Мені також відлягло від серця: вся команда вирішила більше на цей корабель не повертатись.
На березі старий лоцман, з яким ми заприязнилися, допоміг нам найняти квартиру і склад для нашого краму. Це була хатина з більшою прибудовою, оточеною палісадом від злодюжок, яких у цьому краї було чимало. Маґістратура дозволила нам тримати охорону: біля дверей з невеликим списом стояв на варті солдат, якому ми давали пінту рису й давали монету вартістю три пенси на день, аби наш крам ніхто не чіпав.
Тутешній ярмарок нещодавно завершився, але ми на річці знайшли три-чотири джонки й два японські судна з крамом, придбаним у Китаї, – вони залишились, бо в крамарів були ще справи на березі.
Крім того, наш старий лоцман-португалець познайомив нас з трьома католицькими місіонерами, які від певного часу проживали в місті, навертаючи людей на християнство. Здається, їм не дуже велося, і результати їхньої діяльності були жалюгідні. Одним з місіонерів був француз отець Симон, веселун, гарної вдачі й приємний співрозмовник, – не такий поважний і статечний, як інші двоє – португалець і ґенуезець, а радше товариський і приязний. Португалець і ґенуезець були стримані й суворі та поважно трактували власну роботу, яка полягала в тому, щоб при кожній нагоді бесідувати з людьми й залазити їм у душу. Ми часто їли й пили разом із місіонерами; і хоча навернення, як вони це називають, китайців на християнство далеке від того навернення, яке справді привело б поган до віри в Христа, бо вся справа обмежується називанням імені Христа, кількома молитвами до Діви Марії та її Сина мовою, котру тубільці не розуміли, покладанням на себе хреста тощо; однак треба визнати, що релігійники, котрих ми називаємо місіонерами, упевнені, що ці люди врятуються і що вони є знаряддям цього порятунку, і задля цього вони не тільки рушають у важку подорож і наражаються на небезпеку, але й гинуть у чужій стороні, потерпають від жорстоких тортур в ім'я своєї справи. Проте неслушно було б з нашого боку, – що б ми не думали про їхню працю й те, як вони її робили, – не віддати належне завзяттю й самовідданості людей, які не шукали для себе ніякого зиску.
Але знову повертаюсь до своєї оповіді: схоже, що отець Симон мав їхати, за наказом голови місії, до Пекіна, де осідок китайського імператора, і чекав тільки на іншого священика, який мав прибути з Макао й супроводжувати його. Ми були заледве знайомі, але він узявся запрошувати мене їхати разом з ним, обіцяючи показати мені всі дива могутньої імперії і, між іншим, Пекін – найбільше місто в світі. "Це місто, – сказав він, – більше за ваш Лондон і наш Париж, разом узяті".
Пекін і справді величезне місто і в ньому багато людей, але я дивився на все ще й очами інших людей, про що докладніше переповім тоді, коли описуватиму саму подорож. Якось я обідав зі своїм ченцем чи місіонером, ми чудово разом бавили час, але я не виявляв особливого бажання їхати з ним, хоча він докладав усіх зусиль, аби переконати нас із партнером. "Отче Симоне, – звернувся до нього м ій партнер, – нащо ми вам там? Ви ж тямите, що ми єретики, котрих ви не любите й не дуже хочете знатися". А він на те: "Може, з часом ви станете добрими католиками, – я тут із поганами працюю, то й вас міг би навернути". "Гаразд, отче, – сказав я, – але ж ви увесь час читатимете нам проповіді". "Я вам не дошкулятиму, – відповів місіонер, – наша реліґія не позбавляє нас гарних манер. До того ж, ми тут ніби земляки, хоч і на чужині; ви можете бути гугенотами, а я католик проте ми всі християни. Принаймні, ми всі джентльмени й цілком можемо знайти спільну мову". Ці слова його сподобались мені, й він почав нагадувати мені священника, котрого я залишив у Бразилії, хоча вдача у них була зовсім різна: далебі в отця Симона не було неприпустимої легкодумності, але й не було щирого християнського завзяття, суворої побожності й відданості реліґії, як у мого давнішого знайомого, про котрого я стільки розповів.
Місіонер постійно нагадував про себе, хоч ніби й не дуже наполягав на спільній подорожі, але в кожному разі нам попередньо потрібно було залагодити справи, тобто продати судно й крам, що було нелегко за відсутності тут активної торгівлі. Я вже подумував пливти до річки Киламі й міста Нанкін, але провидінні наразі почало активніше втручатися в наші справи, й тому я дедалі більше замислювався над тим, як усьому цьому врешті покласти край та повернутися додому, хоч і невідомо було, як саме це робити. Проте провидіння усе ж таки нам сприяло: старий португальський лоцман привів японського купця. Той купив весь наш опіум за добру ціну, заплативши частину своїми дрібними золотими монетами, а частину – зливками по 10-12 унцій. Поки ми продавали опіум, мені спало на думку, що японець міг би придбати й корабель, і я наказав перекладачеві перекласти йому цю пропозицію. Спершу купець лише стенув плечима, але за кілька днів він прийшов до мене з одним місіонером у якості перекладача і запропонував мені наступне: він купив у нас велику кількість краму, не знаючи, що ми хочемо продати також судно, і тепер у нього не залишилося більше грошей, проте, якщо я погоджуся надати в його розпорядження екіпаж корабля, щоб дістатися до Японії, а звідти спорядити його на Філіппіни з новим вантажем, то фрахт він сплатить до виходу з японського порту в зворотній рейс, а після повернення знов до Японії – купить корабель. Я схильний був прийняти його пропозицію і навіть сам вирушити разом з ним, аби з Філіппінських островів потрапити в південні моря, ще й запитав японського купця, чи не підрядить він нас до тих островів і там же залишить. Він на це не погодився, тому що в такому разі його вантаж йому не окупиться, але він міг би висадити нас в Японії після повернення судна.
