Відчуваю, що вона сьогодні нахопиться. Цілу ніч була в дорозі. Це я знаю.
— Не думаю, що її порадує кінець її сина,— похмуро вирік Понтій Пілат, збираючись завершити розмову з цим юродивим із Назарета, що дуже затяглася.
І прокуратор випростався під склепінням Арочної тераси на повний зріст, величавий, великоголовий, з крупним обличчям і твердим поглядом, у сніжно-білій тозі.
— Отож, уточнимо для порядку,— постановив він і заходився перераховувати: — Батько — як там його? — Йосип, мати — Марія. Сам родом із Назарета. Віком тридцяти трьох років. Не одружений. Дітей не залишив. Підбурював народ до заколотів. Погрожував зруйнувати великий храм Єрусалимський і за три дні спорудити новий. Видавав себе за пророка, за царя Іудейського. Ось коротко і вся історія твоя.
— Не будемо говорити про мою історію, я ось тобі скажу: ти залишишся в історії, Понтій Пілат,— неголосно мовив Ісус Назарянин, глянувши прямо й серйозно в обличчя прокураторові.— Назавжди залишишся.
— Пусте! — недбало відмахнувся Понтій Пілат. Та все-таки його потішили ці слова, але раптом, змінивши тон, він урочисто прорік: — В історії залишиться славний імператор Тіверій. Хай буде славне його їм'я. А ми лише його вірні сподвижники, і не більше.
— І все ж в історії залишишся ти, Понтій Пілат,— уперто повторив той, хто вирушав на Лису гору, за мур Єрусалима...
А той птах, чи то шуліка, чи то орел, що кружляв зранку над Іродовим палацом, немов очікуючи когось, нарешті полишив своє місце і поволі полетів туди, куди повели оточеного багаточисельним кінним конвоєм, зв'язаного, як небезпечного злочинця, того, з ким отак довго вів бесіду сам прокуратор усієї Іудеї Понтій Пілат.
Прокуратор стояв на Арочній терасі, з подивом і жахом стежачи за дивним птахом, який летів слідом за тим, кого вели на Лису гору...
— Що б це означало? — прошепотів прокуратор у подиві й тривозі.
ІІІ
Той літній дощ у степу, що так довго збирався, ще звечора темніючи і визріваючи на горизонті в безмовних спалахах блискавок і пересуванні хмар, почався лише глибокої ночі. Важкі краплини, які щосили барабанили по сухій землі і згодом ринули потоками, відчув на своєму обличчі Авдій Калістратов, приходячи до тями,— вони були першим дарунком життя.
Авдій лежав на тому ж місці, в кюветі біля залізниці, куди скотився з насипу, коли його скинули з поїзда. Перше, що він подумав: "Де я? Здається, дощ". Він застогнав, хотів пересунутися і від страшного болю в боку і свинцевої важкості в голові знову знепритомнів, але через якийсь час все-таки очунявся. Рятівний дощ відродив його до життя. Дощ лив щедро й потужно, і вода, стікаючи з укосу, збиралася в кюветі, де лежав Авдій, Пробираючись до людини, вона бралась бульбашками, піднімалася все вище до горла, і це змусило Авдія пересилити себе, спробувати діяти, щоб виповзти з цього небезпечного місця. В перші хвилини, поки тіло боролося саме з собою, звикаючи до руху, це було особливо нестерпно боляче. Авдієві з трудом вірилося, що він залишився живий, Адже як жорстоко його били у вагоні, на якій страшній швидкості зіпхнули з поїзда, проте все це дурниці у порівнянні з тим, що він живий, живий наперекір усьому! Живий і може пересуватися, нехай поповзом, чує, і бачить, і радіє цьому рятівному дощу, що ллє мов із відра, омиваючи його розбите тіло, охолоджуючи руки, ноги і гарячу голову, що аж гула, і буде повзти, доки вистачить сил,— бо ж скоро світатиме, і настане ранок, і знову почнеться життя... Тоді він придумає, що йому робити, треба лише якось стати на ноги...
