— Наталка помирає!
XVII.
Григорій повернувся з станції, куди відвозив Євгена Вербної неділі. Розталь з'їла сніг; дорога зіпсувалась за якихось два дні.
В Ольхівському Розі, українській слободі, за 25 верстов від станції, переправляючись через річку, мало не втопив коні. До слободи приїхав надвечір. За минулу ніч лід поламало, пронесло,— і річка, —що наповнювалась брунатними менями талої води, пухла, пінилась, підступаючи до вуличок.
Заїзд, де спинявся годувати коні по дорозі на станцію, був на тому боці. За ніч могло ще більше прибути води, і Григорій вирішив переправитись.
Під'їхав до того місця, де день тому переїздили по льоду; річка, поймаючи береги, гнала по розсунутому річищу брудні води, легко крутила насередині уламок тину і половинку ко-лесного ободу. На оголеному від снігу піску видніли притерті санними полозками свіжі сліди. Григорій спинив спітнілі, з шматтям піни між ніг, коні і скочив з саней розглянути сліди. Підрізи прорізали тоненькі смужки. Коло води слід злегка звертав ліворуч, танув у воді. Григорій зміряв віддаль поглядом: двадцять сажнів — найбільше. Підійшов до коней перевірити запряжку. Тим часом з крайнього двору вийшов, простуючи — до нього, літній, в лисячому капелюсі українець.
— їздять тут? — спитав Григорій, махаючи віжками на брунатний вирливий потік.
— Та їздять. Нині вранці проїхали.
— Глибоко?
— Ні. Сани, мабуть, заллє.
Григорій підібрав віжки і, готуючи батога, штовхнув коні коротким, владним — но!.. Коні, хропучи й нюхаючи воду, рушили неохоче.
— Но! — свиснув Григорій батогом, підводячись на передку.
Гнідий широкозадий кінь, лівий у запряжці, мотнув головою— що буде, мовляв,— і враз потягши натягнув посторонки. Григорій скоса глянув під ноги: вода клекотіла коло гребеня саней. Коням спочатку по коліна, потім зразу по груди. Григорій хотів повернути назад, але коні зірвались і, хропнувши, попливли. Задок саней занесло, повертаючи коней головами на течію. Через спини їхні перекатами йшла вода, сани гойдало і навально тягло назад,
— А-я-яй!... А-а-ай, поганяй!... репетував, бігаючи по березі, українець і чогось махав зірваним з голови лисячим капелюхом.
Григорій в дикому озвірінні, не перестаючи улюлюкав, поганяв коні. Вода кучерявилась за саньми дрібними вікнин-ками. Сани враз ударило об палю, що стирчала з води (<;лід знесеного мосту) і перевернуло з дивовижною легкістю. Охнувши, Григорій пірнув з головою, але віжки не випустив.
Його тягло за поли кожушка, за ноги, волокло з м'якою настирливістю, погойдуючи, перевертаючи коло саней. Він встиг ухопитись лівою рукою за полоз, кинув віжки, задихаючись почав перехвачуватись руками, добираючись до барка. Він уже схопив було пальцями кований кінець барка,— в цю мить Гнідий, що опирався течії, з силою різнув його задньою ногою в коліно. Захлинаючись, Григорій перемінив руки і вхопився за посторонок. Його тягло від коней, роздій-мало пальці‘з подвоєною силою. Весь у вогняних колючках холоду, він дотягся до голови Гнідого, і просто в розширені зіниці Григорія втопив кінь несамовитий налитий смертельним жахом погляд своїх кров'янистих очей.
Кілька разів пускав Григорій ослизні ремінці проводів, запливав, хапав, але поводи вислизали з пальців; якось схопив і раптом черкнув ногами землю.
— Н-о-о-о!!! — випростуючись якомога, метнувся вперед і впав на пінистій мілині, збитий з ніг кінськими грудьми.
Коні, підтоптавши його, вихорем вирвали з води сани, знесилені, здригаючи димуючими мокрими спинами стали за кілька кроків.
