Більярд о пів на десяту

Генріх Белль

Сторінка 33 з 52

Віконце відчинилося перед ними, наглядач зі списком вихилився з нього і спитав:

— Ви в'язень Шрелла?

— Я,— відповів Шрелла.

Наглядач почав перераховувати речі, беручи їх одну за одною з коробки і викладаючи на ляду.

— Кишеньковий годинник, нікельований, без ланцюжка. Гаманець, чорний, шкіряний, у ньому п'ять англійських шилінгів, тридцять бельгійських франків, десять німецьких марок і вісімдесят ж})енігів. Краватка, зелена. Кулькова ручка, без марки, сіра. Дві хусточки, білі. Плащ, непромокальний, з паском. Капелюх, чорний. Безпечна бритва марки "Жилет". Шість сигарет марки "Бельга". Сорочка, спідня білизна, мило й зубна щітка у вас були з собою, правда? Прошу, розпишіться ось тут, що всі ваші речі вам повернуто.

Шрелла надяг плаща, запхнув своє добро в кишеню і розписався там, де була поставлена дата: "6 вересня, 1958 року, 15 год. ЗО хв.".

— Усе,— сказав наглядач і зачинив віконце. Нетлінгер знов засунув сигару в рот і торкнув Шреллу за

плече.

— Ходімо,— сказав він,— нічого зволікати, чи тобі подобається сидіти за гратами? А краватку, може, все-таки зав'яжеш?

Шрелла встромив сигарету в рот, поправив окуляри, підняв комір і зав'язав краватку. Він відсахнувся, коли Нетлінгер раптом підніс йому до носа запальничку.

— Так,— сказав Нетлінгер,— у цьому всі в'язні однакові, чи вони зі становищем, чи ні, винні чи невинні, бідні чи багаті, політичні чи кримінальні, а найперше хочуть закурити.

Шрелла глибоко затягнувся і глянув поверх окулярів на Нетлінгера, зав'язуючи краватку й опускаючи коміра.

— Ти, бачу, маєш у цьому досвід, еге ж?

— А ти ні? — відповів Нетлінгер.— Ходімо, від прощання з начальником в'язниці я тебе не можу врятувати.

Шрелла надяг капелюха, вийняв з рота сигарету і рушив за Нетлінгером, що відчинив йому двері на подвір'я. Начальник в'язниці стояв біля віконця, перед яким вишикувалась черга тих, що хотіли отримати дозвіл на побачення в неділю. Він був високий, одягнений не надто елегантно, але добротно. Підходячи до Нетлінгера зі Шреллою, він кожним своїм порухом показував, що він людина цивільна.

— Ну як, ти задоволений? — спитав начальник в'язниці Нетлінгера.— Сподіваюся, що все залагоджено швидко й коректно.

— Дякую,— відповів Нетлінгер,— справді все зробили дуже швидко.

— Чудово,— сказав директор і обернувся до Шрелли.— Не гнівайтесь, коли я скажу вам на прощання кілька слів, хоч ви лише один день,— він засміявся,— перебували під моєю опікою і помилково потрапили не в слідче відділення, а у виправне. Гляньте,— він показав на внутрішню браму в'язниці,— за цією брамою вас чекає друга брама, а вже за нею — щось прекрасне, наше найбільше добро — воля. Не знаю, чи підозра, що падала на вас, обгрунтована чи ні, але в моїх гостинних мурах,— він знов засміявся,— ви пізнали щось протилежне: неволю. Тож цінуйте волю. Хоч ми всі тільки в'язні, в'язні свого тіла, поки одного дня наша душа звільниться від нього й полине до свого творця, але бути в'язнем у моїх гостинних мурах — це не лише символічний образ. Я відпускаю вас на волю, пане Шрелло...

Шрелла збентежено простяг руку, але швидко відсмикнув її назад, бо з виразу обличчя начальника помітив, що це напевне не входило в церемонію прощання. Шрелла зніяковіло мовчав, перекладаючи сигарету з руки в руку й поглядаючи на Нетлінгера.

