Хіба матеріалістична наука не забила осиковий кілок у могилу християнського віровчення, і не тільки його одного, не змела їх рішуче і владно з шляху прогресу і культури — єдино правильного шляху? Сучасній людині, здавалося б, немає потреби сповідувати, віру, їй буде цілком достатньо знати про ці вимерлі вчення в плані загальної історичної обізнаності, не більше. Адже все це пережило себе, все звідано і пройдено. Але до чого ми прийшли, що у нас є на заміну тієї милосердної, жертовної, зловтішно висміяної реалістичними світоглядами ідеї, яку давно відкинули на узбіччя? Що в нас є подібне, вірніше, що перевершує! Адже нове безсумнівно має бути кращим від старого. І воно є, це нове! Є! На підході нова могутня релігія — релігія переважаючої військової сили. У які ще епохи людині доводилося з дня на день, все життя від народження і до смерті існувати цілковито в залежності від того, розв'яжуть війну ці сили чи утримаються? Хто ж тепер боги, як не вони, володарі цієї зброї? Ось хіба поки що немає церков, де молилися б на макети ядерних снарядів на вівтарі та били поклони генералам... Чим не релігія?
В такі роздуми про життя-буття поринав іноді Авдій Калістратов, і цього разу, коли в незмірній протяжності мислення йому дано було проникнути в минувшину як в реальність, у суть тих подій, що були до нього,— так нова вода протікає мимо старих берегів,— і тоді він повернувся до початку тих днів, до тієї передвеликодньої ночі у п'ятницю, щоб розшукати Вчителя, встигнути сказати йому про свою тривогу, повідомити йому про тривогу часів, які наступлять через століття, повідомити, що з'явився на історичній арені новий Бог — Бог Голіаф, який, мов чума, вразив свідомість усіх жителів планети своєю релігією, розпутною і універсальною, релігією переважаючої військової сили. Як відгукнувся б Учитель, як жахнувся б: куди іде в цьому шаленому змаганні
за військову перевагу рід людський? І коли б Він удруге вирішив узяти на себе тягар гріхів наших і зійшов би на хрест, то й тоді навряд чи розчулив би душі людей, поневолені агресивною релігією переважаючої військової сили...
Але, на жаль, Вчителя він не застав. Іуда вже видав Його, і Його схопили й повели, і плакав Авдій в безлюдній Гефсі-манії за тим, що було, і за тим, що буде, один у цілому саду і в цілому світі. Так, поспішаючи назад, він об'явився в Гефсіманії, переступаючи через пращурів своїх, які в ту пору ще проживали у північних хащових лісах і поклонялися ще вирізьбленим з колод ідолам, яким навіть ім'я його — Авдій — ще не було відоме. Воно тільки з часом буде запозичене, а він сам має ще народитися в далекому двадцятому столітті...
І довго сидів Авдій, ридаючи, під тим фікусовим деревом, де було пізнано, схоплено й забрано Вчителя, і сумував Авдій так, немов щось могло від цього змінитися в долях світу...
Потім він підвівся і, засмучений, пішов у місто. Там, за муром нічного Єрусалима, мешканці спокійно спали блаженним сном у ту передвеликодню ніч, ще ні про що не підозрюючи, і тільки він один у тривозі й сум'ятті блукав по місту і думав: де Вчитель, що з ним тепер? А потім його осяйнула думка, що ще не пізно врятувати Вчителя, і він почав стукати у вікна, у всі вікна, що траплялися по дорозі: "Вставайте люди, біда наближається! Доки ще є час, врятуємо Вчителя! Я поведу його в Росію, є острівець заповітний на річці нашій, на Оці..."
На думку Авдія, на тому заповітному острівці серед річки Вчитель міг би перебувати у повній безпеці — там би Він поринав у роздуми про мінливості світу, і, можливо, там народилося б нове прозріння, і Він вказав би новий шлях людству в далечінь часів і дарував би людям божественну досконалість, аби шлях до месіанської мети, покладеної Ним на себе як непорушний обов'язок, пролягав би не через кров і не довелося б розплачуватися за нього муками й приниженнями, які Він, безумний, готовий прийняти заради людей, за правду, що становить небезпеку для гонителів і тому викорінюється так нещадно: адже заради щастя майбутніх поколінь поклав Він на себе той згубний обов'язок, неминучий на обраному ним шляху звільнення людини від гніту власної причетності до одвічних несправедливостей, бо ж в природних першоосновах несправедливості не існує, вона побутує лише між людьми і йде від людей. Однак чи можна досягти мети таким антиісторичним способом і чи є якась упевненість у тому, що цей урок Учителя не буде забуто щоразу, коли, переслідуючи свою корисливу мету, людина захоче забути Вчителя, притлумити і задушити свою совість і знайде собі безліч виправдань: мовляв, він же змушений був мовби злом відповідати на зло; як відвернути вінець творіння — людину — від згубних пристрастей, які повсякденно супроводять її і в благоденстві, і в незгодах, і в бідності, і в перенасиченні багатством, і коли вона має владу, і коли вона ніякої влади не має; як відвернути вінець творіння — людину від непогамованої жадоби панування над іншими, як відвернути від постійних сповзань до вседозволеності: адже самовдоволення і зарозумілість тягне людину керувати і приневолювати, коли вона в силі, а коли не в силі, підлабузництвом, лицемірством і підступністю прагне вона до тієї ж мети, і в чому ж тоді справжня мета життя, в чому її смисл, і хто, нарешті, спроможний відповісти на це запитання так, щоб жодна душа не піддалася сумніву в істинності й чистоті його відповіді.
