Завтра вранці вона попливе кораблем до Данді, і ми повинні дати їй на ніч притулок.
— Дати притулок?! — повторила стара.— Сам давай притулок такій паскуді, як хочеш, Гаррі! А я не ночуватиму під одним дахом з такою волоцюжкою, так і знай!
— Ваша мати на мене розгнівалася,— промовила Луїза, не зрозумівши, ким ця жінка й Генрі одне одному доводяться.— Я не хочу ї'і ображати й не зостануся тут. Якщо у вас є стайня чи хлів, то ми з Шарло влаштуємося там*
— Отож-бо! Мені здається, до такого притулку ти найбільш і звикла,— відказала тітонька Шулбред.
— Послухай, нянечко,— мовив Сміт,— адже ти знаєш, що я тебе люблю за твою доброту і шаную заради пам'яті про мою матір. Але присягаю святим Дунстаном,— а він покровитель мого ремесла,— у своєму домі я сам хочу бути господарем. І якщо ти підеш звідси, не маючи для цього інших причин, крім своєї безглуздої підозри, то вже придумуй потім сама, з якими очима переступиш поріг, коли повернешся. Бо від мене тоді допомоги не жди, так і знай!
— Гаразд, синку, але я не хочу виставляти на сміх своє чесне ім'я, яке ношу шістдесят років. Твоя мати такого собі не дозволяла, не дозволю собі і я водити компанію з пустомолотами, фіглярами та співачками. І не так уже й важко буде мені знайти собі житло, щоб не .залишатися під одним дахом з отакою, як оце, принцесою-потіпахою.
По цих словах уперта стара заходилася вельми поквапно вдягати свою картату накидку, намагаючись натягти її якомога нижче на очі, щоб навіть не було видно білого полотняного чепчика, краї якого облямовували її покраяне зморшками, проте й досі свіже, здорове обличчя. Вдягнувшись, вона взяла костур — вірний свій супутник у дорозі — й рішуче ступила до дверей. Однак Єміт заступив їй дорогу:
— Стривай, стара, дай же мені бодай розрахуватися з тобою. Я ж бо чималенько винен тобі за твою доброту й службу.
— І забрело ж таке в твою дурну голову!.. Хіба я візьму гроші за доброту й службу від сина жінки, яка годувала мене, одягала й навчала, мов рідну сестру?!
— Гарно ж ти віддячила їй, нянько, за добро — покидаєш единого її сина в скрутну для нього хвилину!
Тут в упертої старої, видно, прокинулося співчуття. Вона спинилася, глянула на свого господаря, на Луїзу, потім знов на Генрі. Тоді похитала головою і, здавалося, вирішила все ж таки піти.
— Цю нещасну блукалицю я взяв у свій дім тільки для того,— провадив Сміт,— щоб урятувати її від канчука та буцегарні.
— А чого це ти надумав її рятувати? — спитала затята тітонька Шулбред.— Видко ж, вона заслужила й канчука, й буцегарні, як злодій суканого комірця.
— Не знаю — може, заслужила, а може, й ні. Принаймні вона не заслужила того, щоб її забили на смерть чи заморили голодом у холодній. А така доля жде кожного, на кого впав гнів Чорного Дугласа.
— І ти хочеш учинити наперекір Чорному Дугласові заради якоїсь співачки?! Та це ж буде найкривавіша з твоїх сварок!.. Ох, Генрі, Генрі, голова в тебе твердіша за твоє залізне ковадло!
— Часом я й сам так думаю, пані Шулбред. Та якщо я дістану в цій новій сварці дві-три подряпини, то хто, я питаю, їх лікуватиме, коли ти від мене втечеш, мов сполохана дика гуска? Та й те сказати: хто зустріне у Вінді мою красуню наречену, яку я сподіваюся привести на днях у цей дім?
— Ох, Гаррі, Гаррі,— знов зітхнула, похитуючи головою, стара,— чесний чоловік не так готує свій дім для молодої дружини... Ти повинен дбати про свою добропристойність і скромність, а не віддаватися розпусті й забавам.
