас викриють, — в прозорну трубу видко було, що зробити це нескладно.
На марші зринула давні мої думки й наміри мої стали не такі рішучі, себто я не кількості їхньої злякався, бо в мене була перевага над цими голими неозброєними грішниками… нехай я був би і сам один проти них. Я просто хотів собі пояснити, що саме поривало мене, який привід, яка потреба змушувала вмочити руки в крові, напасти на людей, котрі й у думці не покладали вчинити мені лихо, котрі невинні переді мною й чиї варварські звичаї були їхньою ж бідою, знаком того, що Бог рокував їх та інші народи цієї сторони на глупоту, нелюдське життя, але водночас не призначив мене судити їхні вчинки, стати виконавцем Своєї волі… якби захотів Він би взяв справу в Свої руки і всенародно воздав би цим людям за злочини проти народу, але насправді не моє тут мелеться… П'ятниця, звичайно, знайшов би виправдання, бо він був фактичним ворогом і воював з цим народом і тому мав законні підстави для нападу, котрих у мене не було.
І так мені дорогою дошкуляли ці думки, що я вирішив просто зайняти позицію неподалік від них і поспостерігати за їхнім варварським бенкетуванням, а там – як Бог велить, тобто втручатись буду тільки якщо станеться щось уже мені непідвладне.
З цим рішенням я увійшов до лісу – посуваючись обачно і мовчки, П'ятниця ступав слідом за мною; так ми вийшли до узлісся навпроти дикунів – між нами був лише край лісу. Там я тихцем гукнув П'ятницю, показав йому крислате дерево на краю і наказав піти до нього й роздивитись, що роблять дикуни. Він виконав наказ, хутко повернувся й розповів, що їх звідти видно добре, що сидять вони навколо багаття і їдять м'ясо одного з бранців, а другий лежить зв'язаний неподалік на піску і чекає на свій час, — у мене всередині все аж перевернулося. П'ятниця докинув, що то – не його одноплеменець, а один з бороданів, які врятувалися на човні. Мене тяжко вразила звістка про бороданя: я пішов до дерева і в прозорну трубу побачив білого на березі моря, руки й ноги якого зв'язані рогозом чи ситником, а сам він схожий на європейця, і одяг на ньому європейський.
Ярдів на п'ятдесят ближче до дикунів було ще одне дерево й зарості, — отже, я міг підійти непоміченим на піввідстані пострілу від дикунів; гамуючи несамовиту лють, я повернувся кроків на двадцять у чагарі, що росли між обома деревами, а тоді зійшов на горбок, звідки я все добре бачив – відстань не перевищувала вісімдесят ярдів.
Тепер кожна мить дорога: дев'ятнадцять страшних грішників сиділи тісним гуртом на землі; вони щойно послали двох своїх убити бідного християнина й поприносити до багаття частини розрубаного бранця, — вони саме схилились, аби розв'язати йому ноги. Я звернувся до П'ятниці: "Тепер слухай мене". П'ятниця чекав на наказ. "Повторюй усе, як стій, за мною", — сказав я і поставив один мушкет і рушницю на землю, П'ятниця зробив те саме, тоді я другий мушкет націлив на дикунів і слузі наказав зробити так само, а тоді спитав, чи він готовий. Той відповів: "Так". "Паль!" — наказав я і тієї ж миті вистрілив сам.
П'ятниця прицілився краще за мене і зі свого боку поклав двох і поранив трьох, а я поклав одного й поранив двох. Дикуни полякались – аж у п'яти закололо; хто вцілів, схопився на рівні ноги, але не знав, куди бігти чи куди дивитися, бо невідомо, звідки смерть прийшла. П'ятниця пильно стежив за мною, аби, як я наказував, повторювати всі мої дії; отож після першого пострілу я кинув мушкет на землю і взяв мисливську рушницю, а П'ятниця й собі зробив те саме, я звів курок і знову націлився, він — теж. "Готовий, П'ятнице?" – спитав я. "Так", – відповів він. "Тоді паль! З Богом!" — і я знову вистрелив у вражених дикунів, і П'ятниця також; цього разу заряд складався з великого шроту або маленьких куль до пістоля, і тому полягло тільки двоє, але багато було поранених, котрі гасали й зіпали на повен голос – усі в крові та страшних ранах, — невдовзі троє з них теж попадали ледь живі.
"Тепер, П'ятнице, — сказав я, кладучи розряджену зброю та беручи ще заряджений мушкет, — за мною!", що він мужньо і зробив; я вибіг із лісу на берег, а за мною – П'ятниця. Побачивши, що дикуни нас помітили, я закричав кричма й наказав П'ятниці теж волати, а тоді побіг щодуху, — хоч виходило й не дуже швидко з усім обладунком на мені, — до приреченого сіроми, який лежав на березі між бенкетарями та морем. Обидва різники, що саме ладналися до роботи, страшенно перепудилися ще під час перших пострілів і чимдуж дременули до моря і вскочили в каное, де до них приєдналися ще троє дикунів. Я наказав П'ятниці підійти поближче й стріляти по них; він швидко зорієнтувався, пробіг ярдів сорок і стрелив; я гадав, що він поклав усіх, бо вони попадали в каное на одну купу, але двоє хутко підвелись, проте двох усе-таки він вбив, а третього поранив, і той лежав тихо й ледь дихав.
Поки мій слуга стріляв, я вийняв ніж і перерізав бідоласі пута, допоміг вивільнити руки й ноги та підвів його, а тоді спитав по-португальському, хто він. Сірома був слабкий, ледь стояв і насилу вимовив на латинський штиб: "Християнин". Я вийняв з кишені пляшку, дав йому й на мигах запропонував випити, що він і зробив, тоді дав йому хліба, і він з'їв його. Тоді я спитав його, з якої він країни, й він сказав: "З Іспанії" і, помалу приходячи до тями, жестами спробував виразити, що вдячний мені за порятунок. "Сеньйоре, — силувався я говорити по-іспанському, — ми побалакаємо потім, а зараз треба битися.