Ми з су, сїдою знову повертаємось вузькою стежкою, борсаючись у липкій грязюці, зігнувшись, наче кожен з нас несе ва кий тягар.
В одному пункті обрію, далі в іншому — скрізь уже бу, хають гармати; оглушливий гуркіт змішується з хур, товиною рушничних пострілів, що то дужчає, то затихає, і з вибухами гранат, дзвінкіших за ляскання "лебедів" ¡ "маузерів" і приблизно схожих на постріли звичайної рушниці.
Вітер щоразу дужчає, він уже такий міцний, що доводиться ховатись у криївку. Місяць повиває череда велиликих хмар.
Ми тут удвох, зовсім близько, аж торкаємо один одного плечем. Ми бачимо один одного лише на мить при відблисках гарматного вогню; ми стоїмо в пітьмі, а довкола в цьому відьомському шабаші спалахують і загасають пожежі.
— Прокляте життя,— каже мій товариш.
Тут ми розлучаємось і йдемо — кожний до своєї бійниці трудити очі, вдивляючись у нерухому безвість.
Ось-ось зірветься грізна, похмура буря.
Але цієї ночі бурі не було. Після довгого'чекання, при першому проблиску світанку, все навіть ущухло.'
Коли зоря постелилася над нами, немов грозовий вечір, я ще раз побачив,""як під чорними, наче сажа, низькими хмарами виринули якісь стрімкі сумні й брудні. береги, вкриті уламками й покидьками,— краї наших сплюндрованих окопів.
При тьмяному світлі напхані землею мішки з опуклими лискучими боками здаються бузковими й олив'янимщ мов були тельбухів і кишок, що ними занечищили весь світ.
У стіні, позаду мене, зяє заглибина, і в ній щось накладено, наче поліна для вогнища.
Це — стовбури дерев? Ні, це трупи.
* * *
Над борознами здіймаються пташині співи, поля прояснюються, світло розцвітає на кожній билинці. Я розглядаю улоговину. Нижче нерівного поля, де піднялися хвилі зем. дЄ світять вирви, за настовбурченими рядами пакілля, рсе ще стигне озеро мороку, а перед схилом, напроти, все іде височіє мур ночі.
Я обертаюся й розглядаю мерців; помалу вони виступань з мороку, ніби виставляючи напоказ свої закляклі й брудні тіла. їх четверо. Це наші товариші: Ламюз, Барк, ріке і маленький Евдор. Вони гниють тут, зовсім близько від нас, захаращуючи широку, покручену й кальну борозди, яку живим навіщось ще треба боронити.
їх як попало поклали тут; вони лежать одне на одному. Верхній загорнутий у брезент. Обличчя інших понакривані хустками, але ночамп в темряві й удень живі ненароком зачіпають мерців; хустки падають, і доводиться жити лице в лице з тими мертвяками, накиданими тут, немов поліна живої ватри.