— Кажу ж тобі, ця нещасна дівчина для мене — ніщо. Я тільки хочу врятувати її від небезпеки. А тут, у Перті, навіть най-хоробріший чоловік із кордону поважає засув на моїх дверях, гадаю, не менше, ніж там, у себе, на брамі замку Карлайта... Я піду до Сіма Главера... Може, там і заночую, бо той жовторотий хлопчисько, горянин, утік назад до своїх, мов те вовченя в ліс, отож у них є тепер вільне ліжко, і батько Саймон не відмовить його мені. А ти зостанешся з цією бідолашкою. Нагодуй її і подбай про неї до ранку, а перед світанком я зайду по неї. Як схочеш, то й до пристані підеш з нами, щоб сама бачила, як я посаджу її на корабель.
— Говориш ти начебто розумно,— відповіла тітонька Шулбред,— хоч мені й не втямки, як це ти не боїшся забруднити своє добре ім'я заради дівчини, що за два срібних пенси чий дешевше знайшла б собі нічліг десь у місті.
— У цьому покладися на мене, стара, і з дівчиною будь ласкава.
— Не турбуйся, я буду з нею навіть ласкавіша, ніж вона того заслуговує. А й справді, хоч і не рада я компанії такої воло-цюжки, та все ж мені від неї, гадаю, буде менше шкоди, аніж трбі... Якщо тільки вона таки не відьма. А на це дуже схоже, адже диявол має он яку владу над усією цією бездомною потолоччю.
— Вона така сама відьма, як я чаклун,— сказав чесний Генрі.—г Просто нещасна дівчина з розбитим серцем. І якщо вона й у*Лйнила щось погане, то набідувалася за це вволю. Будь з нею лагідна. А ти, моя співачко... Завтра вранці я прийду сюди й відведу тебе на пристань. Стара буде з тобою добра, якщо ти не казатимеш нічого такого, чого не говорять при порядних жінках.
Бідна Луїза слухала розмову і схоплювала тільки її загальний зміст, бо хоч дівчина говорила по-англійському й добре, однак цю мову вона опанувала в самій Англії, а північна говірка й тоді, як і тепер, звучала грубіше й була важкою для розуміння. Проте співачка збагнула, що їй доведеться залишитися вдвох зі старою, і вона, схрестивши на грудях руки, покірно схилила голову. Потім подивилася з глибокою, палкою вдячністю на Сміта і, звівши очі вгору, схопила його обвислу руку, маючи намір, видно, поцілувати вузлуваті пальці. Однак тітонька Шул-бред не дала дівчині виразити свої почуття на чужоземний манір. Вона стала між нею та Генрі і, відштовхнувши бідну Луїзу вбік, сказала:
— Ні, ні, цього я не дозволю. Іди за камін, голубко, а як Гаррі піде, тоді, коли вже тобі так не терпиться цілувати руки, цілуватимеш, скільки тобі завгодно, мої... А ти, Гаррі, біжи до Сіма Главера, бо якщо красуня Катаріна почує, кого ти привів до себе додому, їй це, либонь, сподобається ще менше, ніж мені... Ну, що там іще?.. З глузду з'їхав! Усе місто аж вирує, а ти зібрався йти без щита?
— Це ти правду кажеш, тітонько,— відповів зброяр і, закинувши за свої широкі плечі щита й не чекаючи нових розпитувань, подався на вулицю.
РОЗДІЛ XIII
Як звуки пісні уночі лунали І дико й різко! Та звитяжним шалом Вони стають в шотландськім серці вмить, Чию відвару пам'ять надихала Повстань тисячолітніх — з мли століть В них слава Евана і Дональда гримить. 1 Дж. Байрон, •Паломництво Чай льда Гарольда"
Та пора нам облишити не таких високородних учасників цієї історичної драми і поглянути, що ж тим часом діється серед осіб куди вищих і можновладніших.
