Він слухав дуже уважно і радо сприйняв розповідь про те, що Ісуса Христа послано спасати нас, про те, як слід молитися Богові, аби Він почув нас на небі. Якось він сказав мені, що коли наш Бог може почути нас, перебуваючи далі за сонце, то Він – більший бог за Бенамукі, який живе неподалік, але нікого не чуєЄ доки люди не підуть до нього говорити у високі гори, де його житло. Я поцікавився, чи П'ятниця також ходив розмовляти, але він заперечив, бо молоді туди "не ходити", а тільки діди, котрих він називав Увокакі, що, як він мені розтлумачив, були їхніми ченцями або священиками; оце ж вони й ходили казати "О" (так він називав моління), а коли повертались додому, розповідали людям, що сказав Бенамукі. З цього я зрозумів, що святенництво притаманне навіть сліпому й неосвіченому поганству в усьому світі, як і політика втаємничення в реліґії, аби зберегти поклоніння людей духівництву, — таке, мабуть, не лише в католицтві, а й у всіх реліґіях у світі, навіть серед брутальних і варварських дикунів.
Я прагнув пояснити своєму слузі П'ятниці, що це облуда, і сказав, що вигадки дідів, які ніби йдуть у гори казати "О!" їхньому богові Бенамукі, — звичайнісінькі брехні, тим більше оповідки про боже слово, яке вони приносять, і якщо вони з кимось там балакали, то лишень із злим духом; відтак я довго бесідував з П'ятницею про диявола, про його походження, про повстання проти Бога, про його ненависть до людей і її причини, про те, як він оселяється по загумінках у світі, аби шанували його, а не Бога, про те, як диявол кує лихо проти людства, щоб його погубити, як він підкрадається до наших пристрастей і почуттів, аби приготувати пастки на наші схильності, аби ми спокушались і з власного вибору готували собі загибель.
Я переконався, що нелегко сформувати в нього правильні уявлення про диявола: про істоту Бога він розумів ліпше. Саме на природу спиралися всі мої аргументи про необхідність великої першопричини, про гнітючу владну Силу, про приховане керівництво Провидіння, про чесноти й справедливість шанування нашого Творця тощо, але ж нічого такого не було в понятті злого духа, його походження, його буття, його природи і, над усе, його схильності до зла та приохочування нас до негідних вчинків, і сірома якось загнав мене у тісний кут найбезневиннішим запитанням. Я йому багато розповідав про могутність Бога, Його всевладність, Його огиду до гріха, про Нього як все жерущий вогонь для беззаконних, як під час Творіння Він міг умить знищити нас і всесвіт, — і все це П'ятниця мовчки уважно вислухав. Потім я розповів про те, як диявол бореться з Богом в серцях людей, вдаючись до підступів і лукавства, щоб змарнувати добрі заміри Провидіння та знищити царство Христа у світі тощо. "Гаразд, – сказав П'ятниця, – але ви кажете, що Бог такий сильний і великий, то хіба ж він не більше сильний, більше могутній за диявола?" "Авжеж, – відповів я, – П'ятнице, Бог сильніший за диявола, і тому ми молимося Богу, щоб Він кинув диявола нам під ноги, дав нам силу протистояти спокусам та загасити його вогненні стріли". "Але, – не вгавав П'ятниця, – якщо Бог більше сильний, більше могутній за підступного диявола, то чому ж Бог не вбити диявола і не дати йому далі вдаватись до підступу?" Через це питання я отуманів: зрештою, я вже немолодого віку, але це тільки перші мої кроки в теології, і я погано знаю казуїстику й пояснення темних місць, а тому відразу й не здобувся на правильне пояснення, — удав, що не дочув і попросив повторити запитання, але він надто сильно прагнув почути відповідь, аби забути саме запитання, і він його повторив тими ж неоковирними словами. Тим часом я добрав розуму, що сказати: "Бог зрештою жорстоко його покарає, Бог залишає його для суду, щоб вергнути в безодню, де він горітиме у вічному вогні. П'ятниця цим не вдовольнився і повторив мої слова: "Залишає для суду! Моя не розуміти… а чому ж просто зараз не вбити диявола, не вбилося його давно?" А я йому: "З тим же успіхом ти можеш спитати, чому Бог не вбиває мене або тебе, коли робимо щось погане й ображаємо його… нас залишають, щоб ми покутували й нас вибачили". Він трохи поміркував, а тоді запально: "Отож, ви, я, диявол, всі грішні, нас залишають для покути, Бог всіх вибачить".
Цим він знов загнав мене в тісний кут: це стало мені свідченням того, як звичайні природні поняття ведуть розумні створіння до пізнання Бога, вклоніння й шанування верховної істоти Бога, що випливає з самої нашої природи, але тільки божественне одкровення формує знання про Ісуса Христа й те, чим Він заплатив за наше спасіння, про посередника Нового заповіту й Заступника коло підніжжя престолу Бога, — так, лише одкровення з Неба формує це в душі, і тому Євангеліє Господа і Спаса Ісуса Христа, тобто Слово Боже й Дух Бога, обіцяні для керування та освячення Його народу, — абсолютно необхідні наставники душ людей у рятівному знанні Бога і засобів спасіння.
