Може, він підночовує з молодицею, а може, спокусившись на брудні гроші, пристав до таємної поліції, влаштовує з тайняками облави, або, хто його знає? або злигався, що ще гірше, з жиґоло, чия підмога може бути потрібна в домі розпусти? "З підручника ще навіть легше, куди легше, – притакнув би своїм звичаєм Морелк – На слух алгебру не вгризеш". – "То чому б тобі не студіювати в мене, де було б куди зручніше?" – міг би спитати барон, але прикушував язика, знаючи, що вечірні години деспотично затятий Морель усе одно залишить для себе вільними, хіба уявні курси алгебри витіснить обов'язковий урок танців чи малювання. А проте пан де Шарлюс міг переконатися, що помиляється, принаймні почасти. Морель не раз розважався у барона розв'язуванням рівнянь. Пан де Шарлюс, щоправда, бовкнув, що алгебра скрипалеві ні до чого. Морель відповів, що це добра розвага і ліки від неврастенії. Певна річ, пан де Шарлюс міг би постаратися щось розвідати, з'ясувати, чим же мали бути насправді ті таємничі й невблаганні курси алгебри, щоб їх провадити отак ночами. Але пан де Шарлюс був людина світська і не мав часу розбиратися з Морелевими студіями. Візитування і приймання візит, клуб, обіди в місті, вечори в театрі відвертали його від думок про це, а зарівно і від неситої й підступної Морелевої злоби, яку він (так подейкували) вихлюпував тишком-нишком у різних середовищах і містах, де по черзі гостював і де про нього відгукувалися, здригаючись, пошепки, не сміючи дати волю язикові.
На жаль, того дня я став свідком одного з таких спалахів нервозного сказу, коли, відірвавшись від клавішів, я зійшов на подвір'я, аби піти назустріч Альбертині, якої заждався. Минаючи Жюп'єнів склепик, де Морель і та, котра (як я гадав) мала невдовзі стати з ним під вінець, були самі, я почув, як Морель репетував мов на пуп, – із тим більшим подивом, що в репеті його прохоплювалися зовсім незнайомі мені нотки. Ці нотки лунали уже не стримано, як завжди в нього, не по-панському, а по-мужичому. Слова вихоплювалися якісь босяцькі, якісь покручі з погляду щирої францужчини, хоча, зрештою, Морель нічого не знав до пуття. "Ану чеши звідси, затягана рострухо, рострухо, рострухо!" – батожив він бідолашну дівчину; та спершу, ясно, не могла добрати глузду в його мові, але потім, хоча її всю тіпало, гордовито випросталася. "Кажу тобі, чеши звідси, затягана рострухо, рострухо, та приведи свого вуйка, ось я йому розтовкмачу, яка з тебе курва!" Аж це на подвір'ї розлігся голос Жюп'єна, який повертався і гомонів із одним зі своїх приятелів; знаючи, який з Мореля страшенний боягуз, я вважав за зайве об'єднувати свої сили з Жюп'єном та його дружком, які саме надходили, і вернувся до себе, щоб уникнути зустрічі з Морелем, який (мабуть, воліючи залякати й узяти малу з допомогою дурнячого голослівного шантажу), попри своє немовби таке палке бажання побачитися з Жюп'єном, накивав п'ятами, тільки-но почувши його голос на подвір'ї. Підслухані оце щойно слова, хоч скільки їх товчи, – пустопорожні, і ними не пояснити серцебиття, з яким я брався нагору. Такі сцени, свідками яких ми стаємо в життті, сильні елементом несподіванки, званим у військовиків,– мається на увазі теорія наступу, – "перевагою раптовосте". Хоч як я заспокоював себе думкою, що Альбертина замість залишитись у Трокадеро, за хвилю буде коло мене, у вухах мені гримів грім десятикрот повтореного слова "роструха, роструха", і це слово перевертало мені душу.
