Мене така перспектива влаштовувала, і я вирішив чекати; підозрюваних серед нас не було, й коли з'являться англійські чи голландські кораблі, ми також зможемо їх завантажити й взяти курс на Індію – поближче до дому.
У надії на це, ми вирішили чекати, а для розваги двічі чи тричі подорожували по країні. Спочатку ми здійснили десятиденну подорож до Нанкіна, бо це місто варто подивитися; кажуть, у ньому мільйон жителів, проте, я цьому не вірю. Місто має правильну забудову – прямі вулиці перетинаються під прямим кутом, – таке планування має великі переваги. Але коли я порівнюю вбоге населення цієї країни з європейцями, то їхній лад, спосіб життя, уряд, реліґію, багатство і велич (як дехто це називає) здаються мені майже не вартими згадки у цій книжці та уваги майбутнього читача.
Цілком очевидно, що ми подивляємо велич, багатства, пишноту, церемонії, уряд, виробництво, торгівлю й звичаї цього люду не тому, що всі це дійсно гідне подиву, – просто на тлі варварства в цій частині світу, грубощів і неосвіченості ми не очікували побачити щось подібне. Бо інакше – хіба вони рівня європейським палацам і королівським будівлям в Європі? Чого варта китайська торгівля в порівнянні з комерцією Англії, Голландії, Франції та Іспанії? Що таке китайські міста в порівнянні з нашими стосовно багатства, могуті, зовнішньої краси, блиску меблів і нескінченного розмаю? Що таке китайські порти з кількома джонками й барками порівняно з нашою навіґацією, торговими флотами, потужним військовими флотиліями? Лондон-сіті має більший обсяг торгівлі, ніж половина китайської імперії. Один англійський, голландський або французький вітрильник, озброєний вісімдесятьма гарматами, може знищити всі китайські плавзасоби. Але нас дивує їхнє багатство, торгівля, влада уряду та військова потуга, бо ми хоч і вважаємо їх як поган вищими за довколишніх дикунів, однаково на таке в них не сподівались.
Тільки через це їхня міць і велич постають нам у вигідному світлі, а насправді вони – ніщо; сказане про китайський флот стосується й китайської армії. Їхні збройні сили, хоча б вони зібралися на полі битви два мільйони воїнів, були б здатні лише спустошити країну і загинути з голоду. Вони не могли б взяти найменше фламандське фортифіковане містечко або подужати дисципліновану армію; одна лава німецьких кірасирів або один ескадрон французької кавалерії змусили б тікати всю китайську кінноту. Мільйон китайської піхоти не міг би протистояти одній вишикуваній до бою військовій частині, яка убезпечила себе від оточення, – хоча чисельна перевага й була б 20 до одного. Скажу без перебільшення, що 30. 000 німецьких або англійських піхотинців і 10. 000 французьких кіннотників побили б до ноги всю китайську армію; так само ми перевершуємо їх у мистецтві зміцнення міст, облоги і оборони фортець.
У Китаї немає жодного укріпленого міста, яке протягом місяця витримало б облогу європейської армії, яка організує штурм при підтримці артилерії; всі китайські армії ніколи не здобули б Дюнкерк і за десять років, – хіба тільки заморою. Вони мають вогнепальну зброю, але володіють нею невправно, а китайський порох заслабкий. Китайське військо не має польового вишколу, погано володіє зброєю, не навчене наступати й втрачає витримку при відступі.
Кажу щиро, що після повернення додому мені було дивно чути те, що в нас пишуть про могуть, багатство, славу, пишноту й торгівлю китайців, бо, за моїми спостереженнями, китайці схожі на нікчемну юрбу або стовпище неосвічених брудних рабів, підвладних гідному їх уряду. І хоча я трохи відхиляюсь від плану своєї оповіді, мушу сказати, що якби Московію не відділяла від Китаю така відстань, а сама імперія московітів не була такою ж грубою, бездарною й погано керованою юрбою рабів, то московський цар легко вигнав би китайців з їхньої країни та загарбати її за одну кампанію. І якби цар (влада якого нині зростає і починає загрожувати світові) не нападав на войовничих шведів, а зосередив би свої зусилля на Китаї, жодна європейська держава не ставала б йому на заваді, і він вже був би китайським імператором і його не розбив би під Нарвою шведський король, чисельність війська якого в шість разів поступалися російським військам.
Подібно до військової потуги й величі китайців, їхня навіґація, торгівля і землеробство дуже недосконалі в порівнянні з тим, чого досягли європейці; те саме можна сказати про їхні знання, освіту й науки, хоча у них є глобуси й деякі відомості з математики; вони вважають, ніби знають більше за інших, але варто вам тільки трохи ближче познайомитися з їхньою наукою, і ви переконуєтеся, наскільки обмежені їхні наймудріші вчені! Вони мало знають про рух небесних тіл, а прості люди в них настільки разюче неосвічені, що сонячне затемнення пояснюють нападом на сонце великого дракона, який викрадає світило, і по всій країні починають калатати в барабани й казанки, щоб відлякати чудовисько, як ми робимо, коли хочемо загнати у вулик рій бджіл!
Це єдиний такий відступ, який я зробив ув описі моїх подорожей, і більше такого не робитиму. Мене це безпосередньо не стосується й не є складником мого задуму; я хочу розповідати лише про неповторні блукання світом, різні дивозміни, про котрі ледве хто з моїх наступників почує; тому я особливо не зупинятимусь на описах видатних місць, пустельних країн і багатьох людей, котрі зустрілися мені, – подаватиму тільки те, що стосується моєї історії та висвітлення важливих ситуацій.
