А крім того, кожен звір, кожен птах розмовляли одне з одним майже нечутно для сусідів: зебра форкала своєму лошаті беззвучно для гієни, що шастала поряд, а перемовляння шакалів, які супроводжували левине сімейство, були для левів тільки слабким шепотом. Чуткі вуха Рессі мимоволі підслухували лісові таємниці — кохання і народження, загибелі й утамування жаги, гонів здобичі й скинення вожака, що зламав ногу. Рессі міг навіть утрутитися в чиєсь чуже життя, подаючи характерні сигнали для тієї чи іншої тварини. Але він поводився, як усі: звірі з природи своєї мовчазні й не розмовляють без причини; навіть цар пустелі, чий рик стрясає землю, подає голос дуже рідко. Так, уважно слухаючи навколишній світ, Рессі перевіряв те, що знав раніше: в кожному звіриному крику, в кожній пташиній пісні є важлива нота, й зміст пісеньки змінюється, якщо переставити ноти.
Обминаючи перешкоди із спритністю кажана, Рессі стежив за небом і землею, не спускаючи ока з переслідувачів. Хоч які були досвідчені й обережні мисливці, розвідник помічав їх першим. Те, що людині могло здатися швидкоплинною неясною тінню, для очей Рессі було точною постаттю; він визначав відстань до неї і швидкість її руху.
Тоді Рессі подавав знак небезпеки різким голосом. А коли мисливець був близько, кудлатий страж наїжувався, набирав загрозливої пози, застерігаючи: рятуйтеся! Виявивши стрільця в засідці, він залишав пахучі мітки на стежці, кущах, стовбурах дерев, і всі, хто прямував на водопій, обходили страшне місце чи повертали назад; нехай стрілець сидить у засаді хоч кілька днів — жоден звір не переступить небезпечної межі.
Якби звірі мали звичай вибирати серед своїх вожаків найголовнішого, якого кожний мешканець лісу шанував би не лише через самий страх, Рессі безперечно обрали б "царем звірів". Навіть у короткі хвилини перепочинку оберігав він своїх підданих, розв'язуючи сотні завдань. Як і всяка машина, Рессі ніколи не думав про себе в найвищому ступені і взагалі не думав про себе. Хіба тільки в моменти небезпеки. Та й тоді він уявляв себе в третій особі — як гравця в чесному поєдинку, який неодмінно мусить виграти. Незважаючи на особливу чутливість, не був він електронним поетом, на зразок тих машин, які порівнюють шелест трави з тихим дощем, а жебоніння струмка із пташиним співом. Проте це не означає, що Рессі був просто механічним набором схем. Його електронне нутро жило своїми ритмами, його загострені почуття — слуху, зору, погоди, напряму, руху, небезпеки — невпинно вивчали навколишній світ, щоб відгадати, передбачити дії супротивника, випередити його. Інакше Рессі не був би Рессі!..
Безперервно надсилаючи інформацію Електроникові, Рессі приймав від нього сигнали у відповідь. Він не знав, звичайно, що відбувається в далекому від нього місті. Не бачив, як Електроник дає аркуші паперу, помережані математичними формулами, вчителеві; як той, усміхаючись, каже: "Ну що ще піднесло нам наше таємниче "І так далі"?" — І хмуриться, і хитає головою, і радіє, читаючи ті формули. А потім Громов на вільній частині аркуша пише рівняння, простягає Електроникові: "Надішли-но Рессі цю поправку. Може, вона йому станс в пригоді…" Електронний Рессі, надзвичайний механізм, — він надто ретельно виконував доручення. Пересвідчившись, що найстійкіші, найсильиіші, помітні всім здалеку сигнали небезпеки — це пахучі мітки, розвідник підібрався на світанку до каравану й, наче маленька хімічна лабораторія, залишив свої знаки на крокуючих колесах всюдиходів. Потім шмигнув у відчинені двері фургона, де дрімали сонні стрільці, й дуже уважно оглянув черевики мисливців.
