Звідти дивилось на мене його спотворене обличчя — дивилося зверху вниз, скорботно і зосереджено. Однак в очах його я уловив крихітну іскорку цікавості і не вгавав:
_ Почекай! Ти що, не можеш мене почекати?
— Гм? Хіба я зашвидко йду? _ Я щось скажу тобі!
— Ну?
Голос його звучав глухо і так далеко, що мені хотілося опинитись якомога ближче; я раптом відчув, що пливу догори, пливу досвідчено, високо здіймаючи лікті, і ноги у мене м'яко лопотять, як плавники. Я мало не онімів від захоплення. І виринувши поруч з ним, відсапуючись, видихнув:
— Я живу надією.
— Справді? Я страшенно радир, що ти так говориш, Пітере. Сам я ніколи не мав жодних надій. Це в тебе, певно, від мами, вона у нас феноменальна жінка.
— Ні, від тебе.
— За мене не хвилюйся. П'ятдесят років — це немало; як за п'ятдесят років нічого не навчився, то вже й не навчишся. Мій старил так і не довідався, в чому його біда; лишив нам. біблію і повний міх боргів.
— П'ятдесят років зовсім не немало,— сказав я.— Якраз навпаки.
— То ти, кажеш, ще маєш надію?
Я заплющив очі; між моїм безголосим "я" і тремтячою темрявою навпроти лежала ущелина — важко точно сказати, яка, але, безперечно, не більш, як у дюйм завширшки. Тільки трошки покривити душею — і я її перескочу.
— Так,— сказав я.— І перестань, нарешті, говорити дурниці.
VII
Колдуел повертається і зачиняє за собою двері. Що не день, то свіжий гріш. Він стомився, але не нарікає. Вже пізно, минула п'ята. До цього часу він сидів у кабінеті, пробуючи навести лад у журналах обліку баскетбольних квитків; одного купона бракувало,— нишпорячи за ним по шухлядах, він натрапив на Зіммерманів відгук і ще раз його перечитав. Настрій у нього зіпсувався до краю. Відгук був на голубому папері: дивлячись на нього, він почував себе так, наче падає — не летить, а падає — у небо. А ще перевірив контрольну роботу, яку давав сьогодні четвертій групі. Бідненька Джуді Ленджел: не буде з неї пуття. Даремно вона зі шкіри пнеться — що й він робив усе своє життя, і, можливо, саме в цьому його біда. Коли він простує до сходової клітки, ниючий біль внизу живота оживає і, наче крилом, огортає все тіло. У кого п'ять талантів, у кого два, у кого тільки один. Але чи ти працював на винограднику цілий день, а чи тільки годину, тобі, як прийде пора розрахунку, заплатять однаково. Разом із притчею йому згадується й батьків голос, і настрій від цього псується ще більше.
— Джордже.
Краєчком ока бачить якусь тінь.
— Гм? Ох, це ви. Що ви тут робите так пізно?
— Нічого суттєвого. Метушусь, як і всі старі діви.— Естер Аплтон стоїть, склавши руки на оборках цнотливої блузки, під дверима свого класу; її кабінет номер 202 якраз поруч з його кабінетом.— Гаррі казав, ви до нього приходили вчора.
— Соромно зізнатися, але приходив. Він більше нічого не говорив? Ми чекаємо результатів рентгену чи якого там біса.
— Не треба хвилюватись.— Голос її робить маленький різкий випад у його бік, і довгаста голова Колдуела мимоволі заточується.
— Чому не треба?
— Бо це нічого не дає. Та й Пітер дуже переживає — я сьогодні на уроці помітила.
— Бідний малий, він не виспався цієї ночі. Нам автомобіль поламався в Олтоні.