Наразі я вирішив не продовжувати цю бесіду зі слугою, рвучко підвівся, ніби кудись поспішав і йому загадав кудись іти, а сам палко молився Богові, щоб Він напоумив мене навчити цього бідного дикуна спасіння, посприяв Духом Своїм навчити сірому сприйняти світло знання Бога во Христі, примиривши його з собою, і так подати Слово Бога, щоб дійшло до свідомості дикуна, щоб очі йому відкрилися й душа врятувалась. Тож коли П'ятниця повернувся, я затіяв з ним довгу розмову про рятування людей Спасом світу і про послане Небом вчення Євангелія, тобто покуту перед Богом і віру в благодатного Господа Ісуса.
Тоді я пояснив йому, як міг, чому наш благословенний Спас з'явився не в іпостасі янгола, а — насіння Авраамового, і тому впалі янголи не врятуються, бо він прийшов лише до пропалих овець із дому Ізраїля тощо.
Бог знає, що моє навчання сіроми спиралось радше на щирість, а не володіння методикою просвіти таких сіром і мушу визнати, — і мої однодумці, либонь, погодяться, — що, навчаючи його, я й собі багато що відкрив, чого доти не знав або над чим не задумувався, але варто було мені замислитись, і речі самі по собі з'ясовувались природним чином, і я лише передавав це знання дикунові; пізнання вперше пробудило в мені такі відчуття: добрий він чи поганий цей нещасний грішник-дикун, я маю дякувати за те, що він прийшов до мене; журба моя поменшала, побут значно поліпшився; коли я замислювався над рокованою мені самотністю, мене не тільки поривало до неба й до пошуку Руки, що привела мене сюди і зробила тепер інструментом Провидіння в рятуванні життя й спасінні душі бідного дикуна, в приведенні його до істинного знання реліґії й християнського вчення, аби він пізнав Ісуса Христа, у якому життя вічне; тож, коли я замислювався над цим, моя душа тайкома раділа, і я втішався тим, що опинився на острові, хоча й уважав раніше вважав це найбільшим своїм лихом.
Завдяки цьому мене не залишало почуття вдячності, і наші розмови з П'ятницею протягом трьох років співжиття на острові стали справді абсолютно щасливим часом, якщо під місяцем взагалі можливе абсолютне щастя. Дикун перетворився на доброго християнина, набагато кращого за мене, хоча я хочу сподіватись, і молю за це Бога, щоб обидва ми, прикаяні, втішилися й мали покутну душу. Ми могли читати Слово Боже і Дух Його напучував нас достоту так само, як робив би це в Англії. Читаючи Писання, я прагнув якомога розтлумачити йому значення прочитаного, а він своїми доскіпливими розпитами допомагав мені вдосконалювати моє знання Книги, — самотою я б так не вивчився. З досвіду свого відлюдного життя маю також згадати про те, яке безмежне й невисловне благословення полягає в тому, що знання про Бога та наука Ісуса Христа про спасіння так просто викладені в Слові Божому, їх настільки легко сприймати й розуміти, що вже саме читання Святого Письма дало мені змогу зрозуміти свій обов'язок перейти безпосередньо до великої справи покути гріхів і, спираючись на вчення Спаса, до практичного реформування й покори заповітам Бога – ще й без якогось навчителя чи наставника, аби прості настанови служили просвіті дикуна, щоб він став одним із кращих християн, яких я знав у житті.
Щодо всіх реліґійних дискусій, суперечок, чвар, борінь, незгод у світі, тонкощів доктрини й методів церковного управління, —— нам вони були байдужі, та й усьому світові теж. У нас був певний проводир до неба – Слово Боже, і в нас, дяка Богові, було достатнє розуміння вчення й науки Духа Бога через Його слово, що вело нас до істини й змушувало бажати Його слова й коритися йому. Я не знаю, що б нам дало докладніше знання реліґійних розбіжностей, що заморочили світ. Але наразі час повернутись до оповіді й послідовно про все написати.
Відколи ми зблизилися з П'ятницею й він майже все розумів, що я казав, і сам досить швидко розмовляв ламаною англійською, я розповів йому про своє життя, принаймні про те, як я потрапив на острів, як і скільки прожив на ньому, відкрив таємницю (як він вважав) пороху й куль та навчив стріляти. Він дуже зрадів, коли одержав від мене ніж, а на додачу я виготовив для нього пас і перевісь (в Англії у нас так кортики носять), пристосовану для тесака, що міг бути і зброєю, і робочим знаряддям.
Я розповів йому про Європу, зокрема про Англію, з якої я прибув, як ми жили, як вклонялися Богу, як ставились один до одного, як торгували на суднах в усьому світі. Розповів про свій побитий корабель і приблизно показав місце, де лежали колись рештки. Показав йому уламки шлюпки, яку ми, рятуючись, загубили і яку я не подужав зрушити з місця, — тепер лишилось саме цурпалля. П'ятниця довго мовчки стояв і дивився на все це. Я поцікавився, до чого він придивляється, а він на те, помовчавши: "Мій бачив така шлюпка припливти те місце, де мій народ". Я довго нічого не міг розчовпати, але нарешті, поміркувавши, зрозумів, що схожа шлюпка прибилася до їхнього берега, тобто, як він пояснив, негода принесла її. Тобто, подумав я, що там викинуло якийсь європейський корабель на берег, а шлюпку зірвало з нього хвилями, але якось я не зміркував, що хтось же міг у шлюпці врятуватись, і тому далі розпитував лише про шлюпку.
П'ятниця докладно описав мені її, а тоді (я побачив його в іншому світлі) тепло додав: "Ми не дали білим чоловікам тонути".