"Чаювати" пані Сванн дуже любила; вона думала, що це буде оригінально й дуже гарно, коли вона скаже якомусь чоловікові: "Ви завжди мене застанете, тільки трохи пізніше; приходьте чаювати", — і, всміхаючись лагідною, тонкою усмішкою, вона таки проказувала ці слова з легеньким англійським акцентом, і гість церемонно уклонявся пані Сванн, ніби її слова були чимось особливим і глибоким, чимось, що вимагає пошанівку та уваги. Крім згаданої, була ще одна причина, чому квіти в салоні пані Сванн були не просто оздобою, і причина ця пов'язувалася не з часом, а з давнім Одеттиним життям. Високопоставлена кокотка, якою вона колись була, живе переважно для любчиків, себто у себе вдома, а це привчає її жити для себе. Своїми речами порядна жінка дорожиться, звичайно, теж, але ще більше дорожиться ними кокотка. Кульмінаційна хвиля її дня не та, коли вона вбирається для всіх, а та, коли розбирається для одного. У шлафроку, в нічній сорочці їй треба бути такою самою гожою, як у вечірній сукні. Інші жінки виставляють свої клейноди напоказ, а вона… вона повинна скрашувати перлами свій інтим. Такий спосіб життя зобов'язує, він виховує смак до таємної розкоші, смак майже безкорисливий. Пані Сванн кохалась у квітах. Біля її фотелю завше стояла величезна кришталева ваза, повна пармських фіялок чи стокроток з опалими пелюсточками у воді, і, здавалося, свідчила в очах візитера про якесь улюблене і перерване заняття, скажімо, пані Сванн хотіла посмакувати на самоті чашкою чаю; а може, й про якусь інтимнішу і потаємнішу справу. Побачивши ці виставлені квіти, так і хотілося перепросити, немовби ти підгледів назву ще розгорненої книжки і можеш тепер угадати, що Одетта перед хвилею читала, а отже, і що вона оце зараз думає. Але квіти — істоти ще живіші за книжки, і ви страшенно ніяковіли, коли, завітавши до пані Сванн, бачили, що вона не сама, чи, провівши її додому, помічали, що салон не порожній — стільки загадкового місця, пов'язаного з нікому не знаними годинами життя господині дому, посідали ці не поставлені заздалегідь для Одеттиних гостей, а ніби нею тут забуті квіти, здавалося, вони вже з нею щирували про щось і щируватимуть ще, і цю розмову ви боялися урвати, і даремно силкувалися відчитати її таїну, втупившись очима у бляклий, бліденький, ліловий колір пармських фіялок. З кінця жовтня Одетта поверталася якомога вчасніше на чаювання, на свій, як тоді ще мовилося, five o'clock tea, бо вона чула (і любила повторювати), що пані Вердюрен зуміла створити свій салон завдяки тому, що її завше можна застати вдома у певну годину. Одетта взяла собі в голову, що вона теж має салон такого штабу, але вільніший, senza rigore, за її улюбленою примовкою. Вчорашня кокотка уявляла, що вона друга Леспінас, і мала себе за фундатора салону, суперника салону дю Дефан[110], відбивши у неї найприємніших завсідників, насамперед Сванна, який поділив з нею вигнання і відрубне життя; ба на ці її вигадки могли понадитися лише необізнані з її минулим нові знайомі, але одурити саму себе їй було зась. А втім, деякі наші улюблені ролі ми стільки разів граємо у світі і так у них вживаємося, що нам легше послатися на їхні кривосвідчення, ніж запозвати майже геть-то забуту дійсність. У ті дні, коли пані Сванн зовсім не виходила, вона одягала крепдешинове плаття, біле, як перший сніг, а часом довгий єдвабний зборчастий пеньюар, подібний до грона біло-рожевих квітів, — нині такі пеньюари вважаються не зимовими, а даремно. Бо ці легкі тканини й ніжні тони в тодішніх натоплених і задрапованих портьєрами салонах, про які великосвітські повістярі, аби висловитися дотепніш, писали, що вони "підбиті затишком", надавали жінці такого самого мерзлякуватого вигляду, як у троянд, що, попри зиму, по-весняному пишалися коло неї у шарлаті своєї голизни. Килими глушили звук, господиня дому забивалася в якусь найдальшу нішу, і ти з'являвся непомічений, вона читала далі, коли ти вже був біля неї, і це ще примножувало враження романтичности, чар нібито підслуханої таємниці, те, чим ще й досі дихають на нас спогади про тоді вже немодні сукні, від яких, мабуть, єдина пані Сванн ніяк не хотіла відмовитися і які дають нам ілюзію, що прибрана в таку сукню жінка, мабуть, героїня роману, бо ми самі її бачили в романах не кого іншого, як Анрі Ґревіля. Тепер, із початком зими, в Одеттиній вітальні стояли величезні різнобарвні хризантеми, раніше таке розмаїття Сваннові було б у дивовижу. Я милувався на них під час сумних своїх візит до пані Сванн, коли моя гризота воскрешала мені всю таємничу поетичність цієї жінки, яка завтра скаже Жільберті: "У мене був твій приятель". А милувався я, звісно, тому, що блідо-рожеві, як шовк її фотелів часів Людовіка XV, снігово-білі, як її крепдешиновий шлафрок, або мідяно-червоні, як самовар, вони доповнювали оздобу салону ще одною гранню, так само багатою на вишукані барви, але живою і нетривкою. Та ще дужче, ніж така нетривкість, мене зворушувало те, що хризантеми все ж довговічніші проти таких самих рожевих чи мідяних відблисків, якими вечорове сонце так пишно червонило югу листопадового смерку і які гасли на небесах, — я сам бачив перед входом до пані Сванн, — але продовжували своє життя, відроджуючись у пломінкій палітрі квітів. Схожі на вогні, позичені великим колористом у мінливого небесного пожару, аби прикрасити людську оселю, хризантеми кликали мене боротися з тугою і смакувати за чаюванням перебіжні радощі листопада, тихою і таємничою пишнотою яких вони полум'яніли біля мене. Овва! Такої краси в розмовах я не знаходив; з розмовами у хризантем було мало спільного. Навіть із пані Коттар, хоча година була вже пізня, пані Сванн була мила і, прибираючи грайливого тону, казала: "Що ви, посидьте, не дивіться на годинника, ще зовсім рано, цей годинник не йде, куди вам поспішати?" І тицяла ще одну тартинку пані професоровій, що не випускала з руки шабатурки для візитівок.