Естер відкидає назад пасмо волосся і середнім пальцем елегантно засовує глибше олівець, що стирчить із вузлика на потилиці. Волосся у неї гладке, лискуче і зовсім не сиве у цьому тьмяному світлі. Сама невисока, грудаста, широка в попереку і, коли спереду дивитися, кремезна в стані. Та, коли глянути збоку, стан у неї напрочуд тоненький, живіт увібраний; при цій її войовничо-стрункій поставі здається, ніби вона тільки вдихає повітря, не видихаючи. На блузці в неї золота брошка у формі стріли.
_ Він був просто...— каже вона перегодом, вже вкотре в
житті уважно розглядаючи обличчя, що нависає над нею в півтемряві коридора,— дивне гудзувате обличчя, яке завжди було і є таємницею для неї,— ... сам не свій.
_ Він, їй-бо, застудиться, поки я його додому доставлю,—
відказує Колдуел.— Я це знаю, але чим я зараджу? Дитина, їй-бо, захворіє через мене, а я все кручуся, вовтужуся і спинитись не можу.
— Не такий він вже й слабкий, Джордже,— каже вона і додає, помовчавши: — У дечому навіть сильніший, ніж його батько.
Колдуел майже її не чує, прислухаючись рівно стільки, скільки йому треба, щоб вибалакати те, що все одно збирався сказати:
— Коли я був малим, ще в Пассеїку, то не пам'ятаю такого, щоб, застудившись, злягти. Просто витиралося носа рукавом, а як у горлі дерло, то прокашлявся, та й годі. Єдиний раз у житті я був зліг, і то від грипу, у вісімнадцятому році; оце справді була халепа. Бр-р-р!
Естер відчуває, що йому щось болить, і притискає пальці до золотої стріли, гамуючи бентежливий дріж, який раптом прорізує груди. Вона стільки років просиділа у сусідньому класі, поруч з цим чоловіком, що серцю її здається, ніби вони провели разом не одну ніч. Ніби колись, ще в юності, були коханцями, але давним-давно, з якихось, так і не з'ясованих до кінця причин, перестали ними бути.
А Колдуел відчуває тільки те, що з нею йому трішечки спокійніше, ніж з будь-ким іншим. їм водночас виповнилося п ятдесят, і для кожного, в підсвідомій глибині душі, цей збіг їхніх днів народження чомусь має значення. Йому зовсім не хочеться йти від неї; його хвороба, його син, борги, ферма, ота до болю важка ноша, нав'ючена на нього дружиною,— всі ці проблеми дзижчать у нього в голові і просяться на язик. А й Естер не проти: вона зовсім не проти, щоб він їй усе-все розказав. Звичні її рамки розсуваються, даючи місце цьому бажанню; і, немов видихаючи з себе цілі десятиліття самотності, вона зітхає. І каже:
— Пітер такий самий, як Кассі. Він знає, чого він хоче.
— Мені треба було її на сцену пустити, в комедіантки, там би їй було краще,— говориті" Колдуел з голосним і серйозним запалом.— Не одружуватися з нею, а просто бути їй за імпресаріо. Але до цього я не додумався. Так уже мене виховали — раз зустрів жінку, котра тобі менш-більш подобається, то єдине, що ти можеш їй запропонувати — це одруження.
Що означає: мені треба було одружитися з іншою, такою, як ви. Ви.
. І хоч Естер саме цього хотіла, тепер, коли воно прийшло, вона відчуває несмак і тривогу. їй здається, ніби темна чоловіча постать навпроти розростається неспокоєм і гнітить її фізично. Пізно, надто пізно; вона вже далеко не така піддатлива. Вона сміється, неначе те, що сказано ним — безглуздя. Сміх її котиться в перспективу повз низку зелених шафок, наганяючи страх: вони налякано втупились своїми вентиляційними решітками в те, що бачать на протилежній стіні — обрамлені фото давно не існуючих бейсбольних і легкоатлетичних команд.
Естер випростується, знов набирає повні груди повітря, поправляє олівець у вузлику волосся й питає:
— Ви вже думали, куди пошлете Пітера вчитися далі?
— Не думав. Єдине, про що я думаю — що на це піде більше грошей, ніж у мене є.
— Може, художня школа або гуманітарний коледж?
