Тоді вже я перепитав, чи ці білі, як він їх називав, зі шлюпки. "Так, – відповів він, – повний човен білих людей". Я спитав: "Скільки?" Він показав на пальцях — сімнадцять. Я спитав, що з ними сталося, а він на те: "Вони живі, мешкають з моїми людьми".
Це наштовхнуло мене на думку, що вони з того корабля, що розбився перед моїм островом; корабель наскочив на скелю, вони зрозуміли, що це кінець, посідали до шлюпки й припливли до того берега дикунів. Тоді я почав доскіпуватись у П'ятниці, що ж із ними сталося. Він запевнив, що вони й досі живуть там ось уже протягом чотирьох років, що дикуни дали їм спокій і тільки приносять їм їжу. Я поцікавився, чому ж їх не повбивали й не пожерли. П'ятниця відповів: "Вони побраталися з ними". Я зрозумів, що йдеться просто про мирову. А він ще додав: "Людей їсти – лишень коли війна". Тобто дикуни пожирають лише військових бранців.
Спливло по цьому чимало часу, і от якось ми стояли погожим днем з П'ятницею на вершині горба на сході острова, звідки, як я писав, колись я побачив у погоду американський континент, він довго вдивлявся в далечінь у тому ж напрямі і раптом від зчудування узявся стрибати, танцювати, гукати мене, бо я стояв десь осторонь. Я спитав, у чому річ. "О, радосте! – кричить він у відповідь. — О, щастя! Там мій край, мій народ!" Я спостеріг у нього на обличчі вираз виняткового задоволення: очі яскріли, дивний вираз на обличчі, ніби подумки він повернувся додому. Це спостереження викликали в мене чимало думок і дещо ускладнили наші стосунки, бо тепер не було ніяких сумнівів, що як з'явиться в П'ятниці нагода повернутися до своїх, він і про реліґію забуде, і про зобов'язання переді мною, ще й краянам розповість про мене, доправить сюди пару сотень дикунів, котрі мене зжеруть, а він звеселятиметься разом із ними, як це робилося в них з іншими військовими бранцями. Проте я дуже помилявся щодо свого відданого сіроми, про що згодом вельми шкодував. Тим часом тиждень при тижні моя підозра проти нього зростала, — я став обачнішим, менш дружнім і відвертим; і в цьому я також помилявся, бо чесне і вдячне створіння і в думці такого не покладало, тримаючись найвищих чеснот як віруючий християнин і вдячний друг, що він у подальшому довів мені на втіху.
Доки він був у підозрі, я щодня на нього тиснув, аби якось виявити оті нові думки у ньому, але насправді його слова були щирі й невинні, не даючи для підозри жодного приводу, і тому, попри все, я знову прихилився до нього: П'ятниця моїх тривог не помітив, і тому в мене підстав шукати в ньому підступ не лишилось.
Якось ми з ним піднялися на той горб, але наразі континент ховався в імлі, і я спитав його: "Хочеш додому, П'ятнице, до своїх?" "Авжеж, – відповів він, – я дуже радо повернувся б до своїх". А я йому: "Що б ти робив там? Знову здичавів би і жер людське м'ясо?" Він замислився над цим, а тоді хитнув головою і відповів: "Ні, ні. П'ятниця казати їм жити добре, молитися Богові, споживати хліб зі збіжжя, м'ясо худоби, молоко, не жерти більше людей". "Тоді, — кажу йому, — вони тебе вб'ють". А він поглянув поважно і відказав: "Ні, ні, вони не вбити мене, вони ліпше хотітимуть любити". П'ятниця, либонь, хотів сказати "вчитимуться любити". Він ще додав, що вони багато навчилися в бороданів, які припливли човном. Тоді я ще раз запитав, чи він воліє повернутись, а він осміхнувся й сказав, що він плавом не допливе туди. Я запропонував зробити йому каное. А П'ятниця відказав, що тоді попливе лише зі мною. "Отакої! – я йому на те. – Щойно я припливу, вони мене зжеруть". "Ні, ні, — заперечив він. – Я робити вони не зжеруть, я робити, щоб вони любити вас". Себто він мав намір розповісти, як я повбивав його ворогів, врятував йому життя, та наказати їм полюбити мене. Тоді він розповів як прихильно поставилися вони до сімнадцятьох білих або бороданів, як він їх називав, що припливли після розбиття корабля.
По правді, відтоді, мене облягли думки про виправу на той берег і, можливо, налагодження зв'язків з бороданями, котрі, безперечно, були іспанцями або португальцями; звичайно, якщо поталанить, гуртом ми швидше придумаємо, як звідти видістатися, ніж із цього острова, що лежить за сорок миль від континенту і про який ніхто не знає. Отож, за кілька днів я знову взявся за П'ятницю і пообіцяв дати йому човен, аби він зміг повернутися до своїх, і тому повів його на протилежний бік острова до свого фреґата; я вичерпав з судна воду (бо завше тримав його притопленим), відплив від берега, аби П'ятниця зміг його роздивився, після чого він зійшов на облавок, і ми обоє почали на ньому порядкувати. Побачивши, що П'ятниця швидко освоївся і зміг розвивати на човні таку ж швидкість, як і я, я поцікавився: "Ну, П'ятнице, попливемо до твоїх краян?" Він якось невиразно подивився у відповідь, ніби хотів сказати, що човен замалий для такої подорожі. Але я пояснив, що в мене є й більший човен; наступного дня повів його туди, де стояв мій перший човен, який я не подужав спустити на воду. П'ятниці погодився, що за розмірами цей човен придатний для подорожі, але ж я його не доглядав, і за двадцять два чи двадцять три роки деревина висохла й потріскалася – човен зогнив. Назагал, на його думку, такий човен підхожий, бо є досить місця на харчі, воду, хліб.