Не відчуваючи болю, Григорій скочив на ноги; холод обділив його наче нестерпно гарячим тістом. Він тремтів більш, ніж коні, відчував, що на ноги він такий же слабкий зараз, як немовля. Отямився і, перевернувши сани на полози, грі-ючи коней, пустив їх чвалом.
У вулицю влетів як в атаці, в перші відчинені ворота пустив коні, не притишуючи бігу.
Українець-хазяїн трапився привітний. До коней послав сина, а сам допоміг Григорієві роздягнутись, і тоном, що не припускав жадних заперечень, наказав жінці.
— Затоплюй в печі!
Григорій вилежувався на печі в хазяйських штанях, поки висохла його одежа; повечерявши пісним борщем, ліг спати. — Виїхав він ще вдосвіта. Лежав попереду шлях у сто тридцять п'ять верстов, і дорога була кожна хвилина. Загрожувала степова весняна путина: в кожному ярку й балці — галасливі потоки снігової води.
Чорна оголена дорога різала коней. Ранковим приморозком дотягнув до Тавричанської ділянки, і став на розвилку. Курилися пітні коні, ззаду лежав блискучий на землі слід полозків. Григорій покинув в участку сани, підв'язав коням хвости, поїхав верхи; ведучи другого коня на поводі. Вербної неділі вранці дістався до Ягідного.
Старий пан вислухав докладне оповідання про. дорогу, пішов глянути на коні. Сашко водив їх по дворі, сердито поглядаючи на їх глибоко запалі боки.
— Як коні? — спитав пан, підходячи.
— Само собою зрозуміло, — буркнув Сашко, не зупиняючись, здвигаючи сиву прозеленц круглої бороди.
— Не перегнав?
— Ні. Гнідий груди натер хомутом. Пусте.
— Спочивай, — повів пан рукою в бік Григорія, що стояв чекаючи.
Той пішов до челядні, але відпочити довелось тільки одну ніч. Другого дня ранком прийшов Веніямин у новій сатиновій сорочці, в жирку завсідньої усмішки. ч
— Грицьку, до пана. Зараз же!
Генерал човгав по залі в повстяних пантофлях. Грицько раз кашлянув, переминаючись з ноги ніа ногу коло дверей залі, вдруге — пан підняв голову.
— Тобі ЧОГО'?
— Веніямин покликав.
— Ах, так. Іди сідлай жеребця і Кріпиша. Скажи/ щоб Ликера не виносила собакам. На полювання!
Грицько підвів до палісадника засідлані коні, свистом
— Чуёш? Поїдеш зі мною.
Оксана сунула в кишеню Грицькового кожуха прісну пампушку, шиплячи:
— Попоїсти не дасть, вражий син!... Мордують його чорти. Ти б, Грицю, хоч би шарф пов'язав.
Грицько підвід до палісадника засідлані коні, свистом скликав собак. Пан вийшов у чумарці синього сукна, підперезаний набірним ремінцем. За плечима висіла никлева, з корковими стінками, фляшка; звисаючи з руки, гадюкою волочився ззаду плетений гарапник.
Держачи повіддя, Григорій спостерігав . старого, і дивувався легкості, з якою він кинув на кульбаку своє кістляве, старе тіло.
— За мною держи, — коротко наказав генерал, рукою в рукавичці ласкаво розбираючи поводи.
Під Григорієм заграв і пішов боком, по-півнячи несучи голову, чотириліток-жеребець. Він був некований на задні і, потрапляючи на хрушкий льодок, сковзався, присідаючи, наддавав на всі ноги. В згорбленій, але певній поставі похитувався на широкій спині Кріпиша старий пан.
— Ми куди? — рівняючись, спитав Григорій.
— До Ольшанського байрака, — густим басом обізвався пан.
