Утьо-павшись одразу в юнку, я, щоб прогулюватися з нею щодня, жодного разу не виправився з Бальбека в гості до Робера. А проте історія мого з ним знайомства містить також і свідоцтво того, що я на якийсь час розлюбив Альбертину, бо моє тимчасове поселення у Робера в Донсьєрі пояснювалося жалем, що на моє почуття не відповідала дукиня Ґермантська. Його життя й Альбертинине життя, життя, які я так пізно пізнав і те, і те в Бальбеку, обидва ті життя, так рано урвані, заледве схрестилися; то його, — приказував я, бачучи, як звинні човники літ снують нитки між цими спогадами, на перший погляд зовсім незалежними одні від одних, — то його я посилав до пані Бонтан, коли Альбертина мене покинула. А опріч того, сталося так, що обидва ті життя мали кожне зосібна таємну паралель, про яку я не здогадувався. Роберове життя нині мене сповнювало, може, більшим смутком, ніж Альбер-тинине, її життя стало мені чуже. Але не могло мене потішити, що обоє вони жили так недовго. Альбертина і Робер часто казали, опікуючись мною: "Ви такий хворий". Та померли вони, а я лишився зіставляти їхні візерунки, розділені таким по суті коротким проміжком часу: останній візерунок, перед шанцями, в річці — з першим, який, навіть у випадку з Аль-бертиною, мав для мене вартість тільки завдяки асоціації з образом сонця, що сідає в море.
Роберова смерть зажурила Франсуазу більше, ніж Альбер-тинина. Вона одразу взяла на себе ролю жалібниці і перебирала спогади про загиблого, лементуючи та гірко побиваючись. Вона хизувалася своїм горем, обличчя її сохло, і вона відвертала голову лише тоді, коли моє обличчя ненароком потрапляло в поле її зору, вона воліла вдавати, ніби не бачить мене. Бо, як буває у багатьох нервових натур, нервозність інших, мабуть, надто схожа на її власну, викликала в неї жах. Вона любила тепер нарікати на найлегші болі в карку, на запамороки чи на те, що об щось забилася. Але коли я згадував про якусь свою болячку, вона робилася терплячим стоїком і прикидалась, ніби не чує мене.
"Горопашний маркіз", — квилила вона, хоча не могла утриматися від думки, що він став би цапки, аби лиш не йти на фронт, а коли вже його спопали — аби втекти від небезпеки. "Горопашна мати, — лебеділа вона, думаючи про графиню де Марсант, — вона, певне, всі очі виплакала, коли дізналася про загибель свого синочка! Аби ж то вона могла хоч побачити його, а може, й краще, що не могла, бо йому носа знесло і голову розчерепило". І Франсуазині очі наливалися слізьми, але крізь них пробивалася жорстока хлопська цікавість. Запевне Франсуаза щиро співчувала горю графині де Марсант, але їй було шкода, що вона не знає, як саме та горює, і не може наситити очей ще й видовиськом скорботи. А що рюмати вона любила й охоче показувала свої сльози, то заголосила для спроби: "Оплакана моя година!" Вона так жадібно шукала слідів гризоти на моїм виду, що я говорив про Робера зумисне сухо. І, певно, керуючись духом наслідування, мавпуючи те, що від когось чула, бо нахил до шаблонів побутує як у буфетній, так і в салонах, вона проказувала, хоча й не без утіхи, властивої голоті: "Сказано, злота-срібла в могилу з собою не візьмеш, помер, як і всі".
Лакей зрадів нагоді заявити Франсуазі, що це, звісно, сумно, але загибель одиниці абищиця проти щоденної масової за-глади солдатів, які мруть попри всі зусилля уряду приховати цей факт. Але цим разом лакеєві не пощастило роз'ятрити Франсуазиної рани, як він цього сподівався, Франсуаза дала відкоша: "Авжеж, вони теж умирають за Францію, але ж я їх не знаю; завжди більше болить, коли гинуть знайомі люди". І Франсуаза, відома голосільниця, ще додала: "Читайте газети і попередьте мене, коли напишуть про смерть маркіза".
У розмові зі мною ще задовго перед війною Робер не раз сумовито проказував: "Ет, моє життя, не говорімо про нього, я приречений на заклання". Чи не натякав він на збоченство, досі від усіх приховуване і трактоване як смертний гріх, — робом дітей потому як вони вперше скуштують заказаної грушки кохання, а то й раніше, коли, відкривши самотні розкоші, уявляють собі, що вони, як ті рослини, одразу помруть, потому як розвіяли свій пилок? А може, джерело такого перебільшення крилося у Робера, як і в дітей, — щось схоже буває з уявленням про гріх, з яким ми ще не освоїлися, — у тому, що зовсім свіже відчуття відзначається страшною силою, аж поки вона піде на спад; а чи, може, його тривожило підтверджене ранньою батьковою смертю передчуття власного дочасного кінця? Звісно, таке передчуття здається неможливим. А проте смерть підлягає, мабуть, певним законам. Схоже на те, що діти тих, хто зажився на світі або помер замолоду, майже мусять покидати цей світ у ті самі роки, що й батько-матір, і одні тягнуть за собою аж до сторічного віку болячки та невиліковні недуги, а інших, попри щасливе і бадьоре життя, забирає дочасно і невідворотно якесь нещастя, таке догідливо-незнарошне (хоча нерідко закорінене в темпераменті), аж воно видається тільки формальністю, конечною для звершення ко-ротечі. І цілком імовірно, що смерть, сама по собі випадкова, — як, скажімо, Роберова, пов'язана, втім, із його характером щільніше, ніж я вважав за потрібне тут викласти, — була теж приписана завчасу, відома тільки богам і не знана людям, але об'явлена смутком, смутком напівнесвідомим, напівсвідомим (ба навіть у цій останній відміні виказуваним перед людьми з тією цілковитою щирістю, з якою ми заповідаємо нещастя, марно сподіваючись на споді серця, що можемо їх уникнути, марно, бо вони таки настають), смутком того, хто носить, і повсякчас помічає в собі, немов девіз, фатальну дату?
