Отож, мабуть, я оголошу програму оглядин женихів. Ви помітили, як змінився вираз очей у Гобенгейма за останній тиждень? Він страшенно засмучений, що не може нікого переконати, ніби приходить грати у віст лише для того, щоб віддаватися мовчазливому обожнюванню моєї особи.
— Тихше, моя люба,— сказала пані Латурнель.— Ось і він.
— Татусь Альтор у розпачі,— повідомив Гобенгейм, заходячи і звертаючись до Шарля Міньйона.
— Чому б то? — спитав граф де Лабасті.
— Вількена, кажуть, чекає банкрутство, а вас на біржі вважають власником кількох мільйонів...
— Ніхто не знає, які в мене зобов'язання в Індії,— сухо заперечив Шарль Міньйон,— і я не збираюся втаємничувати сторонніх у свої справи. Дюме,— сказав він на вухо другові,— якщо Вількен у скруті, ми могли б знову поселитись у моїй віллі, виплативши йому готівкою ту суму, за яку він її придбав.
Ось які обставини, що виникли за примхою випадку, чекали Каналіса й Лабрієра, коли вони слідом за кур'єром приїхали у неділю й оселились у флігелі пані Аморі.
Незабаром стало відомо, що у вівторок нібито для поправки здоров'я прибуває герцог д'Ерувіль із тіткою та сестрою, і вони оселяться в домі, найнятому в Гравілі. Це змагання дало привід до всіляких жартів — так, на біржі говорили, що через панну Міньйон квартирна плата в Інгувілі різко підскочить.
— Якщо так триватиме, вона перетворить весь Інгувіль на заїзд,— сказала молодша дочка Вількенів у розпачі від того, що їй не пощастило стати герцогинею.
Одвічну комедію "Спадкоємиця", яку мали розіграти в Шале, можна було б, повторюючи жартівливі слова Модести, назвати і "програмою оглядин женихів", бо тепер, утративши ілюзії, Модеста твердо постановила: вона віддасть свою руку лише чоловікові, чиї якості задовольнять її повною мірою.
Наступного дня по приїзді обидва суперники, усе ще близькі приятелі, стали готуватися до вечірнього візиту в Шале. Всю неділю та в понеділок уранці вони розпаковували речі, необхідні для місячного перебування в місті, вступали у володіння флігелем пані Аморі. Поет недарма готувався стати послом і навіть тут удався до дипломатичних хитрощів. Він умисне не виходив з дому, як людина, стомлена від тяжких трудів, усе точно розрахувавши і сподіваючись обернути собі на користь той шум, який імовірно здійметься навколо його приїзду в Гавр і відлуння якого досягне, звичайно, й Шале. Зате Лабрієр уже двічі ходив прогулятися під вікнами Шале; він любив з якимось розпачем, він холонув від жаху на думку, що розгнівав свою кохану, і майбутнє здавалося йому затягнутим густими хмарами. В понеділок приятелі вийшли із своїх кімнат обідати, уже вдягнені для свого першого візиту, найважливішого з усіх. На Лабрієрові був той самий костюм, що й у знаменну неділю, коли він з'явився в церкві; але тепер він вважав себе лише супутником літературного світила і скорився своїй невдячній долі. Що ж до Каналіса, то він поставився до своєї зовнішності дуже уважно: вдягнув чорний фрак з усіма орденами і потурбувався надати своєму вигляду тієї салонної вишуканості, яку він удосконалив у школі своєї покровительки герцогині де Шольє та у вищому світському товаристві Сен-Жерменського передмістя. Каналіс не знехтував жодним, навіть найдрібнішим приписом із статуту чепурунів, тоді як бідолашний Лабрієр мав з'явитись у Шале в недбалому костюмі людини, що втратила всяку надію.
Прислуговуючи за столом своїм двом панам, Жермен не міг приховати усмішки — так впадав у вічі цей контраст. Та коли він увійшов з другою стравою, його обличчя вже прибрало дипломатичного чи радше стурбованого виразу.