Тим часом, прорізуючи дощ і пітьму, один за одним з гуркотом промчали кілька нічних поїздів... І їм він теж був радий, все, що говорило про життя, тішило його як ніколи...
Авдій не хотів ховатися від дощу, навіть коли б і міг, він розумів, що цей живодайний дощ йому необхідний. Тільки б руки-ноги були цілі, а вже садна, забиті місця і навіть пекучий біль у правому боці він ладен був терпіти не ремствуючи... Йому все-таки вдалося виповзти, видряпатися на безпечне місце, на невеличкий згірочок, і тепер він лежав під дощем, набираючись духу, щоб жити далі...
Так з'явився він знову із небуття, і, з'явившись, відновлював усе те, що складало суть його життя, і дивувався, якої дивовижної ясності і об'ємності /гумки осявають його...
І він сказав Тому, якого вели від Понтія Пілата на Лису гору: "Вчителю, я тут! Що мені робити, щоб визволити Тебе, що мені робити, Господи? Як мені врятувати Тебе? О, як мені страшно за Тебе тепер, коли я знову ожив!"
Історичний синхронізм — коли людина здатна жити по-думки одночасно в кількох часових втіленнях, розділених іноді століттями і тисячоліттями,— притаманний так чи інакше кожній людині, не позбавленій уяви. Але той, для кого події минулого такі ж близькі, як сьогочасність, той, хто переживає минуле же своє кревне, як свою долю, той мученик, той трагічна особистість, бо, знаючи заздалегідь, чим закінчилась та чи інша подія, що викликала вона після себе, все передбачаючи, він лише страждає, бо немає сил вплинути на хід подій, і віддає себе в жертву торжеству справедливості, яке ніколи не відбудеться. Ця жадоба утвердити правду того, що минуло,— свята. Саме так народжуються ідеї, так відбувається духовне поєднання нових поколінь з попередніми і тими, що й їм передували, і на тому світ стоїть, і життєвий досвід його постійно збільшується, пророщується — добро і зло передаються із покоління в покоління в нескінченності пам'яті, в нескінченності часу і простору людського світу...
І тому було сказано: вчорашні не можуть знати, що відбувається сьогодні, але сьогоднішні знають, що відбувалося вчора, а завтра сьогоднішні стануть вчорашніми...
І ще було сказано: сьогоднішні живуть у вчорашньому, але якщо завтрашні забудуть про сьогоднішнє, це біда для всіх...
Авдій дуже хвилювався, втрачав надію, коли настав той день напередодні першого дня великодня, і задушливим передсвятковим вечором намагався розшукати в нижньому місті будинок, де відбувалась напередодні тайна вечеря з учнями, де переломив Він хліб, сказавши, що це тіло Його, і розлив вино, сказавши, що це кров Його, бо вже тоді можна було попередити про небезпеку, яка загрожувала, про зраду Іуди Іскаріота, про необхідність терміново, невідкладно залишити це страшне місто, поспішити якомога швидше в дорогу. В пошуках цього будинку він гасав у сутінках, які розсіювалися, по кривих і заплутаних вуличках, чогось вдивляючись в обличчя перехожих і проїжджих, начебто в нього могли бути тут знайомі, але ні серед тих, хто поспішав у той час на сімейні трапези городян, ні серед тих, хто ще заглядав у крамнички перед закриттям їх, він не знайшов нікого, кому б міг довіритися. А багато з перехожих то й зовсім не знали, хто це такий — Ісус Христос. Хіба мало в місті було нетяг. Якийсь жалісливий городянин покликав його до себе на Великдень. Але Авдій, подякувавши, відмовився. Він сподівався попередити Вчителя. Від хвилювання, від світла у вікнах, від гострих пахощів у повітрі, що розносилися від печей з їжею, від паркої задухи, яку спричинили щедро политі для прохолоди дороги і двори, у нього розболілася голова. Його почало нудити. І тоді він кинувся за місто, в Геф-сіманію, сподіваючись застати Вчителя з учнями ще там, в садку, в молитві і бесіді. Але даремно! І тут у той пізній час він нікого че здибав. У саду було безлюдно, і під тим великим фікусовим деревом, де схопила Вчителя озброєна юрба, теж нікого вже не було. Учні звідси розбіглися, як і передбачав сам Учитель...