— Це хай вони з мамою вирішують. Про такі речі вони говорять тільки вдвох; мені від цих балачок світ немилий стає. Все, що я можу сказати — це що мій малий ще менше тямить у житті, ніж я в його час. Мені зараз простягти ноги, то вони двоє довіку сидітимуть у тій норі, а їсти будуть хіба що квітки зі шпалер. Я не можу навіть дозволити собі померти.
_ Смерть і є розкіш,— каже Естер. Аплтонівська сварлива вдача коли-не-коли вискакує з неї у вигляді несподівано колючої шпильки чи просто іронії. Вона ще раз оббігає поглядом схилене над нею загадкове обличчя, супиться, зачувши хворобливий щем у грудях, і хоче повернутися спиною не так до Колдуела, як до власної таємниці.
— Естер.
— Що, Джордже?
Голова її з тугим вузликом на маківці виблискує щербатим півмісяцем у світлі, що падає з дверей її кабінету. Хтось сторонній, спостерігши її обличчя, зведене догори у легкій, радісній і жалісливій усмішці, сказав би, що Колдуел був-таки колись її коханцем.
— Спасибі, що дали мені вибалакатись,— каже він. І додає: — Хочу вам зізнатися в чомусь. Завтра може бути запізно. Скільки я тут працюю, не раз, коли мені було аж погано,— так мене діти доводили,— я виходив з класу і йшов сюди, до фонтанчика, тільки для того, щоб почути, як ви говорите по-французькому. Не так води хотілося, як цього — почути, як ви говорите. Мені від цього завжди ставало гарно на душі.
Вона делікатно запитує:
— Вам зараз погано?
— Так. Погано. Як у пазусі в баби Зими.
— Сказати щось по-французькому?
— їй-бо, правда, Естер,— я б дуже хотів.
її обличчя набирає свого жвавого галльського виразу — Щоки, як яблучка, губи дзьобиком,— і вона вимовляє слово за словом, смакуючи початковий дифтонг і заключний носовий, наче два різні сорти лікеру:
— Dieu est très fin. Зависає секунда тиші.
— Скажіть ще раз,— просить Колдуел.
— Dieu — est — très — fin. Це слова, які помагають мені жити.
— Бог дуже... дуже гарний?
— Oui. Дуже гарний, дуже елегантний, дуже витончений, дуже вишуканий.
— Що ж. Так воно і є. Це чудовий, прекрасний старий добродій. Чорт його знає, де б ми були зараз без нього.
І, наче по домовленості, обоє відвертаються одне від одного.
Та Колдуел знов повертається назад і саме вчасно, щоб не дати їй піти.
— Ви були такі добрі до мене,— каже він.— Я б теж хотів вам щось прочитати. Я не згадував його років, певно, з тридцять. Це вірш, який ми колись декламували в Пассеїку; початок я, здається, ще пам'ятаю. Ну що, спробувати?
— Спробуйте.
— Сам не знаю, якого біса я вас отак морочу. Колдуел, як школяр, стає навитяжку, збирає увагу в кулаки, жмурить очі, пригадуючи, і врешті оголошує:
— "Пісня Пассеїка". Написав Джон Аллен Макяаб. Він відкашлюється.
Господь, в безмежній мудрості своїй, Створивши Землю і життя на ній, Прирік, що все у світі має йти До лиш йому відомої мети.
Тектимуть ріки, та ніхто не зна, Яка межа їм Промислом дана. Для нас минуле — мов відкритий лист, Та час ховає днів прийдешніх зміст.
Він напружено думає, тоді махає рукою і посміхається.
— Приїхали. Я гадав, що пам'ятаю більше.
— Багато хто і стільки не запам'ятав би. Трохи сумний вірш, правда?
— А для мене нітрохи, уявіть собі. Вам, певно, треба було вирости над річкою.
— Мм... Мабуть, так воно в світі і є. Дякую, Джордже, за вірша.
Тепер вона вже остаточно повертається і йде у свій клас.