Мури навколо цього подвір'я, клаптик неба над ним були останнє, що бачив Ферді в цьому світі, а голос начальника в'язниці — останнім людським голосом, який він чув. Подвір'я було таке мале, що запах Нетлінгерової сигари заповнив його все. З того, як принюхувався начальник в'язниці, видно було, що він думає: "О, на сигарах ти завжди розумівся, цього вже в тебе не відбереш".

Нетлінгер вийняв сигару з рота.

— Міг би обійтися й без прощальної промови. Ну, дякую і до побачення.

Він узяв Шреллу за плечі й підштовхнув до внутрішньої брами, яка відчинилася перед ними. Потім вони повільно підійшли до зовнішньої брами. Шрелла зупинився й показав вартовому свої папери. Той пильно звірив їх, кивнув головою і відчинив браму.

— Ну ось вона, воля,— усміхнувся Нетлінгер.— Там стоїть машина, скажи лише, куди тебе відвезти.

Шрелла разом з ним перейшов вулицю, та коли водій відчинив перед ним дверці, раптом завагався.

— Сідай, сідай,— сказав Нетлінгер.

Шрелла скинув капелюха, сів у машину, відхилився назад і глянув на Нетлінгера, що вмощувався поряд із ним.

— То куди тебе відвезти?

— На вокзал,— сказав Шрелла.

— У тебе там речі?

— Ні.

— Ти хочеш знов покинути це гостинне місто? — спитав Нетлінгер. Тоді нахилився вперед і сказав шос})ерові:—На головний вокзал.

— Ні,— відповів Шрелла,— я ще не покидаю цього гостинного міста. Ти не спіймав Роберта?

— Ні,— відповів Нетлінгер,— його не так легко спіймати. Я цілий день ганявся за ним, але він ухилявся від зустрічі зі мною. А коли я майже спопав його в готелі "Принц Генріх", він утік бічними дверима. Через нього мені довелось пережити дуже неприємні хвилини.

— Ти й перед цим ніколи не зустрічався з ним?

— Ні,— відповів Нетлінгер,— жодного разу. Він дуже відлюдкуватий.

Машина зупинилася перед світлое}юром. Шрелла скинув окуляри, протер їх хусточкою і схилився до вікна.

— Мабуть, тобі самому дивно, що ти після стількох років і за таких обставин опинився в Німеччині,— сказав Нетлінгер.— Ти її не впізнаєш.

— Впізнаю і навіть добре впізнаю,— мовив Шрелла,— десь так, як пізнаєш жінку, що її кохав дівчиною і побачив через двадцять років. Вона трохи погладшала, сальні залози розрослися, в неї, мабуть, не тільки багатий, але й працьовитий чоловік, вона має віллу на околиці міста, машину, персні на пальцях. Після такої зустрічі про своє давнє кохання хоч-не-хоч згадуєш з іронією.

— Звичайно, картина, яку ти намалював, не зовсім правдива,— зауважив Нетлінгер.

— Але все-таки це картина,— мовив Шрелла,— і коли в тебе таких картин є тисяч зо три, то якусь крихту правди ти з них, думаю, виловиш.

— Мені здається, що ти бачиш усе в кривому дзеркалі, та й не можеш інакше, адже ти пробув тут усього двадцять чотири години, і з них двадцять три — у в'язниці.

— Ти навіть не уявляєш собі, скільки всього можна дізнатися про країну, коли сидиш у в'язниці. Адже до ваших в'язниць найчастіше потрапляють за обман,— на жаль, за самообман не карають. Ти, мабуть, іще не знаєш, що за останні двадцять два роки я чотири з них просидів у в'язниці ?

Машина повільно рухалася в потоці інших машин, що скупчилися перед світлофором.

— Не знаю,— сказав Нетлінгер.— Це було в Голландії?

— Так,— відповів Шрелла.— І в Англії.

— І за які провини?

— За вчинки в стані ас}>екту, викликаного любовною тугою. Але то був зовсім не ідеалізм, я боровся з цілком реальними явищами.

— А ти міг би розповісти про це докладніше? — спитав Нетлінгер.

