Повне заперечення природної краси, повне заперечення радощів життя, повна відсутність інстинктивного потягу до пластики краси, притаманної кожній людині й кожному звірові, повна смерть людського почуття здавалися страхітливими. Гори мила в бакалійній крамниці, ревінь і лимони — в овочевій! Жахливі капелюхи — в магазині головних уборів! Усе це промайнуло потворне, потворне, потворне, а за ним — позолочене алебастрове жахіття кінотеатру з його мокрими рекламами "Жіноче кохання!", а далі — новий великий баптистський храм, досить примітивний, весь із цегли і з величезними зеленими та малиновими шибками. Трохи вище, за залізною огорожею й побляклими кущами, стояла методистська церква з почорнілої цегли. Конґреґаційна церква, яка вважала себе вищою, була збудована з рустованого пісковика і увінчувалася шпилем, правда, не дуже високим. Одразу за нею були нові шкільні споруди з дорогої рожевої цегли, а за огорожею всіяний ґравієм майданчик, усе дуже імпозантне й на вигляд середнє між церквою і в'язницею. У дівчаток з п'ятого класу саме був урок співів, вони закінчували гами й переходили до "милих дитячих пісеньок". Важко було навіть уявити щось менш схоже на пісню, спонтанну пісню — дивний лемент у загальних рисах повторював мелодію. Не таку, як у дикунів — у дикунів ритми тонкі. Не таку, як у звірів — звірі вкладають у свій рев якийсь сенс. Мало що на землі могло з цим зрівнятися — і це називалося співом. Коні сиділа й слухала, серце в неї похололо, а Філд у цей час заливав у бак бензин. Що може вийти з цих людей, з людей, у яких дар інтуїції був зовсім мертвий, а зосталася тільки здатність механічно лементувати і дурна сила волі?
Деренькочучи під дощем, з гори спускалася вантажна машина з вугіллям. Філд рушив угору, повз великі й понурі крамниці з мануфактурою та одягом, повз пошту і виїхав на невелику базарну площу, зовсім порожню, де Сем Блек визирав з дверей закладу під назвою "Сан", що називав себе не корчмою, а готелем, і де зупинялися комівояжери. Визирав і кланявся машині леді Чатерлей.
Ліворуч між чорними деревами стояла церква. Машина поїхала вниз повз "Майнерз армз". Вона проминула "Велінґтона", "Нелсона", "Трі танс" і "Сан", проїхала повз "Майнерз армз", потім повз "Мекенікс-хол", далі повз новий і майже крикливий "Майнерз велфеар" і так далі, повз нові "віли", і виїхала на почорнілу дорогу між темними живоплотами й темними зеленими полями, що вела до Стекс Ґейта.
Тевершел! От вам і Тевершел! Весела Англія! Англія Шекспіра! Ні, це Англія наших днів, як збагнула Коні, оселившись у цих краях. Вона давала людству нову расу, надмірно чутливу до грошей, соціального й політичного виміру життя, але мертву, з погляду спонтанних почуттів зовсім мертву! Всі вони напівтрупи, однак з жахливою настирною свідомістю в іншій своїй половині. Було в цьому всьому щось моторошне й потаємне. Це було пекло. До того ж цілком непередбачене. Як можна зрозуміти реакції напівтрупів? Коли Коні під час поїздки в Метлок полічила великі вантажні машини, в кузовах яких сиділи сталеливарні робітники з Шефілда, незрозумілі, потворні, миршаві людиноподібні істоти, у неї все перевернулося всередині, і вона подумала: "О Боже, що люди зробили один одному? Що роблять ватажки для своїх менших братів? Вони звели їх до чогось нижчого за людей, і тепер уже не зосталося братства!" Просто жахіття!
Знову в припливі страху вона відчула сіру, понуру безнадію. Коли такі істоти репрезентують робітничий люд і знайомі їй вищі класи, більше не залишалося надії, жодної надії. Однак вона хотіла дитини і спадкоємця для Реґбі! Спадкоємець для Реґбі! Вона здригнулася від страху.
Однак Мелорз походить звідси… Так, але він далекий від цього, як і вона сама. Навіть у ньому не залишилося почуття братства. Воно вмерло. Братство вмерло. І все це породжувало лиш почуття самотності й безнадії. І це була Англія, більша частина Англії. Коні знала про це, адже їхала з самого її осереддя.
Машина піднімалась у Стекс Ґейт. Дощ ущухав, і в повітрі з'явився дивний прозорий травневий серпанок. Земля котилася навсібіч довгими хвилями, на південь — Пік, на схід — Менсфілд і Нотінґем. Коні їхала на південь.
Коли піднялися на вершину, зліва на пагорбі над хвилястою землею вона могла побачити тьмяну споруду замку Версоп. Він був темно-сірий, до його підніжжя приліпилися червонясті новенькі будиночки шахтарів, а нижче темний дим і біла пара клубочилися з великої копальні, котра за рік приносила стільки-то тисяч фунтів у кишені герцога та інших власників акцій. Від могутнього старовинного замку зосталися руїни, однак його обриси вирізнялися на тлі низького видноколу й чорних і білих плюмажів, котрі майоріли нижче у вологому повітрі.