Перенесімося з будиночка зброяра до зали королівської ради й вернімося до того місця в нашій розповіді, коли гамір у дворі монастиря вщух і двох розгніваних вельмож покликали до монарха. Невдоволені Дуглас і Марч увійшли до зали, похмуро зиркаючи один на одного, і кожен був такий заклопотаний думками про власну кривду, що ні той, ні той не хотів — та й не міг — збагнути здоровим глуздом причину сварки. Тільки врівноважений, хитрий Оябані, здавалося, чекав нагоди обернути цю взаємну ворожнечу собі на вигоду і будь-що використати сутичку для досягнення своєї далекої мети.
Хоч Роберт Третій був такий нерішучий, що аж боязливий, він умів, однак, прибирати, як і годилося королеві, вельми поважного й суворого вигляду. Тільки в дуже скрутних обставинах, як оце кілька хвилин тому, він міг утратити позірне самовладання. А взагалі його легше було відмовити від— якогось серйозного наміру, ніж примусити забути про свою величну поставу.
Роберт прийняв чотирьох таких не схожих один на одного членів своєї різномастої ради — Олбані, Дугласа, Марча та пріора — чемно й з гідністю, і це нагадало кожному з бундючних перів 2, що вони стоять перед своїм сувереном і мусять виявити йому належну шанобу.
Вислухавши привітання, король знаком запросив усіх сісти, і коли пери слухняно зайняли свої Місця, з'явився Ротсей. Принц вишукано ступив до батька, став на коліно перед його ослінчиком для ніг і попросив благословення. З погано прихованою ніжністю й мукою Роберт поклав руку синові на чоло, спробував надати собі докірливого вигляду, але потім, зітхнувши, промовив :
1 Переклади 8 поеми Дж. Байрона "Паломництво Чайльда Гарольда" тут і далі здійснив М. Кабалюк.
2 Пер — спадкове звання представників вищоїчГдворянства.
— Нехай господь благословить тебе й напоумить на майбутнє, легковажний мій хлопчику!
— Амінь, любий тату! — відказав Ротсей, і в голосі юного принца пролунало те глибоке почуття, що поймало його в щасливі хвилини. Потім він шанобливо, як і належало синові й підданому, поцілував руку монарха й, випроставшись, не сів поруч із членами ради, а став позад королівського крісла — так, що міг, коли б захотів, шепнути батькові на вухо.
Після цього король так само знаком запросив пріора домініканців сісти до столу, де вже лежало письмове начиння, яким з усіх присутніх, коли не рахувати Олбані, вмів користуватися тільки свящйшк !. Далі король з великою гідністю оголосив мету зборів:
— Мілорди, сьогодні нам належить розібратися в тих лиховісних чварах та бунтах у Верхній Шотландії, що, як ми довідалися з останніх повідомлень наших посланців, можуть призвести до розорення й спустошення краю, котрий лежить за кілька миль од нашого двору. Та, ніби мало нам цієї біди, лиха доля й підбурення злих людей викликали вже й тут, у Перті, сварку і розбрат між громадянами міста й слугами, яких привели з собою ви, мілорди, та інші наші рицарі й барони. Тому насамперед я прошу, мілорди, з'ясувати, чому наш двір тривожать такі неподобні чвари і як їх погасити... Брате Олбані, може, ви перший висловите нам свої міркування в цій справі?
— Сер, наш ласкавий королю і брате! — промовив герцог.— Коли спалахнула та сутичка, я був при вашій величності, і мені не відомо, що до неї призвело.
— А я,— сказав принц,— ще не чув грізнішого бойового заклику, ніж балада мандрівної співачки, й не бачив небезпечнішої зброї, ніж лісові горіхи!
— А ось я,— промовив граф Марч,— збагнув тільки те, що відважні пертці ганялися за ватагою шельм, які понашивали собі на плечі знак Кривавого Серця.