Розділ XVI. Порятунок бранців від людожерів
На цей час я вже настільки захопивсь ідеєю пливти з П'ятницею на континент, що сказав йому, що ми зробимо ще один такий завбільшки човен і він попливе на ньому додому. П'ятниця промовчав, але виглядав він пригніченим і сумним. Я поцікавився, у чому річ, а він відповів питанням на питання: "Чому ви так заповзялись на П'ятницю? Що моя зробив?" Я спитав, що він має на увазі. Пояснив, що не злощусь на нього. "Не маєте злість на мене, — повторив він кілька разів, — а чому ж тоді відсилаєте П'ятницю геть до своїх?" "А хіба ти не казав, що хотів би додому, – відказав я. "Але ж я, — затявся він, — хотів би нас там, а не тільки П'ятницю там, а хазяїна нема з ним". Тобто плисти без мене він не хотів. "І що ж я там робитиму, як попливу з тобою?" — перепитав я. П'ятниця не забарився з відповіддю: "Ви робити багато добра, ви вчитимете дикунів добру, бути поміркованими сумирними, пізнавати Бога, молитись Богові, жити новим життям". А я йому: "На жаль, ти не тямиш, що кажеш: я й сам багато чого не знаю". "Але ж, — заперечив П'ятниця, — мене ви вчили добру, то і їх навчите". "Ні, П'ятнице, – стояв я на своєму, – маєш повертатися сам, а я залишусь доживати в самоті". Слова ці вельми його засмутили: він збігав по тесак, який зазвичай носив із собою й квапливо подав мені. "Що мені з цим робити?" – спитав я. "Беріть і вбивайте П'ятницю", – відповів він. "За віщо?" — знову спитав я. А він швидко у відповідь: "За віщо виганяти П'ятницю? Беріть і вбивайте, П'ятницю, П'ятницю не відсилати геть. Він промовляв так щиро, що на очі йому набігли сльози. Так виявилися його почуття до мене й рішучість, і тому я запевнив його тоді й неодноразово повторював потім, що ніколи не відішлю його від мене, доки він захоче залишатися зі мною.
Ця ситуація підтвердила його прихильність до мене і неухильну відданість мені, а додому хоче повернутись лише через палку любов до своїх й бажанням їм добра, а що в мене самого такого в думках не було, то я й не мав наміру до того братися. Натомість у мені жевріла надія видістатися звідси, підігріта відомостями про сімнадцять бороданів, і тому я не барився й заходився шукати з П'ятницею підходяще велике дерево, щоб його зрубати й зробити простору пірогу або каное для виправи. На острові росло достатньо дерев для будівництва цілий флот пірог чи каное, або й справді великих суден, але я підшукував дерева поближче до води, аби уникнути своєї давнішої помилки й мати змогу відразу спустити готовий човен на воду. Нарешті П'ятниця вибрав дерево: виявилося, що він знається на цьому набагато краще за мене; я досі не знаю, як воно називалося, але – за кольором і запахом – щось середнє між старим фунтиком[34] і фернамбуковим деревом[35]. П'ятниця хотів середину випалювати, щоб зробити човен, але я показав, як середина виймається за допомогою інструментів, що він потім і робив вельми вправно, і за якийсь місяць тяжкої праці ми мали пристойне судно, особливо після того, як я навчив його обтесувати корпус ззовні сокирою для надання остаточної форми. І вже потому ми півмісяця дюйм за дюймом штовхали човен на вальцях до води, а у воді до нього простісінько вміщувалося душ із двадцять.
Я чудувався як вправно і спритно кермує мій слуга П'ятниця човном і веслує на ньому. На моє питання, чи надається такий човен до подорожі, він одказав: "Звичайно, ми чудово на ньому допливемо, навіть у сильний вітер".
Однак у мене був ще один задум, про котрий П'ятниця не знав: поставити щоглу, напнути вітрило, приладнати кітву й линву. Зі щоглою все було просто: я вибрав неподалік молодий кедр, яких на острові було чимало, звелів П'ятниці зрубати й пояснив, як обчухрати та обтесати стовбур. А от вітрило – то була моя морока. Я знав, що в запасі у мене залишилось багато старих вітрил чи, радше, окрайки, але ж двадцять шість років я не займався їхнім збереженням, тому що не знав, що зможу колись використовувати їх за призначенням, то й гадав, що вони геть зогнили, — здебільшого так і сталось. Але дві нічогенькі шмати я все-таки знайшов і заходився зшивати: і важко було, і шов не такий, бо голок у мене не було, — нарешті вийшло якесь неоковирне трикутне вітрило, що кріпилося знизу, як латинське, до бому, а топ – як невелике шпринтове вітрило, яке в Англії ставлять на баркаси і з яким я вмію поратись, тому що таке саме стояло на човні, у котрому я тікав з Берберії, про що написав у першій частині своєї оповіді.
Майже два місяці пішло на опорядження й кріплення щогл і вітрил, бо все мало бути до пуття – невеликі штаґи з фоком, якщо доведеться йти проти вітру, та стерно. З мене кепський кораблебудівничий, але про важливість стерна я знав, і тому доклав до нього стільки праці й вигадки, зазнаючи невдач, — на нього пішло стільки ж часу, як і на човен.
Потім треба ж було навчити свого слугу П'ятницю навігації: він дуже добре веслував на каное, але нічого не знав ні про вітрила, ні про стерно, і тому він дивом дивувався, коли я маневрував стерном або коли перекидались і напинались вітрила при зміні галсу, — він просто на все це чудувався.