* * *
їх убито всіх разом чотири ночі тому. Я пригадую цю ніч, немов якийсь сон. Мп були в розвідках: вони, я, Меніль Андре та капрал Бертран. Нам було наказано розшукати повий вартовий пост німців, про який нас повідомили артилерійські спостерігачі. Опівночі ми вилізли з шанців, полізли вниз, розстрільнею на три-чотири кроки одне від одного, спустились у лощовину й побачили простертий, як забитий звір, насип німецького відтинку міжнародного ходу. Переконавшись, що тут вартоваго поста немає, ми знов, дуже обережно, побралися вгору; я невиразно бачив мого сусіду праворуч і мого сусіду ліворуч; вони скидалися на темні лантухи, повільно ховзали, бовтаючись по грязюці, в густій темряві, підштовхуючи поперед себе рушниці — блпскучі, як голка. Кулі свистіли над нами, але вони нас не знали й не шукали. Вгледівши насип наших окопів, ми зупинились. Один із нас зітхнув, інший Щось сказав, третій обернувся всім тілом, і його багнетові піхви брязнули об камінь. Ту саму мить з міжнародного ходу злетіла ракета. Ми припали до землі, завмерли, чекаючи, поки не згасне грізна зоря, що обливала нас Денним світлом щось з двадцять або тридцять метрів від йаших окопів. Тоді кулемет по той бік яру почав поливати місце, де ми були. Тієї хвилі, коли червона ракета летіла, ще не спалахнувши повним світлом, капралові Бертрапові й мені якось пощастило знайти поперед себе яму від гарматня, там стирчали в грязюці поламані рогатки; ми обоє припали до стіни цієї ями, зашились якомога гліь бше в грязюку й сховались за якийсь гнилий дерев'яний кістяк. Кулеметний огонь кілька разів проносився над нами. Ми чули верескливий свист сухі й міцні удари куль об землю та ще глухий лопіт, супроводжуваний зойками, стогоном й мерущим хрипом. Нас із Бертраном трохи не зачіпав поземний град куль, що за кілька сантиметрів од нас плели плетиво смерті й іноді дряпали наші шинелі; ми все більше горнулися до землі, не зважуючись ні звестись, ані ворухнутись. Ми чекали. Нарешті кулемет замовк і стало тихо, як у могилі. За чверть години ми обоє вилізли з вирви, поплазували і попадали, як снопи, біля нашого вартового поста. І саме вчасно, бо в цю хвилину виглянув місяць. Довелося залишатись на дні траншеї до ранку, потім до вечора. Кулемети безперестану обливали кулями всі підступи. Крізь бійниці не видно було випростаних тіл: їх ховав схил; і тільки виднілося щось подібне на спину; ввечері ми прокопали хід, щоб дістатися до того місця, де полягли наші товариші. Цієї роботи не можна було скінчити за одну ніч; другої ночі нас заступили вояки-копачі; ми висилились і вже падали від сну.
Прокинувшись із немов налитою оливом головою, я побачив чотири трупи. До них вояки пробралися спіднизу, на рівнині зачепили гаками і втягли на шнурах у підкіп. Кожен труп мав безліч ран, дірки від куль чорйіли на віддалі кількох сантиметрів одна від одної. Тіла Меніля Андре не знайшли. Його брат, Жозеф, нерозважно розшукував його всюди; він вийшов сам на рівнину, попри перехресний вогонь кулеметів. Ранком він приволікся плазом, мов слимак, над насипом з'явилося його чорне від багна невпізнанне з горя обличчя.
Його втягли в шанці, його щоки були подряпані об колючий дріт, руки закривавлені, а в бганки його одягу важкими грудками позабивалась грязюка, він увесь пропах смертю. Немов маніяк, він усе казав; "Його ніде немає".
Він зашився у куток, заходився чистити рушницю, не чуючи, що йому кажуть, і безнастанно повторюючи: "Його ніде немає".
Відтоді минуло вже чотири ночі, і я ще раз бачу, як ці тіла виступають в світлі зорі, що знову зійшла, щоб обмити це земне пекло.
Задубілий Барк здається величезним. Руки поприлипала йому вздовж тіла, груди розчавлені; замість живота — заглибина, схожа на шаплик. Голова його лежить на купі бруду, ніби дивиться поверх своїх ніг на людей, що проходять зліва, його обличчя потемніло, забруднене глейкою плямою розкуйовдженого чуба й чорною загуслою кров'ю, oní його ніби википіли й залляті кров'ю. Евдор, навпаки, здається зовсім невеличким; у нього біле-біле личко, як у лГєрс; на це обличчя — воно вирізняється кружком білого паперу серед сірих і синюватих трупів — аж якось моторошно дивитись. Бретонець Біке, кремезний, квадратовий, наче кам'яна плита, буцімто натужився щосили и намагається підняти туман, від цього страшного зусилля спотворене його обличчя з випнутими вилицями й чолом; розкудовчений, шорсткий, закаляний болотом чуб; роздертий останнім криком рот; широко розплющені, помутнілі кам'яні очі; хапаючись за порожнечу, пальці завмерли в передсмертній судомі.