— Ні,— сказав Шрелла,— бо ти б не зрозумів мене і сприйняв би мої вчинки як комплімент.

Я погрожував одному голландському політикові, який заявляв, що треба знищити всіх німців. То був дуже популярний політик. Потім, коли німці окупували Голландію, вони випустили мене, вирішили, що я такий собі мученик за Німеччину, а тоді знайшли моє прізвище в списку розшукуваних злочинців, і я від їхньої любові втік до Англії. Там я погрожував одному англійському політикові, який заявляв, що всіх німців треба знищити, а зберегти тільки твори їхнього мистецтва. То був дуже популярний політик. Проте англійці скоро амністували мене, воші вважали, що повинні шанувати почуття, яких у мене зовсім не було, коли я погрожував їхньому політикові,— так людей через непорозуміння садовлять до в язниці, а потім через непорозуміння випускають. Нетлінгер засміявся:

— Якщо ти вже збираєш картини, то я можу додати до твоєї колекції ще одну. Як тобі подобається така картина: двоє шкільних товаришів стають непримиренними ворогами на політичному грунті, далі йде переслідування, допит, утеча, смертельна ненависть,— але через двадцять два роки саме той, хто переслідував, той нелюд, визволяє з в'язниці втікача, який повернувся на батьківщину. Хіба не варта ця картина того, щоб ти і її взяв до своєї колекції?

— Це не картина, а історія,— відповів Шрелла,— і вада її в тому, що вона ще й правдива... Але якщо я перекладу цю історію на образно-абстрактну мову й потім витлумачу її тобі, то ти почуєш мало приємного для себе.

— Тобі напевне дивно, що я тут виправдуюсь перед тобою,— тихо мовив Нетлінгер і вийняв сигару з рота,— але повір мені, коли я побачив твоє прізвище у списку розшуканих злочинців і, переглянувши рапорт, довідався, що тебе справді арештували на кордоні, то, не вагаючись жодної хвилини, вжив усіх заходів, щоб звільнити тебе.

— Дуже шкода,— відповів Шрелла,— якщо ти думаєш, що я сумніваюся в щирості твоїх мотивів і почуттів. Я навіть не сумніваюся, що ти каєшся, але в кожній картині — а ти мене просив вважати цю історію ще однією картиною до моєї колекції,— в кожній картині є якась абстрактна ідея, і тут — це та роль, яку ти грав тоді і граєш тепер, вона, вибач мені, та сама, бо тоді мене, щоб знешкодити, треба було посадити до в'язниці, а тепер мене, щоб знешкодити, треба було звільнити. Боюся, що Роберт, у якого мислення багато абстрактніше, ніж у мене, саме тому не хоче з тобою зустрічатися. Сподіваюся, що ти розумієш мене,— я й тоді ніколи не сумнівався в щирості твоїх особистих мотивів і почуттів. Ні, ти мене не розумієш і не пробуй зрозуміти, бо ти грав свої ролі, не усвідомлюючи їх, інакше був би циніком або злочинцем, а ти не став ні тим, ні тим.

— Тепер я справді не знаю, чи ти мені робиш компліменти, чи зовсім навпаки.

— І те, й те,— засміявся Шрелла.

— Ти, мабуть, не знаєш, що я робив для твоєї сестри.

— Ти захищав Едіт?

— Так. Вакера хотів її заарештувати, знов і знов заносив її до списку, а я щоразу викреслював її прізвище.

— Ваша добродійність, мабуть, ще страшніша за ваші злочини,— тихо мовив Шрелла.

— А ви ще невблаганніші за самого бога, бо він прощає людині, якщо вона покається у своїх гріхах.

— Я не бог і не претендую ні на його мудрість, ні на його милосердя.

Нетлінгер похитав головою і відхилився назад. Шрелла витяг з кишені сигарету, встромив її в рот і знов злякався, коли Нетлінгер раптом клацнув запальничкою в нього перед носом і чисте блакитне полум'я мало не обпалило йому повік.

30 31 32 33 34 35 36