— Годі з цього дому вирватися, — мовила пані Бонтан, звертаючись до пані Сванн, а пані Коттар, вражена тим, що чує з її уст свою власну думку, вигукувала: "От і я, хоч олії в голові небагато, сказати по щирості, теж так думаю!", і з нею погоджувалися клубмени, б'ючи поклони, наче мали за велику честь те, що пані Сванн познайомила їх із цією не вельми ґречною міщаночкою, яка перед великосвітськими Одеттиними приятелями поводилася стримано і навіть ставала в "оборонну позицію", еге ж, саме так вона й сказала, бо любила висловлюватися пишномовно про найпростіші речі. "Щось мені не віриться. Ось уже три середи поспіль ви на очі мені не давались", — заперечувала пані Сванн пані Коттар. "Ваша правда, Одетто, ми вже з вами цілі віки, цілу вічність не бачилися. Каюсь перед вами, каюсь, але мушу вам признатися, — додавала вона сором'язливо і непевно, бо хоч і була лікарева жінка, а про ревматизм чи ниркові кольки зважувалася говорити хіба на здогад буряків, — що я маю по горло своєї хай не біди, то прибідку. У всіх свої прибідки. А потім — у мене чоловіча челядь спробувала вчинити двірцевий переворот. Я орудую не так уже й круто, але мусила для постраху спровадити Вателя, хоча він уже й сам устиг, мабуть, підшукати тепліше місце. Але його відхід мало не спричинив демісії всього кабінету. Покоївка теж попросила дати їй одправу, сцени були просто гомеричні! Хай би там що, а я тримала стерно влади міцно, словом, для мене це добра наука, вона піде мені на пожиток. Я вас нуджу цими кухонними історіями, але ви знаєте не гірше за мене, якої мороки завдає зміна персоналу".
— А де це запропастилася ваша гожа донька? — питалася пані Коттар. "Моя гожа донька у приятельки, — відповідала пані Сванн і зверталася до мене: — Мабуть, вона вам писала, щоб ви прийшли завтра?.. А як ваші бебі?" — питала вона у пані професорової. Я зітхав із полегкістю. Ці золоті слова пані Сванн, які доводили, що я міг побачити Жільберту будь-коли і задля яких я, власне, сюди й навідувався, були чимось украй конечним. "Ні. А втім, я сам їй напишу сьогодні ж. Нам не можна більше бачитися з Жільбертою", — додав я таким тоном, ніби приписував наш розрив якійсь таємничій причині, і це приписування покріплювало в мене ілюзію кохання, підтримувану ще й тим, як ніжно ми, Жільберта і я, говорили одне про одного. "Ви ж бо знаєте, зона до вас така прихильна, — вмовляла мене пані Сванн. — Ви справді завтра не прийдете?" Врадуваний великою радістю, я питав себе: "А власне, чому б мені не прийти, якщо мене запрошує її рідна мати?" Але одразу ж ізнову в'янув. Я боявся, як би Жільберта, побачивши. мене, не подумала, що байдужість, яку я виказував до неї останнім часом, кумедія, і волів за краще зволікати далі з нашою зустріччю. Поки точилася наша розмова з пані Сванн, пані Бонтан скаржилася на те, які зануди ці жінки політиків, бо вдавала, ніби всі на світі їй смішні й осоружні, а чоловікова посада її просто вбиває. "Ось вам нічого не варто прийняти півсотні лікарських жінок підряд, — мовила вона пані Коттар, відомій, навпаки, своєю зичливістю до кожного і безмежною відданістю обов'язкові. — О, ви відважна жінка! А я, бачте, міністерша, від цього, звісно, й треба танцювати… Ну, і я не можу нічого з собою вдіяти; ви ж знаєте цих чиновницьких жінок, як тут утриматися, щоб не показати їм язика. І моя сестріниця Альбертина теж уся в мене. Ви навіть не уявляєте, яка це козир-дівка. На тому тижні в день моїх раутів жінка віце-міністра фінансів узяла та й бовкнула у мене в хаті, що зовсім не знається на куховарстві. "Але ж, прошу пані, — відрізала Альбертина з наймилішою усмішкою, — кому ж тоді знатися, як не вам, адже ваш батько був кухтиком"". — "Ох, я дуже люблю цю історію, це просто розкіш! — вигукнула пані Сванн. — Але принаймні в ті дні, коли доктор консультує, пані могла б створити свій маленький затишок із квітами та книжками, тим, що ви любите", — дорадила вона пані професоровій. "Так прямо, у живі очі, й бризнула. І хоч би словом мене попередила, шельма! Спритна, що твоя мавпуля! Ваше щастя, що ви вмієте себе стримати; заздрю тим, хто здатний зі своїми думками таїтися". — "А мені навіть нема потреби цього робити, я не така вибаглива, — лагідно відповідала пані Коттар.