У Барка й Біке прохромлено живіт, в Евдора — горло. Перетягаючи ці трупи, сапери ще більш їх понівечили. Товстун Ламюз зійшов кров'ю; його лице набрякло й побрижилося; очі поступово провалилися в очодоли, одне більше за інше. Він замотаний в брезент, на місці шиї просочилася чорнувата пляма. Праве плече зовсім потрощене кулями, і рука тримається тільки на клаптях рукава і мотузках, що ними її якось прив'язано. Першої ночі, коли його туди поклали, ця рука стирчала з купи мерців, і жовті пальці, судомно стискуючи грудку землі, торкалися перехожих вояків. Рукав пришпилили до шинелі.
Задушливий сморід починає розходитись від останків тих людей, з якими ми так довго жили й так довго страждали.
Коли ми їх бачимо, то кажемо: "Вони померли всі четверо". Але вони такі понівечені, що годі справді подумати: це вони. І тільки одвернувшись од цих нерухомих потвор, ми відчуваємо порожнечу, що створилась серед нас і серед споминів, роздертих цією втратою.
Тут проходять солдати з інших сотень або інших полків. Уночі вони, як і всі ми, несамохіть чіпляються за все, Що під руку навинеться — живе чи мертве, але вдень бридливо сахаються цпх трупів, накиданих як попадя просто в траншеї. Іноді вони лютують:
— І що вони собі тільки думають — покидати тут мерт. вяків!
— Це ж сором!
Потім додають:
—Правду кажучи, куди їх забереш звідси?
І поки могила цих трупів — тільки пітьма.
Настав ранок. Ми впізнаємо напроти другий схил яру. Там висота 119, оголений, облуплений, обскубаний горб, поораний ходами сполучення й рівнобіжними шанцями, де відслонені глина й крейда. Там усе нерухоме, і тільки наші гарматні, вибухаючи, скипають і розбиваються бризками шумовиння, як велетенські хвилі, й гучно б'ються об зруйнований спустілий мол.
Моє вартування скінчилося. Вартові, замотані в мокру парусину, замискані й облиплі багном, сині з холоду, вилізають з глибок, де вони стояли, і йдуть собі. Біля стрілецьких сходинок та стрільниць заступає місце друга чота. А ми відпочиватимемо до вечора.
Позіхаємо, никаємо. Проходить один товариш, потім другий. Сновигають офіцери з перископами й біноклями. Ми впізнаємо одне одного; починаємо знову жити. Перекидаємося звиклими слівцями. І коли б не було розбитої траншеї, поламаних обрисів рову, де ми ховаємося, і доконечності розмовляти стиха, можна було б подумати, що ми десь у шанцях третьої лінії. Проте нас усіх змагає втома, обличчя пожовкли, з безсонної ночі повіки червоні, ніби ми довго плакали. За кілька день ми згорбились і постарішали.
Один по одному' товариші з нашого рою підходять до звороту траншеї. Вони з'юрмились у тому місці, де грунт зовсім крейдяний, земля настовбурчилася перерізаним корінням, і під її корою одслонилася верства білого каменю, що залягала у мороці більше ста тисяч років.
Отут, у цьому розширеному проході, ми й зійшлися. Наші лави порідшали: не кажучи вже про чотирьох товаришів, полеглих ту ніч, серед нас нема вже Потерло, вбитого під час зміни, ані Кадільяка, пораненого уламком у ногу того самого вечора (здається, це вже було дуже давно!). Нема Тірлуара й Тюлака, їх евакуйовано — один захворів на дизентерію, другий — на запалення легенів, і діло повернуло на гірше, як пише Тюлак у листівках, що їх з нудьги надсилає зі шпиталю.
Я ще раз бачу, як підходять і збираються уроблені зеідею, прокопчені сірим пороховим димом люди; мені добре знайомі їхні обличчя й невимушені пози; бо ж ми не влучалися від початку війни й прихилилися одне до одного, як брати.