Поступово збурення моє вляглося. Альбертина має повернутися. Зараз я почую дзвінок. Я усвідомлював, що моє життя не таке, яким би могло бути, що я маю жінку, і коли та повернеться, цілком природно, вийду з нею на прогулянку, що вся моя снага, вся моя енергія відтепер ітиме на її розцяцьковування, уподібнюючи мене щось до гінкої стеблини, обтяженої надто буйним плодом, що висмоктує всі її соки. Все це контрастувало з тугою, що в'ялила мене ще перед годиною: спокій, принесений Альбертининим поворотом, облягав мене щиріше за той, що я відчував уранці перед її виходом. Наділений хистом випереджати прийдешність, майже цілковитим паном якої робило мене слухнянство моєї подружки, відпорніший, як перше, сповнений по вінця й усталений близькою, припізнілою, неуникненною і любою присутністю, цей спокій (звільняючи нас від пошуків щастя в собі самому) був спокоєм, навіяним відчуттям родинного затишку та щастям домашнього вогнища. Родинне і домашнє – ось відчуття, яке давало мені стільки спокою, поки я виглядав Альбертину; і такого самого відчуття дознавав я згодом, ідучи з нею на прогулянку. Вона скинула на хвильку рукавичку, чи то щоб торкнутися моєї руки, чи то щоб мене засліпити, показуючи на мізинці, обік перстеника, подарованого їй пані Бонтан, ще один перстеник, де розпливався широкою і прозорою поверхнею ясний листочок рубіну. "Знов новий перстень, Альбертино! Далебі, нема меж щедросте вашої тітки!" – "Ні, це не від тітки, – одказала вона, сміючись. – Я сама собі купила, завдяки вам я можу робитя солідні заощадження. Навіть не знаю, кому він належав перше. Мандрівник, витратившися з грошей, залишив його власникові готелю, де я зупинилася в Мансі. Той не знав, що з ним робити, і був би відпродав мені за безцінь. Та все одно для мене це було занадто дорого. Але тепер, завдяки вам, я стала великою панією, от я й спитала готеляра, чи перстеник ще в нього. І ось він мій!" – "У вас і так чимало каблучок, Альбертино. А на якого пальця ви надінете ту, яку дістанете від мене? У кожному разі, це диво-перстень; шкода тільки, до пуття я не розгледжу карбу довкола рубіна; схоже на викривлене людське обличчя. Ба не ті в мене очі". – "Тут не зарадить і орлиний зір. Я теж погано розрізняю".
У мемуарах та романах я вичитав, що чоловік скрізь тінню супроводить жінку, ходить із нею на підвечірки, і колись частенько мріяв про те саме. Інколи мені здавалося, ніби я свого доскочив; наприклад, коли товаришив коханці Сен-Лу, обідав разом з нею. Але дурно я кликав на допомогу гадку, ніби я граю оце ролю романного героя, якому допіру заздрив; ця гадка доводила, як мені має бути приємно в товаристві Рахилі, а тим часом я цього не відчував. Бо щоразу, коли ми хочемо наслідувати щось посправжньому реальне, ми забуваємо, що це "щось" породжене зовсім не бажанням наслідувати, а несвідомою і теж реальною силою. Так ось, цього особливого настрою, якого не могло навіяти мені палке прагнення відчути витончену втіху від прогулянки з Рахиллю, я дізнавав тепер, не тому що його домагався, цього не було, а з цілком відмінних причин, причин щирих і глибоких; скажімо, завдяки тому, що ревнощі не дозволяли мені бути далеко від Альбертини, а в ті дні, коли я міг виходити, відпускати її гуляти без мене. Я переживав його тільки тепер, бо наша свідомість твориться не з обсервованих нами зовнішніх явищ, а з несвідомих вражень; ось чому колись, навіть якщо біля мене в кареті сиділа жінка, насправдібіля мене її не було, оскільки потреба в ній не воскресала щохвилі, як оце потреба в Альбертині, оскільки мій пестливий упертий погляд не викликав безперестань на її личку рум'янцю, що вимагав постійної обнови, оскільки органи чуття, навіть утишені, але пам'яткі, не надавали тим барвам соковитости й тривкости, оскільки ревнощі – у супрязі з органами чуття та уявою, що їх загострює, – не утримували цієї жінки коло мене в рівновазі силою гравітації, такою ж потужною, як закон усесвітнього тяжіння.