— Дивіться, — здивовано сказав, прокидаючись, один із стрільців, — собака. Хлопці, та це ж тер'єр!
Услід за кудлатим тер'єром стрілець вискочив з фургона й побачив дивну істоту, яка тікала на довгих ногах з величезною швидкістю. Цього разу радіокуля влучила в ціль. Любитель собак зметикував, що звичайний тер'єр навряд чи стане тікати на страусових ходулях.
Пенн-довгов'яз усміхнувся від такої удачі. Вислухавши стрільця, він одразу зрозумів, кого позначила радіокуля. Тепер треба тільки дочекатися сонця, щоб вистежити напевне й прикінчити бойовим зарядом прокляту багатокрилу істоту. Розбійникові не втекти, хоч би ким він був. Радіоящик, що стояв у багажнику машини, видав характерний писк.
Приземливши аеромобіль, Пенн побіг до стрільців у фургон — привітати щасливця.
Коли він повернувся до машини, то не повірив своїм очам. Багажник з дорогою апаратурою був сплющений могутнім ударом, наче на нього наступив слон.
Пенн розпачливо оглядав рештки апаратів, міркуючи, що тепер доповість фон Кругу. Без унікального пеленгатора полювання радіокулями не мало ніякого сенсу: машина фон Круга: не одержить жодного сигналу, й хазяїн дуже скоро здогадається, що експедиція провалилася. Через півгодини колона порожніх всюдиходів прямувала до шосе…
— …Нічого не розумію в цьому ящику з хвостом. Модель перестала коритися. — Електроник розвів руками. — Кілька днів наш Рессі вивчав і синтезував запахи небезпеки, подразнення, приманки й забув головну для мандрівника прикмету — почуття домівки. Він навіть не слухався моїх наказів. Лише аж тепер Рессі повертається.
— Переможця не судять! — авторитетно заявив Сироїжкін. — Он Колумб. Поїхав у Індію, а відкрив Америку. Ніхто йому й слова не сказав. А наш Рессі відкрив Африку! Африку для вільних звірів…
Як завжди, друзі зустрілися в кабінеті математики й обговорювали пригоди Рессі. Електроник акуратно креслив формули на дошці, стирав їх і писав нові.
— Звичайно, Рессі — особлива індивідуальність і, згідно з основними правилами, має свободу дій, — скрипуче мовив Електроник. — Але я не сподівався, що він проявить таку самостійність… Мабуть, невпинне ускладнення системи внаслідок накопичення досвіду породжує нові властивості, яких неможливо передбачити…
Електроник монотонно бурмотів, і обличчя його було дуже знуджене, майже тоскне. Хоч у цих нецікавих наукових словах і вгадувалось нове відкриття Рессі, Сироїжкіну стало жаль друга. Його Електроник, математичне світило, чогось не розуміє!.. Не може цього бути! Він просто втомився від напруження. Його треба розвеселити.
— Ти хочеш сказати, що Рессі розумніший за тебе? Дур-ни-ця! — Сироїжкін розсміявся. — Зажди, от він повернеться, ми йому влаштуємо екзамен і дізнаємося, хто найкращий у світі фокусник і математик.
— Недоречно смієшся, — дорікнув йому Електроник. — Коли система не підкоряється і дає дивні результати, їх насамперед треба зрозуміти. Я повинен усе спокійно проаналізувати.
Ого! "Система не підкоряється"! Бентежить самого Електроника… І він у цьому признається…
— Молодець Рессі! — не витримав Сергій. — Ех, був би я на його місці…
Так, Рессі — геніальна індивідуальність… Уміти розпізнавати зміїний шелест, який не чує навіть жабеня, розуміти пісні іволги, імітувати трубний крик слона. А літати в темряві, приманювати звірів, дізнаватися про всі новини пустелі…
А просторувати! Бачити, чути, бігати, планерувати, відчувати, шукати, знаходити — і все це водночас — ну як, га? Просторувати в небі, в джунглях, у морі, а завтра, може, й на Місяці, серед зірок!