І ти, Вчителю, ідеш на смертну кару, аби людина зглянулася на добро і співчуття — те, що в першооснові відрізняє розумного від нерозумного, бо важко перебувати людині на землі, глибоко затаїлися в ній джерела зла. І хіба можна досягти таким чином абсолютний ідеал — розум, окрилений волею мислення, піднесена особистість, яка викорінила в собі анахронізм зла віднині і довіку віків, як викорінюють заразну хворобу? О, коли б це було досяжно! Боже, для чого ж Ти взяв на себе такий тягар, щоб виправити невиправний світ? Спасителю, зупинись, адже ті, заради яких Ти підеш на хрест, на мученицьку смерть, вони ж потім з Тебе насміються. Так, так, дехто просто реготатиме, дехто збиткуватиметься над марнотою Твоєю через тисячоліття, коли матеріалістична наука, не залишивши від віри в Бога каменя на камені, оголосить небилицею все, що з Тобою було: "Дивак! Дурень! Хто його просив? Навіщо, для чого було влаштовувати той спектакль із розп'яттям? Кого цим здивуєш? Що це дало, що це змінило в людині хоч би на волосину, хоч би на йоту?" Так думатимуть ті покоління, яким Твій подвиг здаватиметься мало не безглуздям, які на той час осягнуть будову матерії до її первісної суті і, подолавши земне тяжіння, ступивши в космічні сфери, змагатимуться за всесвіт один з одним в зажерливості жахливій, прагнучи до галактичного панування, і хоча й нескінченний простір, але їм і всесвіту буде мало, бо, щоб помститися за невдачу на землі, вони готові будуть на догоду своїм амбіціям саму планету розвіяти на порох, планету, на якій Ти намагався зголосити культ милосердя. То Ти подумай, щб для них Бог, коли вони себе вище за Бога вважають, що їм дивак, який завис на хресті, коли, знищивши всіх разом, вони саму пам'ять Твою зітруть з лиця землі. О бідолашний, о наївний мій Учителю, тікаймо зі мною на Волгу, на Оку, на той усамітнений острівець серед річки, і там ти будеш, як на зірці небесній, усім звідусіль видимої, але нікому не доступної. Подумай, ще не пізно, у нас є ще ніч і ранок, можливо, Ти зумієш ще уникнути жорстокої долі? Опам'ятайся, невже шлях, Тобою обраний, єдино можливий шлях?
Охоплений такими думками, Авдій з глибокою мукою в очах ходив вулицями і площами нічного задушливого Єрусалима, намагаючись напоумити Того, хто самим Господом посланий був на землю для долі жахливої і трагічної, як вічний приклад і докір людям... Але така властивість людини, що цей докір ніхто прямо на свій рахунок приймати не буде і кожен знайде собі виправдання: мовляв, він тут ні при чому, мовляв, без нього вершаться долі світу і нехай собі вершаться... Скільки непозбутної іронії таїлося у тому задумі, який страждав недооцінкою людської натури...
Уже вкотре проходячи повз міську браму, Авдій побачив бродячого собаку на трьох лапах — четверту, підбиту, він підгорнув до живота. Розумно й сумно подивився на нього собака.
— Ну що, шкандибо,— сказав він псові, оглядаючи його.— Ти такий бездомний, як і я. Ходімо зі мною.
І до самісінького світанку пес бродив разом з Авдієм. Усе розумів той пес. А вранці знову в клопотах і турботах прокинулося місто, зранку базари й торговиці запрудили навантажені в'юками верблюди, яких пригнали з пісків бедуїни, осли і мули, що перевозили дрібніші вантажі, запряжені кіньми вози з поклажею, носії з тюками на плечах — усе заворушилося, все — пристрасті, товари, гамір — закрутилося в загальному колесі купівлі-продажу... Однак багато єрусалимців сходилися до білостінного міського храму і звідти розбурханим натовпом рушили до римського прокуратора Понтія Пілата. Пристав до них і Авдій Калістратов: він зрозумів, що це причетно до долі Вчителя. І він пішов з ними до Іродового палацу, але озброєна варта не пропустила їх до намісника. І вони залишилися біля палацу в очікуванні. Народу все прибувало, хоча спека стояла з самісінького ранку. Різні пристрасті вели сюди різних людей. Які тільки розмови не виникали в тому неспокійному натовпі: одні говорили, що пророка Ісуса Назарянина прокуратор помилує владою, даною йому Римом, відпустить, щоб він пішов геть із Єрусалима і ніколи більше сюди не повертався, другі казали, що одному із приречених на честь великодня дарують життя і що помилуваним цим буде Ісус, треті попросту вірили, що його врятує сам Яхве на очах у всіх, але всі — і ті, й інші — чекали, чекали, не відаючи, що відбувалося там, за огорожами і стінами палацу. І багато було таких у натовпі, хто посміювався з бідолахи, який розплачувався головою за потішний свій трон, глумилися з приреченого дивака і ремствували: чого, мовляв, прокуратор зволікає, як рубати — то рубати з плеча, чого ще панькатися, сонце он як припікає, і до полудня всі спечуться на Лисій горі. Цей Ісус Назарянин — він же кого хочеш забалакає, кому завгодно голову задурить. Ясна річ — меле там язиком і бентежить прокуратора, чого доброго, намісник римський ще візьме та відпустить його, а тоді чого ж ми отут стовбичимо...