Наше авто стреміло бульварами, вулицями, і шереги будинків укупі з рожевим згустком світла й холоду нагадували мені візити до пані Сванн, блідо осяяні хризантемами ще перед тим, як запалювали лампи. Я ледве встигав помітити – відгороджений від них шибкою машини, наче вікном у моїй кімнаті – молоду фруюгівницю, молошницю, що стояла під дверима, освітлена погідним ранком, наче героїня, яку мені хотілося спонадити в розкішні перипетії, аж поки ми стали б на порозі роману. Той роман зоставався для мене недосяжним. Не міг же я попросити Альбертину зупинитися, та й молодички вже позникали. Очі мої ледве розрізняли їхні риси і ледве встигали обмилувати їхню свіжість у золотавому серпанку, де вони купалися. Хвилювання, яке охоплювало мене, коли я бачив винареву дочку за касою чи молоду пралю за балачкою з кимось на вулиці, відчуває той, хто пізнає Богинь. Відтоді як Олімп упав, небожителі мешкають на землі. Створюючи мітологічні картини, малярі брали за моделі для Венери чи Церери дівчат із низів, які виконували найчорнішу роботу; а тоді (тільки не називайте їх дурноверхими блюзнірами, кощунниками!), єдино наділяли їх – їхніми ж прикметами, атрибутами боговитости, з яких їх було визуто і які тепер повертали їм назад. "Як вам сподобалося Трокадеро, юна своєумко?" – "Сказитися можна з радости, що я махнула на нього рукою і поїхала з вами. Здається, це Давіу?" – "Ого! Моя Альбертина вже обтесалася! Авжеж, Давіу, а я й забув". – "Поки ви спите, лежню, я читаю ваші книги. Монумент, що й казати, нікудишній!" – "Слухайте, мала, ви ростете так швидко і стаєте такою інтелігентною (я не лукавив, але був би ще й не від того, аби – за браком інших утіх – Альбертина все ж могла собі сказати, що час, проведений у мене, не зовсім для неї пропащий), що при нагоді я звірився б вам із речами, які всі визнають за фальш, хоч вони відповідають істині, що я шукаю. Чи знаєте ви, що таке імпресіонізм?" – "Ще б пак не знала". – "Ну то я ось що хочу сказати. Пригадуєте церкву Марковіля Пишного, ото що не любив Ельстір, бо вона нова? Хіба Ельстір не зраджує власний імпресіонізм, вириваючи ці будівлі з контексту загального враження, щоб видобути їх із лона світла, в якому вони розчинені, і досліджувати на кшталт археолога їхню власну вартість? Коли він малює, хіба шпиталь, школа, афіша на мурі не мають у загальному плані картини тієї самої стійности, що й зведений поблизу безцінний собор? Пригадуєте його фасад, вицвілий на сонці, та скупаний у світлі барельєф із марковільськими святими? Хіба шкодить, що будівля нова, якщо вона видається старою або навіть і не видається? Поезію, яку криють у собі старі дільниці, вичавлено з них до останньої краплі, але певні будинки, зведені для багатих міщухів, у нових дільницях, з білого-білісінького, свіжотесаного каменю, хіба не розтинають спечного повітря липневого полудня, о тій порі, коли комерсанти вертаються снідати до передмістя, криком таким же гострим, як запах вишні, перш ніж подадуть снідання в якійсь похмурій їдальні, де шкляні пркзми-підставки для ножів виграють різноколірними вогнями, такими ж урочими, як шартрські вітражі?" – "Який ви чарівник! Якщо я зроблюся колись інтелігентною, то лише завдяки вам".