— Пане барон,— звернувся він упівголоса до поета,— чи відомо вам, що обер-шталмейстер приїздить у Гравіль лікуватися від тієї самої хвороби, якою страждаєте й ви з паном де Лабрієром?
— Маленький герцог д'Ерувіль? — вигукнув Каналіс.
— Так, пане.
— Він приїде заради панни Міньйон? — спитав Лабрієр, червоніючи.
— Так, заради панни Міньйон,— підтвердив Жермен.
— Нас обвели круг пальця! — вигукнув Каналіс, подивившись на Лабрієра.
— Ага, ти вперше сказав ми, відколи ми виїхали з Парижа,— жваво зауважив Ернест,— Досі ти казав тільки я.
— Ти мене досконало вивчив,— відповів Мельхіор, засміявшись.— Але, звичайно, куди нам змагатися з придворною посадою, з титулами герцога й пера, а тим більше з болотами, які державна рада на підставі моєї доповіді віддала дому д'Ерувілів.
— Його ясновельможність,— сказав Лабрієр з лукавою серйозністю,— може запропонувати тобі деяке відшкодування в особі своєї сестри.
В цю хвилину камердинер повідомив про прихід графа де Лабасті. Почувши це прізвище, обидва молодики підвелися з-за столу, і Лабрієр пішов назустріч гостеві, щоб відрекомендувати йому Каналіса.
— Я вирішив, що повинен відповісти візитом на ваш візит, який ви мені зробили в Парижі,— сказав Шарль Міньйон молодому службовцеві палати державного контролю, — і до того ж я знав, що дістану тут подвійну втіху, познайомившись із великим поетом нашого часу.
— "Великим", добродію? — відповів поет, усміхаючись.— Чи може бути щось велике в нашому столітті, прологом у яке стало царювання Наполеона? По-перше, нас ціле плем'я так званих "великих" поетів, а по-друге, пересічні таланти так добре наслідують генія, що справжня слава тепер неможлива.
— Чи не тому ви ударилися в політику? — спитав граф де Лабасті.
— В політиці відбувається те саме,— сказав поет.— Нині немає великих державних діячів, а є тільки люди, більш або менш причетні до подій. Бачите, добродію, за нинішнього режиму, який створила для нас конституційна хартія, коли податкові інспектори в більшій шані, ніж полководці, надійним лишилося тільки те, по що ви їздили в заморські краї,— гроші.
Задоволений собою і враженням, яке справив на майбутнього тестя, Мельхіор обернувся до Жермена.
— Подайте каву до вітальні,— звелів він і запросив гостя перейти з їдальні туди.
— Дякую вам, графе,— сказав Лабрієр.— Ви мене вирятували із скрутного становища, бо я не знаю, чи зручно мені прийти до вас із своїм другом. Ви людина не тільки доброї душі, а й вельми тактовна.
— Ет! Звичайна чемність, властива кожному провансальцю,— відповів Шарль Міньйон.
— О, то ви з Провансу? — вигукнув Каналіс.
— Даруйте моєму другові,— сказав Лабрієр,— він не вивчав, як я, історію роду де Лабасті.
На слово "другові" Каналіс кинув на Лабрієра промовистий погляд.
— Якщо дозволить ваше здоров'я,— сказав провансалець, звертаючись до поета,— я матиму за велику честь бачити вас сьогодні ввечері своїм гостем. Якщо ви вшануєте мою оселю візитом, цей день стане для нас знаменним або, як казали стародавні римляни, albo notanda lapillo*. Хоч нам і незручно приймати поета, увінчаного славою, в такому скромному будиночку, ви, сподіваюся, зглянетеся на нетерпіння моєї дочки — вона в захваті від ваших віршів і навіть кладе їх на музику.
* Позначеним білим камінцем — тобто, щасливим (латин.).