Та кожна людина, подумав Сергій, захоче стати таким собакою!
— Хто ж із нас не правий? — розмірковував Електроник. — Я хазяїн Рессі, отже, мої розпорядження незаперечні, а він мене просто не слухається. (Ні, не хотів розсудливий Електроник перетворитися на геніального собаку!) А Рессі, можливо, намагається довести, що виконує завдання хазяїна виходячи з ситуації. Але хазяїн, на жаль, цього не розуміє…
— Очманіти можна, якась страшенна плутанина, — змахнув руками Сироїжкін. — Швидше розв'язуй свою задачу! Роби світове відкриття!
— На щастя, я не вдаюся в паніку, стикаючись із логічними тупиками, — хрипло говорив Електроник. — Я застосовую в таких випадках першу теорему Геделя: не всі істини можна довести. І залишаю прогалину в своїй пам'яті.
— А раптом Рессі має слушність? А раптом він зробив відкриття?
— І тут є вихід. Треба запитати професора. Вчителеві я цілком довіряю.
— Мудра теорема, — погодився Сироїжкін. — Як ти сказав — Геделя?
— Велика теорема про неповноту формальних систем.
Повторюю її суть: не всі істини можна довести. Якби я не знав її і не застосовував на практиці, я давно перегорів би від безглуздих розмірковувань.
— А як же професор?
— Професор звичайно відповідає: "Дякую тобі, мій друже. Ти ще раз нагадав мені, що людина винайшла машину, а не навпаки. Доведеться мені подумати…" А потім він раптом знаходить рішення. І я заповнюю свою прогалину.
— Голова! — захоплено промовив Сироїжкін. — Найкраща у світі голова — професора Громова. І ти незабаром станеш професором, Електронику. Бідолаха ти, бідолаха. День і ніч стежиш за Рессі, слухаєш машину фон Круга й обчислюєш, обчислюєш, обчислюєш… Кинь усе це, Електрошо! Давай пограємо у м'яча або покатаємось на велосипеді… А то справді перегориш завчасно…
— Знову нічого не розумію. — Електроник промовив це так хрипло, що Сироїжкін умить збагнув: щось трапилося.
— Ну? — Сергій підійшов до друга.
Електроник знерухомів. Кілька хвилин стояв він тихо, прислухаючись до себе й міркуючи. Сергія збентежила його мовчанка: невже Електроник перегоряє на його очах?
— Що з тобою?
Електроник мовчав.
"Куди бігти? — гарячково міркував пополотнілий Сергій. — Йому, здається, погано… В аптеку?.. Та що я, в яку аптеку? Теореми в аптеках не продаються… Що робити?
Адже я не знаю Геделя…"
— Не всі істини правильні… — запально сказав Сергій. — Вірно, Електронику? Відповідай!
— Відповідаю. Уже кілька годин Рессі летить над стадом, — порушив мовчання Електроник. — Біжать тисячі антилоп. Ряд за рядом. Там є страуси й навіть лев. Лев ніяк не вирветься із стада. Реве, кусається, але він у полоні… Вони піднялись на гору… Далі обрив, прірва!.. Рессі нічого не може зробити. Він лякає, кричить, біжить попереду, веде за собою. Стадо не звертає… Рессі не знає, як звернути їх зі шляху. Я теж нічого не можу придумати. Не можу підказати… Лишилося кілька хвилин…
— Дзвонити Громову! — крикнув Сергій.
Вони побігли в порожню вчительську.
Громов зрозумів їх з перших слів.
— Скільки до прірви? — запитав він уривисто.
— П'ятсот метрів, — відповів за кілька секунд Електроник.
— Пізно, — прозвучало в трубці. — Нехай Рессі уважно слухає на різних хвилях, чи немає радіосигналів від антилоп.
— Є.