Коні йшли дружньо. Жеребець просив поводу, по-лебеди-ному вигинаючи коротку шию, косив опуклим оком на вершника,. намагався вкусити за коліно. Вихопились на узвіз, і пан пустив Кріпиша машистою ристю. Собаки бігли позад Григорія, розкинувшись коротким ланцюгом. Чорна стара псиця бігла, торкаючись, горбатою мордою кінчика кінського
Ш
хвоста. Жеребець присідав, гарячився, хотів хвиснути настирливу суку, але ж та трохи відставала, тужним старечим поглядом ловила погляд Григорія, що оглядався.
До Ольшанського байрака добігли за півгодини. Пан поїхав байрачною хребтиною, кошлатою від брунатного ста-рюки-бур'яну. Григорій спустився наниз, сторожко вдивляючись в розмите, поковане провалами днище байрака. Він зрідка поглядав на пана. Крізь крицеву сизь голого й рідкого вільшняку видно було чітку, мов змальовану, постать старого. Припадаючи до луки, він підводився на стременах, і на спині його, синьо брижилася перетягнута козацьким паском чумарка. Собаки йшли по горблястому узвозі, держались купою. Переїжджаючи круту колдобину, Григорій звісився з, сідла. <
"Закурити б. Зараз пущу повода й дістану кисета", — подумав він, скидаючи рукавиці, намацуючи в кишені папір.
— Цькувати!... — мов той постріл з рушниці пролунав за байрачною хребтиною крик.
Григорій підняв'голову: на гострогорбий гребінь вискочив пан, і, високо піднісши гарапника, пустив Кріпиша кар'єром"
— Цькувати!...
Перетинаючи хлипке, заросле кугою, й очеретянкою, днище байрака, пригинаючись до землі, швидко біг брудно-бурий, кошлуватий у пахах, невилинялий вовк. Перестрибнувши річище, він став, і, враз повернувшись боком, побачив собак"
Вони йшли на нього лавою, заходячи підковою, відрізаючи від лісу, що починався в кінці байрака.
Пружно похитуючись, вовк вискочив на горбочок, — колишню бабакову скоту, — швидко побіг до лісу. Майже назустріч йому скупими стрибками посувалася стара псиця, ззаду настигав сивий високий пес Яструб — один з кращих і найлютіших в гонитві.
Вовк на хвилину зам'явся, ніби в нерішучості. Григорій, піднімаючись з байрака, кружко поводячи поводами, на хвилину спустив його з очей, а коли вискочив на горб, — вовк мельтешився далеко, далеко; по чорній ряднині степу, зливаючись з землею пливли в бур'янах чорні собаки, а далі збоку, шмагаючи Кріпиша держалном гарапника, обскакував круту балку 'старий пан. Вовк перебігав до сусіднього байрака, близько насідали, оточували собаки, і майже над клоччям вовчих пахів, висів сивий пес Яструб, що звідси здавався Грицькові білястим клаптем.
— Цькувати!... — доплеснувся до Григорія крик.
Він пустив жеребця у весь мах, даремно намагаючись роздивитись, що було спереду. Очі застили сльози, вуха забивав гострий свист розітнутого вітру. Полювання захопило Григорія. Припадаючи до гостро засмерділої потом шиї
жеребця, він вихрився, в буйній гонитві. Поки доскакав до байрака, ні вовка, ні собак не було. За хвилину його наздогнав пан. Здержавши Кріпиша на всьому скаку, крикнув:
— Куди пішов!?
—т В байрак, мабуть.
— Переймай зліва!... Жени...
Пан устромив підбором в боки коня, що танцював дибки/ і поскакав праворуч. Григорій, спускаючись у долину, натягнув поводи, погукнувши вилетів на той бік. Версти півтори підганяв зіпрілого жеребця батогом і криком. В'язка, непросохла земля налипала на копита, груддям засипала обличчя. Довгий байрак лукувато звивався узгірком, повернув праворуч, розвітвився на три приярки. Григорій перетнув поперечний приярок і полетів положистим схилом, побачивши здалека чорний ланцюжок собак, що гнали вовка степом.