В останню свою годину він мав бути прекрасний. Він, хто за життя, здавалося, таїв у собі, навіть сидячи, навіть сновигаючи по салону, гін кавалерійської атаки, він, хто усміхом на трикутному обличчі маскував нездоланну волю,— рушив урешті на приступ. Очищена від книжок, феодальна вежка знову стала жовнірською. І цей Ґермант поліг, зробившись більше, ніж будь-коли, самим собою або радше кимось зі свого роду, в якому він розчинився і де був уже тільки одним із Ґермантів, що наочно символізував його погреб у комбрейській церкві святого Іларія* поспіль убраній у жалобний флер, де серед черні жаріла червінню, нижче митри без ініціалів і титулів германська літера Ґ — бо смерть вернула його до Ґермантів.
Перш ніж поїхати на похорон, який відбувся не зразу, я написав до Жільберти. Мабуть, я мав би написати до дукині Германської, але подумав, що вона поставиться до Роберової смерти з такою самою байдужістю, яку виявляла, я був цьому свідком, коли помирали інші люди, здавалося б, щільно пов'язані з її життям, і що, може, керуючись своїм германським духом, вона спробує показати, які їй чужі забобони по-кревенства. Я був надто хворий, щоб писати до всіх. Колись я гадав, що вона і Робер дуже любилися у салонному сенсі цього слова, тобто під час зустрічі обмінювалися щирими словами, даючи вихід хвилинним почуттям. Але позаочі Робер, не вагаючись, узивав її ідіоткою, а вона, хоча, бачучи його, й відчувала часом егоїстичну радість, неспроможна була, в чому я переконався, кивнути для нього пальцем, скористатися бодай для годиться зі свого впливу, аби зробити йому якусь послугу, навіть коли б ішлося про те, щоб відвести від нього загрозу. Ворожість, виявлена її відмовою рекомендувати його генералові де Сен-Жозефу, коли Робер мав знову вирушати до Марокко, свідчила, що її самопожертва, продемонстрована з оказії весілля, була тільки чимось на зразок дармового для неї відшкодування. Який же був мій подив, коли я дізнався (їй саме нездужалося, коли Робер поліг), що оточення визнало за свій обов'язок ховати від неї кілька днів, вигадуючи брехливі приводи, пресу, звідки вона довідалася б про його смерть, аби вберегти її від можливої тяжкої урази. Та ще дужче мене здивувала нова вістка: коли, зрештою, довелося відкрити їй правду, дукиня проплакала цілий день, заслабла і довго — майже тиждень, а це, як на неї, довго — не могла заспокоїтися. Вістка про її скорботу мене зворушила. Ось чому ніхто не сумнівався, а я й поготів, що їх єднала велика приязнь. Одначе згадуючи, скільки дрібних шпигачок, зловоро-жости у ставленні одне до одного містила ця приязнь, я подумав, яка це дурниця — велика світська приязнь.
А втім, трохи пізніше, за обставин із погляду історичного важливіших, хоча вони менше промовляли до мого серця, дукиня Ґермантська показала себе, як на мене, у ще вигіднішому світлі. Вона, хто ще за дівоцтва, якщо пам'ятаєте, не шкодувала грубіянського зухвальства для членів російської імператорської родини, а в заміжжі зверталася до них завжди так вільно, що її часом оскаржувано у нетактовності, вона, мабуть, чи не єдина, коли в Росії вибухнула революція, засвідчувала великим князям та великим княгиням свою безмежну відданість. Ще за рік перед війною вона страшенно дратувала велику княгиню Володимир, уперто величаючи графиню де Гогенфельсен, морганічну жону великого князя Павла, "великою княгинею Павлою". А проте, хоча російська революція ще не набрала на силі, дукиня Ґермантська вже закидала нашого посла у Петербурзі, пана ПалеоЛога ("Палео" у дипломатичному світі, світі, який послуговується своїми, нібито дотепними, скороченнями, як ними послуговуються й інші кола), телеграмами, допитуючись про велику княгиню Марію Павлівну. І ще довго по тому єдині ознаки пошани і симпатії ця принцеса діставала винятково від дукині Ґермантської.
Декому Сен-Лу завдав, якщо не своєю смертю, то принаймні тим, що вчинив за кілька тижнів до неї, гризоти куди тяжчої за дукинине горе. Справді-бо, другого дня після вечора, коли я спіткав його, і третього потому як Шарлюс сказав Морелеві: "Я помщуся", клопоти, розпочаті Сен-Лу з метою відшукати Мореля, спричинилися ось до чого: генерал, якому підлягав Морель, збагнув, що той дезертир, звелів його знайти і заарештувати, а щоб перепросити Робера за кару, якої мав зазнати хтось, ким Сен-Лу цікавився, написав до нього листа. Морель не сумнівався, що арешт його спровокований сваркою з бароном. Йому згадалися слова: "Я помщуся", він подумав, що це обіцяна помста, і заявив, що збирається зробити сенсаційне зізнання.