— Ви маєте дещо більше, ніж славу,— сказав Каналіс.— У вашому домі живе сама краса, якщо вірити Ернестові.
— О, моя дочка — просто славна дівчина, а вам вона, либонь, здасться провінціалочкою,— сказав Шарль Міньйон.
— Але руки цієї провінціалочки, кажуть, домагається сам герцог д'Ерувіль,— сухо зауважив Каналіс.
— Я надаю дочці цілковиту свободу вибору,— пояснив Шарль Міньйон з лукавою добродушністю південця.— Герцоги, князі, прості люди, навіть геній — усі рівні в моїх очах. Я не хочу брати на себе жодних зобов'язань, і моїм зятем чи, правильніше, сином стане той, кого обере Модеста,— сказав він, подивившись на Лабрієра.— Розумієте, графиня де Лабасті — німкеня, вона не визнає нашого схиляння перед титулами, а я в усьому скоряюся дружині й дочці. Мені завжди більше подобалося просто сидіти в екіпажі, а не смикати за віжки. Ми можемо й посміятися з цих серйозних речей, адже герцог д'Ерувіль іще не з'явився. Але я справді вірю в женихів, нав'язаних батьками, не більше, ніж у шлюби, укладені за письмовим дорученням.
— Така заява може водночас і засмутити, ì підбадьорити двох молодиків, які збираються шукати в шлюбі філософський камінь щастя,— сказав Каналіс.
— А хіба ви не вважаєте корисним, необхідним і розсудливим обумовити цілковиту свободу в поведінці батьків, дочки і женихів? — спитав Шарль Міньйон.
Перестрівши промовистий погляд Лабрієра, Каналіс визнав за краще змовчати, розмова перейшла на банальні теми, і після короткої прогулянки в саду Модестин батько поїхав, узявши з приятелів обіцянку, що вони зроблять йому візит.
— Нам дали відставку! — вигукнув Каналіс.— Ти, звичайно, зрозумів це не гірш за мене. А втім, і я на його місці не став би вагатися. Нам, звичайно, далеко до обер-шталмейстера, хоч би якими чудовими хлопцями ми були.
— Я так не думаю,— відповів Лабрієр.— Гадаю, цей славний солдат прийшов, бо йому хотілося скоріше познайомитися з тобою і водночас сказати нам про свою неупередженість і про те, що двері його дому для нас відчинені. Модеста закохана в твою славу й обманулася в мені. Їй належить зробити вибір між поезією і дійсністю.
— Жермене, звеліть запрягати,— сказав Каналіс камердинерові, який прийшов прибрати зі столу каву.— Через півгодини ми їдемо. Спершу трохи прогуляємось, а тоді вирушимо в Шале.
Обидва молодики горіли однаковим нетерпінням побачити Модесту, але Лабрієр боявся цієї зустрічі, а Каналіс ждав її із самовпевненістю, близькою до пихи. Душевний порив Ернеста, коли він висловив свою симпатію до Модестиного батька і полестив дворянській гордині негоціанта, водночас звернувши його увагу на прорахунок Каналіса, навіяли поетові думку взяти на себе певну роль. Готовий удатися до всіх засобів спокушання, Мельхіор спочатку вирішив прикинутися байдужим до чарів Модести і цим вразити її самолюбство. Учень прекрасної герцогині де Шольє, він і тут сподівався підтвердити свою славу знавця жінок, хоча насправді він їх не знав, як то буває з усіма, кому випало на долю стати жертвою єдиної пристрасті. Тоді як бідолаха Ернест, зіщулившись у кутку коляски й поринувши в похмуру мовчанку, терпів муки справжнього кохання і передчував гнів, зневагу, презирство — усі громи й блискавки, що їх спрямує на нього ображена й розгнівана дівчина, Каналіс, теж мовчки, готувався до свого виступу, наче актор, який збирається зіграти головну роль у новій п'єсі.