Я вже ладен був пристати на пропозицію й зійти на борт сам, проте розумніший за мене партнер відраяв мене, згадавши про всі можливі небезпеки, про підступність тамтешніх морів та жорстокість і зрадливість японців, а ще про іспанців на Філіппінах, які ще підступніші, зрадливіші й жорстокіші.
Отож нам слід було в першу чергу проконсультуватися з капітаном та його командою, чи готові вони йти в Японію. Доки тривали мої перемовини, парубок, якого небіж залишив мені до супроводу, втрутився й сказав, що подорож виглядає дуже добре, що з неї може бути чимала користь, і він був би радий, якби я дав свою згоду, а якщо – ні, то він із мого дозволу сам поплив би купцем чи ще в якій якості, і як згодом ще за життя нам випаде зустрітися в Англії, він щиро розповість про свої успіхи чи мої також, якщо я захочу. Мені дуже не хотілося розлучатися з парубком, проте, беручи на увагу справді великі перспективи й та, що йому цілком може поталанити, я наважився його відпустити, проте попередив, що маю порадитися з партнером, і остаточну відповідь дам наступного дня.
Я обміркував усе з партнером, і той зробив дуже щедру пропозицію: "Ви знаєте, що з кораблем нам не пощастило, і ми обоє більше не хочемо виходити на ньому в море, – тож якщо ваш стюард (так він назвав чоловіка) зважиться вирушити в рейс, я віддам йому свою частку власності на судно і дозволю з користю нею порядкувати, а якщо ми доживемо й зустрінемось в Англії й хлопцеві пощастить з його підприємством за кордоном, він відзвітує нам за зиск від використання половини фрахту, а другу половину залишить собі".
Якщо вже партнер, котрого, власне, парубок ніяк не обходив, зробив таку пропозицію, то і я не міг не вчинити так само, а що команда також зголосилася пливти з ним, ми віддали йому у власність половину корабля та взяли з нього письмове зобов'язання згодом прозвітувати за все, і той рушив до Японії.
Пунктуальний японський купець повівся з парубком чесно: захищав його в Японії й здобув йому дозвіл виходу на берег, чого останнім часом із європейцями не траплялося. Він пунктуально оплатив фрахт і вирядив парубка на Філіппіни з японським і китайським крамом та дав на допомогу свого суперкарґо[8], котрий, після торгових операцій з іспанцями, закупив чимало європейських товарів та присмаки. Вантаж добре окупився, і тоді новий власник не схотів продавати судно. Купець завантажив корабель своїм крамом і дав грошей та коріння на продаж. Вантаж добре випродався в Манілі. Власник налагодив у порту потрібні зв'язки й здобув нові автентичні документи на судно, а манільський губернатор винайняв його на рейс до Акапулько в Америці й забезпечив дозволом швартуватися там, а відти – діставатися до Мексики й з усією командою будь-яким іспанським кораблем – до Європи. Парубок щасливо доплив до Акапулько й продав там судно. З грішми він суходолом дістався до Порто Белло й знайшов спосіб з усім скарбом потрапити на Я майку, а ще за вісім років він справжнім багатирем прибув до Англії.
А тепер знову про наші справи: віддаючи корабель і прощаючись із командою, нам довелось якось віддячити тим двом матросам, які вчасно попередили нас на річці Камбоджі про ворожі задуми. Вони й справді стали нам у великій пригоді й заслуговували тепер на винагороду від нас, хоча, поганці, й вони повірили брехням, ніби ми пірати, що втекли на кораблі; власне, вони прийшли до нас не стільки для того, щоб попередити нас, скільки для того, аби приєднатись до нас як піратів. Згодом один із них визнав, що насправді він просто хотів зайнятися розбишацтвом. Тим не менше, вони нам допомогли, і ми мали віддячити. Передусім ми видали недоплачену їм господарями платню, а понад це ми дали їм ще невелику суму золотом. Потім я призначив англійця гармашем, гармаша – другим помічником капітана та економом, голландця – боцманом. Усім це припало до душі, й хоробрі хлопці та здібні моряки надалі добре нам служили.
І от ми – на китайському березі. Якщо я відчував себе покинутим край світу в Бенгалії, звідки міг за свої гроші багатьма способами дістатися додому, то як тепер я почувався, коли опинився на тисячу ліґ далі та без найменшої надії на повернення?
Лишалося сподіватись на ярмарок, що мав відкритися через чотири місяці; ми зможемо тоді придбати місцевий крам та знайти китайські джонки з Тонкіну, які відвезуть нас із крамом, куди скажемо.