Поворот, і вони піднялися до самого Стекс Ґейта. Якщо подивитися з шосе, Стекс Ґейт здавався просто гігантським пишним новим готелем "Конінґсбі армз"; червоний, білий і позолочений, він стояв у суворій самотності обіч траси. Та придивившись, зліва можна побачити ряди гарних "модерних" будинків, які спускалися вниз, немов хтось розклав доміно, з галявинками і садками, дивне доміно, розігране на здивованій землі таємними майстрами. А за цими житловими будинками здіймалися страхітливі будівлі справді сучасної копальні, хімічних цехів і якихось довгих величезних галерей ще не бачених обрисів. Гори руди і шурф самої копальні губилися між гігантськими новими спорудами. А напроти застигли кубики доміно, наче в якомусь вічному подиві і в чеканні гри.
Це — Стекс Ґейт, нова на лиці землі, повоєнна поява. Однак — про це не знала навіть Коні — на милю нижче від готелю лежав старий Стекс Ґейт з маленькою старою копальнею, з почорнілими цегляними будинками, з однією чи двома церковками, однією чи двома крамничками, з однією чи двома пивничками.
Але цю старовину можна було не брати до уваги. З нових цехів нагорі піднімався густий хвіст диму й пари, тепер це був Стекс Ґейт, без церкви, без пивничок, навіть без крамниць. Тільки великі "заводи", сучасна Олімпія, храм усіх богів, потім зразкові помешкання, потім готель. Готель насправді був не чим іншим, як шахтарським шинком, хоч і виглядав першокласно.
Це нове поселення з'явилося на лиці землі після того, як Коні приїхала до Реґбі, і зразкові помешкання заселилися приїжджими звідусіль людцями, які, окрім інших своїх справ, ще й полювали на Кліфордових кроликів.
Машина їхала вершиною пагорба, а навколо хвилями брижилося їхнє графство. Графство: колись воно було гордим, панським графством. Попереду замаячіла, немов зависаючи над виступом горизонту суцільними вікнами без стін, висока красива споруда Чедвік-холу, одна з найвідоміших будівель єлизаветинської доби. Шляхетно й самотньо вона височіла над великим парком, старомодна, забута. За нею доглядали, але як за музеєм. "Гляньте, як панували наші предки!"
Це минуле. Сучасне лежало внизу. Один Бог знає, де лежало майбутнє. Машина завертала між маленькими почорнілими котеджами шахтарів, щоб спуститися в Атвейт. Атвейт цього вологого дня посилав угору, кудись туди, де мав бути Бог, цілий серпантин диму й пари. Розташований унизу, в долині, Атвейт з усіма своїми залізними нитками колій, які тяглися звідси до Шефілду, з вугільними копальнями і сталеливарними заводами, що їх довгі труби вивергали дим і випромінювали сяйво, з патетичним штопором маленького шпилю над церквою, що, проколюючи дими, здавалося, от-от завалиться, завжди справляв на Коні дивне враження. Це було старовинне базарне місто, центр долини. Один з головних заїжджих дворів називався "Чатерлей армз". Там, в Атвейті, Реґбі знали як Реґбі, так ніби це місцевість, а не просто будинок, як здавалося чужинцям. Реґбі-хол коло Тевершела, Реґбі — "гніздо".
Почорнілі котеджі шахтарів стояли над тротуарами з безпосередністю шахтарських халуп столітньої давнини. Вони вишикувалися довжелезним рядом. Дорога стала вулицею, і, в'їжджаючи в неї, ви поступово забували відкриту горбисту місцевість, де й досі домінували замки та великі будинки, хоч домінували як привиди. Тепер під вами була плутанина голих залізничних колій, а ливарні та інші цехи піднімалися навколо так високо, що виднілися тільки стіни. І залізо брязкало з гуркотливим відлунням, і великі вантажівки стрясали землю, і верещали свистки.
Однак коли ви з'їхали вниз, до покрученого й покривленого серця міста, і повернули за церкву, там ви опинялися в світі двохсотлітньої давнини, на кривих вуличках, де стояли "Чатерлей армз" і стара аптека; з цих вуличок колись вела дорога у вільний дикий світ замків та статечно дрімаючих будинків.
Та на розі поліцейський підняв руку, і три вантажівки з залізом прокотилися повз них, стрясаючи стару нещасну церкву. І тільки тоді, коли вантажівки проїхали, він зміг відсалютувати її світлості.
Отак воно тепер. Уздовж старовинної кривої міської вулиці, облямовуючи дорогу, збилися докупи старі, почорнілі шахтарські хати. А зразу за ними починалися і заповнювані долину новіші ряди досить великих будинків: домівки новоприбулих робітників. І ще далі, на розлогих горбах, де височіли замки, дим змішувався з парою, і латка за латкою грубої червонястої цегли відзначала новіші поселення шахтарів, часом вони були у видолинках, часом жахливо потворні — вирізнялися на схилах. Між ними, всередині стояли пошматовані залишки старої Англії екіпажів і котеджів, навіть Англії Робін Ґуда, де шахтарі у вільний від роботи час блукали, намагаючись дати волю своїм пригніченим спортивним інстинктам.
Англія, моя Англія! Але котра з них моя Англія? Родові маєтки Англії добре виглядають на фотографіях і створюють ілюзію зв'язку з єлизаветинцями. Тут стоять красиві старі кам'яниці часів доброї королеви Анни і Тома Джонса[23]. Давно не золочена облізла ліпнина почорніла від сажі. Один за одним, як і родові маєтки, вони порожніли. Тепер їх зносили. Що ж до котеджів Англії — ось вони, велике скупчення цегляних помешкань на тлі похмурого краєвиду.
Тепер щезають родові маєтки, руйнують георгіанські кам'яниці. Навіть у цю хвилину, коли Коні проїжджала тут машиною, розбирали Фрічлі, чудовий старий георгіанський маєток. Він був у чудовому стані, до війни тут провадили вишукане життя Везерлеї.