Золоті слова — й цілком у моєму дусі! Гадаю, що я й сам нічого не мав би проти такого костюму: сорочка, штани, ремінь — і годі. Мені б він пасував, та й Станко виглядав би в ньому краще, ніж у своєму псевдовишуканому вбранні. Та й взагалі людині пасує все, крім абсурдного, дурного й напівпристойного.
Але це лише побіжна заувага, невелике а propos.[91] Отже, ми зі Станком час від часу відвідували кабаре, кафе-тераси на вільному повітрі, іноді навіть кафе "Мадрид", де під час театрального роз'їзду панує велике пожвавлення, спостерігати за яким вельми повчально. Але одного разу ми зайшли на гала-виставу до цирку Студебекера, який вже місяць гастролював у Парижі. Про нього я й хочу сказати тут декілька слів, бо з мого боку було б великим недоглядом лише побіжно згадати про такий яскравий вечір.
Знаменитий цирк розкинув широке коло свого намету у сквері Сен-Жак, неподалік від театру Сари Бернар і набережної Сени. Сюди збіглася просто величезна юрба, очевидно сьогодні тут пропонувалося щось таке, що перевершує все те, що зазвичай пропонується на цьому терені від важного й високодисциплінованого haut-gout.[92] Та й справді, як збуджує наші почуття, нерви, хтиві інстинкти ця безперервна зміна номерів строкатої програми, номерів фантастичних, що межують з неможливим і все-таки виконуються з веселою усмішкою й повітряними поцілунками; адже всі ці артисти, в нескінченній своїй сміливості, граціозно грають зі смертю й каліцтвом під грім низькопробної музики, яка, відповідаючи суто фізичному характерові всієї вистави, не відповідає її високій досконалості, але таки змушує нас завмирати від жаху, сповіщаючи наближення того неймовірного, що все ж відбувається на наших очах.
Швидким кивком (у цирку поклони не прийняті) артист дякує за овацію юрбі, яка заповнює великий амфітеатр; це зовсім особлива публіка — своєрідне поєднання жадібної до видовищ черні й грубувато-вишуканих любителів кінного спорту. У ложах — кавалерійські офіцери в заломлених набакир кашкетах; гладенько поголені молоді нероби з моноклем в оці, з гвоздиками й хризантемами в петлицях широких жовтих пальт; кокотки впереміж з допитливими дамами з аристократичних передмість, за стільцями яких сидять знавці-кавалери в сірих сурдутах і таких самих циліндрах, з біноклями, які по-спортивному теліпаються на грудях, немов на перегонах у Лоншане. І до всього цього арена з дурманними, збуджуючими натовп плотськими відчуттями — розкішні, яскраві костюми, сліпуча сухозлітка, гострий запах стаєнь та голого тіла — чоловічого й жіночого, що наскрізь просочує цирк. Оголеними грудьми і спинами, зрозумілою кожному красою, буйною красою людського тіла, що здійснює подвиги на догоду спраглій до цих подвигів юрби, задоволено всі смаки, збуджено всі бажання. Пустські[93] вершниці, з дикими рухами тіла, й хрипкими вигуками, косячи оком, скажено мчать на неосідланих конях та зводять з розуму натовп жорстоким мистецтвом вольтижування. Гімнасти, стрункі фіґури яких підкреслюють трико тілесного кольору, які щільно облягають тіло, могутні безволосі руки атлетів, що на них жінки дивляться з таким дивно холодним виразом обличчя, й чарівні хлопчики. Трупа стрибунів і еквілібристів у спортивних костюмах, які не мають нічого спільного з фантастичними шатами інших циркачів, справила на мене дуже приємне враження ще й тим, що перш ніж приступити до чергової карколомної вправи, вони ніби стиха радилися між собою.
Найкращим з них був хлопчик років п'ятнадцяти, мабуть, улюбленець усієї трупи; підкинутий трампліном, він робив у повітрі два з половиною сальто-мортале, а потім, навіть не похитнувшись, опускався на плечі свого старшого брата, що все-таки вдалося йому лише на третій раз. Двічі він пролітав повз нього й падав. І треба сказати, що те, як він усміхався й похитував головою на свою невдачу, справляло не менш чарівне враження, ніж іронічно ґалантний жест, яким брат закликав його повернутися на трамплін. Можливо, все це була гра, бо коли третього разу, зробивши сальто-мортале, він став йому на плечі, справді не похитнувшись, натовп вибухнув ще гучнішими оплесками й криками "браво", які перейшли в бурхливу овацію після неголосного "me voilа",[94] з яким він випростав руки. Але звичайно, в момент цієї зумисної або напіввипадкової невдачі небезпека переламати собі хребта була більша, ніж при його тріумфальному стрибкові.
Що за люди ці артисти! Та й чи люди вони? Клоуни, наприклад, ці дивні блазенські створіння з червоними ручками, маленькими ніжками в м'яких туфлях, з рудим вихором під конусоподібним повстяним капелюхом, які плетуть якусь тарабарщину, ходять на руках, вічно на щось натикаються, падають, безглуздо метушаться ареною, намагаючись допомогти всім і кожному, й примушують публіку пирхати від їхніх до жаху невдалих спроб наслідувати своїх серйозних колег, скажімо, в ходінні по напнутому дроті, — от такі ці низькорослі й непевного віку сини глупоти, над якими так потішалися ми зі Станком (щоправда, не без меланхолійного захоплення з мого боку), з їхніми білими як борошно, до абсурду розмальованими пиками — трикутні брови, вертикальні рисочки під червоними очима, носи, яких не існує в природі, кутики рота, задерті догори в ідіотичній посмішці, — одне слово, маски, геть несумісні з пишністю костюмів, наприклад чорно-єдвабних, з вишитими срібними метеликами, — я сказав би: вони — це дитяча мрія, адже хіба це справді люди, чоловіки, людські особини, які мають своє місце в соціальному й природному світі? Я вважаю, що то порожня сентиментальність стверджувати, ніби вони "теж люди", з людськими почуттями, та ще, мабуть, з дружинами й дітьми. Ні, я лише віддаю їм честь, коли захищаю їх проти гуманної вульґарности й кажу: вони — не люди, вони — відщепенці, почвари, над якими сміються до кольок у животі, схимники недолугости, що не від миру цього, гномоподібні покручі людини й блазеньського мистецтва.