Місяць плив над дальнім морем і над сушею, вже перевалило за північ — наближався фатальний день, наслідки якого не збудуться віками і довго ще і по-різному позначатимуться на історії людства. Але в Гефсіманії і прилеглих до неї горбах, порослих садками і виноградниками, в той час було тихо, лише птахи нічні співали по кущах, жаби перегукувалися і дзюрчав, котився, переливаючись при місяці йо кам'янистих древніх стоках, невсипний Кедрон з кедрових гір, розбиваючись на струмки і знову збираючись у єдиний потік. Все перебувало на своїх місцях і існувало, як споконвіку,— тихо й благодатно було на землі в ту ніч, і тільки він, Авдій, не знаходив собі спокою тому, що все збувалося, як мало статися, і він не міг нічого ні зупинити, ні переінакшити, хоча знав наперед, чим усе скінчиться. Даремно плакав він і звертався у відчаї до Бога-Завтра. І примиритись не міг з тим, що сталося через тисячу дев'ятсот п'ятдесят років після того, коли це відбулося, і в пошуках себе, перенісшись у минуле буття, подумки повернувся в те начало, від якого крізь усі круговерті часу протяглася нитка і до його долі. Шукав відповіді, то повертаючись назад на тисячоліття, то знову поринаючи у нинішню реальність під дощ, що лив на голову і плечі, то зрікаючись, то тверезо зважуючи факти.
І дозволяв собі у благих намірах волюнтаризм у ставленні до історії — концепцію Страшного суду над світом, яка склалася значно пізніше, вкладав у вуста людей, які жили задовго до цього,— дуже вже не терпілося Авдієві, щоб про це сказано було самому Понтію Пілату, оскільки не зникла тінь Пілата, всесильного намісника імперії, і по цей день. (Адже є потенціальні пілати й тепер!) І в такому випередженні подій Авдій Калістратов виходив з того, що одвічні закони світу діють завжди, хоч і виявляють себе значно пізніше. Так і з ідеєю Страшного суду — давно вже розум людський терзала ідея майбутнього покарання за всі несправедливості, що коїлися на землі.
Але хто ж такий був Ісус, від якого йде відлік, як від нуля, в трагічній самосвідомості духу? І для чого все це потрібно було І Невже лише для того, щоб у нас була причина для вічного каяття? І чому відтоді, як він зійшов на хрест, так довго не заспокояться уми? Адже з тих днів чимало з того, що претендувало на безсмертя, забулося і обернулося на прах. Чи завжди пам'яталося при цьому, що життя людей щодня вдосконалюється: що було сьогодні нове, то на ранок застаріло, що було краще, завтра меркне перед ще прекраснішим, то чому ж сказане Ісусом не старіє і не втрачає своєї сили? А все, що відбулося від його народження до страти на стовпі, і більше того — що пішло від нього потім у часи і покоління, невже так необхідне і неминуче було для людства?
І в чому, нарешті, полягав сенс цього шляху в історії людей? Що осягнули вони? До чого прийшли? І якщо заповітною метою була ідея людинолюбства — ідея гуманізму, як твердять учені уми, тобто шлях людини до самої себе, до нескінченного вдосконалення духу в самій собі як наділеній розумом істоті, то як же одвічно складно, важко й жорстоко задуманий був той шлях — ким і навіщо? Чи могли люди проіснувати без цього витлумаченого кожним по-своєму гуманізму — від християнського до вселенського, від соціально-егоїстичного, класового до принципово абстрактного? І навіщо в наш вік давно застаріла на тому шляху релігія?
Справді, навіщо? Адже всім уже давно все ясно, навіть дітям.