За моїми розрахунками, я наразі перебував майже в центрі Китаю – тридцять градусів північніше паралелі нашого повернення з Нанкіну. У моїх планах було побачити Пекін, про який мені багато розповідали, і отець Симон щодня приохочував мене до цього. Нарешті визначився день його від'їзду, бо прибув інший місіонер з Макао, з яким він мав їхати, і нам треба було вирішити остаточно – їдемо ми чи не їдемо. Я переклав рішення на свого партнера, той зрештою відповів ствердно, і ми почали лаштуватися в дорогу.
З початком подорожі пощастило: нам дозволили приєднатися до почту одного мандарина, тобто такого собі віце-короля або чільника провінції, які тримають свій побут на пристойній стопі, приймають дорогою хвалу й шанобу від людей, які бідують за їхнього панування й зобов'язані постачати харчі для них і їхнього супроводу під час подорожі. Ми, власне, їхали разом із валкою мандарина, і хоча дорогою нам і нашим коням поживи не бракувало, за все доводилося платити за місцевою ринковою ціною економові мандарина. Отож допущення до почту мандарина, хоча й було вираженням великої люб'язності стосовно нас, не було великою пільгою, особливо, якщо взяти до уваги, що таким же заступництвом користувалося ще тридцять мандрівників. Населення віддавало мандарину харчі безкоштовно, а він їх продавав нам за готівку.
Двадцять п'ять днів їхали ми до Пекіна по густо заселеній, але не вельми цивілізованій країні; рільництво, економіка й побут народу в жалюгідному стані, хоча китайці й пишаються своєю працьовитістю. Жалюгідним цей стан, звичайно, є для тих людей, котрі знають, яким може бути інше життя, як от у нас. Пиха цих бідолах незмірна, – її перевершує лише їхнє убозтво, що подекуди поглиблює їхні злидні. Гадаю, голі американські дикуни щасливіші за нещасних китайців, бо, нічого не маючи, вони й не бажають нічого. Китайці ж пихаті й нахабні, хоча живуть як обідранці й ланці. Неймовірна погорда виражається в одязі й будівлях, в ганебних юрмах непотрібних слуг або рабів та в презирстві до решти світу.
Маю визнати, що мені приємнішу було мандрувати в пустелях і пущах Великої Татарії, ніж тут, хоча місцеві дороги добре вимощені й доглянуті та зручні для подорожніх. Проте увесь час мені не трималася купи пиха, відчуття імперської погорди й зухвалість цих людей на тлі разючого примітиву й невігластва; нас з моїм другом, отцем Симоном, бавили прояви гордоти цих жебраків. Так, наприклад, ліґах у десяти від Нанкіна ми минали будинок одного сільського пана, як його назвав отець Симон. Ми мали честь їхати поруч із цим паном протягом двох миль: верхи він мав вигляд Дон-Кіхота – така сама суміш бундючності й бідності.
У нього одяг був, як у Скарамуша якогось чи блазня: теліпаються рукава балахону з брудного ситцю, китички, прорізи й діри з усіх боків, а згори – камізелька з тафти, засмальцьована, як у м'ясника, – це свідчило про те, що мостивий пан задрипаний нечупара. Кінь у нього – жалюгідний, худий, голодний, кульгавий; в Англії за таку шкапу дають 30-40 шилінґів. За ним чимчикують два раби й поганяють бідну тварину; сам вершник тримав батіг у руці й завзято батожив коня по голові, а слуги так само наддавали ззаду. Отак він з десятьма чи дванадцятьма слугами прямував з міста до себе в маєток за півліґи. Ми рухалися поволі, попереду бовванів мостивий пан; коли після годинного перепочинку в ми проїжджали повз панський маєток, то побачили його вже біля дверей його будинку: він трапезував. Перед будинком був садок, але господаря він не затуляв, і схоже, що чим довше ми дивилися на нього, тим йому це було приємніше.
Він сидів під пальмето, що захищало голову від сонця згори і з півдня, але під деревом була ще й парасоля, що додавала місцині затишку. Огрядний пан розвалився у фотелі, а дві рабині подавали страви. Послуги ще двох рабинь здалися б в Європі абсолютно немислимими: одна годувала пана з ложки, а друга знімала рештки їжі, що падали на бороду й тафтову камізельку, бо вельможний опецьок вважав для себе принизливим робити те, що навіть королі і монархи воліють робити самі, щоб не дозволити торкатися себе грубим пальцях слуг.
Я собі тільки подумав, до чого може дійти людська пиха, і як має гидувати цим звичайний смертний. Отак ми постояли й справили бідоласі приємність, що люди зупиняються, аби помилуватися його пишнотою, хоча насправді ми шкодували і зневажали його, – а тоді рушили далі до Пекіна. Лише отцеві Симону цікаво було залишитись і довідатись, чим же ласує сільський суддя. Гадаю, що англійський хорт такого не їв би: варений рис із чисницями в ньому, якась упольована дичина з зеленим перцем, ще з якоюсь місцевою рослинкою на зразок нашого імберця, але з запахом пижми й смаком муштарди, і все це разом подавалося зі шматком баранини, звареної в цій суміші.