Для пересічности все має бути "людським", і дехто ще вважає себе казна-яким добросердим, коли бачить там людське й доводить наявність під такою личиною людини. Чи була "людиною" Андромаха — "La fille de l'air",[95] як вона називалася у довгій паперовій програмці? Ще й сьогодні вона — моя мрія, й хоча Андромаха та її сфера нескінченно далекі від блазнювання, саме її мав я на увазі, коли розводився тут про клоунів. Вона була зіркою цирку, окрасою програми й працювала на трапеції під склепінням, не знаючи собі рівних. Причому — й це було сенсаційне нововведення, нечуване в історії цирку, — працювала без сітки разом зі своїм партнером, дуже вмілим акробатом, хоча його вміння не мало нічого спільного з її віртуозним мистецтвом; він, власне, тільки подавав їй руку й готував усе необхідне для її надто сміливих стрибків, що з вражаючою досконалістю виконувалися в повітряному просторі між двома сильно розгойданими трапеціями. Скільки їй було років? Двадцять? Може більше? Чи менше? Хтозна! Вона мала суворі й шляхетні риси обличчя, й вони, як не дивно, не спотворювалися, а навпаки, ставали ще чистішими й чарівними від ґумової шапочки, яку, перш ніж приступити до роботи, вона надягала на своє стягнуте в пишний вузол каштанове волосся, оскільки без цього, під час її стрибків сторчма, воно б неминуче розсипалося. Трохи вище серед нього зросту, вона була вдягнена в щось на кшталт облягаючого панцира з крильцями з білого пір'я на плечах, імовірно, як підтвердження її титулу "Дочка повітря". Так ніби ті крильця могли допомогти їй у польоті! Груди у неї були маленькі, таз вузький, м'язи рук, певна річ, більш опуклі, ніж то зазвичай у жінок, чіпкі кисті, щоправда, не дуже великі, та все-таки лишалася підозра, що вона — прости мене господи — була перевдягненим юнаком. Але ні, жіночі форми грудей, так само як і стегон, незважаючи на їхню худорлявість, не викликали сумніву. Вона майже не усміхалася. Її прекрасні губи були відкриті, й ніздрі грецького, трохи загнутого донизу носа злегка роздувалися. Вона зневажала будь-яке загравання з публікою. Й після tour de force,[96] відпочиваючи на дерев'яній поперечині трапеції і тримаючись однією рукою за дріт, іншою робила лише ледь помітний вітальний жест. При цьому її суворі очі байдуже дивилися прямо поперед себе з-під рівних, не насуплених, але нерухомих брів.
Я молився на неї. Вона вставала на трапеції, з силою відштовхувалася, потім відокремлювалася від неї й, пролетівши повз свого партнера до іншої трапеції, пущеної їй назустріч, хапала своїми не чоловічими й не жіночими руками її округлу поперечину, витягнувшись у струну, виконувала на ній так звану мертву петлю, що вдається лише небагатьом з повітряних гімнастів, і, набравши інерцію для зворотного польоту, знову пролітала у повітрі повз партнера, до щойно залишеної нею трапеції, ще встигнувши на льоту виконати сальто-мортале під самим куполом, хапала її, підтягувалася — при цьому м'язи відчутно напружувались на її руках — і сідлала поперечину, вітально витягнувши руку, ввесь час з тим самим незрячим поглядом.
Це було неймовірно, нездійсненно, але вона це таки робила. У тих, хто її бачив, перехоплювало подих від захвату й холодок підкочував до серця. Натовп нею захоплювався, але не вибухав бурхливими оплесками, а ніби молився за неї, — так само, як і я — у мертвій тиші, адже музика замовкала щоразу, коли ця жінка проробляла свої найнебезпечніші трюки. Те, що життя тут залежало від скрупульозно точного розрахунку, зрозуміло само собою. З точністю до найменшої частки секунди до неї мала підлетіти залишена партнером трапеція й ні на йоту не змінити положення, коли вона, після свого гігантського кидка й сальто-мортале, поверталася на неї. Якби ця поперечина не опинилася на місці, якби її дивовижні руки вхопилися за порожнечу, вона, ймовірно, полетіла б сторчма зі своєї стихії — повітря — до низинної землі, яка для неї означала смерть. При думці про цю точність, розраховану до волосинки, аж мороз пробирає по шкірі.
Та я ще раз запитую, чи було в Андромахи щось людське? Чи виявлялося воно в ній поза манежем, незалежно від професійного вміння, що межувало з надприродним? Уявити її дружиною, матір'ю — просто нісенітниця; дружина, мати чи взагалі хто-небудь з людей не висить догори головою на трапеції, не розгойдується на ній і не перекручується догори ногами аби раптово від неї відокремитися, перелетіти повітрям до партнера, який хапає її за руки, розгойдує в повітрі й після сильного поштовху відпускає, щоб вона, проробивши своє славнозвісне повітряне сальто, повернулася на іншу трапецію.