"Мистецтво не стоїть на одному місці,— писав Кречмар, — його рухає вперед особистість, а особистість — продукт і знаряддя часу, в якому об'єктивні й суб'єктивні мотиви переплітаються так непомітно, що одні набирають подоби других. Життєва необхідність мистецтва в революційному поступі й становленні нового не може обійтися без важеля гострого суб'єктивного відчуття своєї відсталості, того, що більше нема чого сказати, не можна нічим більше стати, що всі його засоби вичерпались, і воно послуговується для руху вперед начебто нежиттєздатним матеріалом: стомливістю особистості та її інтелектуальною нудьгою, огидою до показу "як це зроблено", фатальною схильністю сприймати речі як пародію на самих себе, "почуттям смішного", — одне слово, воля мистецтва до життя, до поступу надягає машкару цих млявих особистих властивостей, щоб виявитися в них, об'єктивізуватися, здійснитися. Може, для вас мої міркування надто метафізичні? Але це не метафізика, це правда, в основному відома вам правда. Поспішайте, Адріане, зважуйтесь! Я чекаю. Вам уже двадцять років, а ще треба засвоїти силу фахового матеріалу, досить важкого, щоб вас зацікавити. Краще хай голова болить від поєдинку з кононами, фугами й контрапунктом, аніж від спростовування Кантового спростування доказів існування Бога128! Годі вам дівувати на теологічному факультеті!
Дівоцтво хвалим ми.
Та хто дітей народить?
Воно — безплідний лан,
де лиш худоба бродить".
Цією цитатою з "Херувимського мандрівника"129 закінчувався лист, і коли я підвів від нього очі, то зустрівся з лукавою усмішкою Адріана.
— Ну як, по-твоєму, непогано відбито удар, га? — спитав він.
— Навіть дуже добре.
— Він знає, чого хоче, — повів далі Адріан. — І соромно мені, що я цього не знаю так добре, як він.
— Думаю, що й ти знаєш, — сказав я.
Бо я справді не побачив у його листі твердої відмови, хоч і не вважав, що він написаний з "манірності". Це дуже недоречне слово там, де йдеться про бажання зробити ще важчим свій вибір, поглибити його сумнівами. Я збентежено передбачав, що Адріан вибере, і коли ми наступного разу розмовляли з ним про його і моє майбутнє, то виходили з цього, наче з доконаного вже факту. Наші шляхи й так розходились. Мене, хоч я був дуже короткозорий, визнали придатним до військової служби, і я вирішив відбути належний мені річний термін уже тепер, при третьому артилерійському полку в Наумбурзі. Адріан же з якоїсь причини, чи то через свій хворобливий вигляд, чи через постійний головний біль був на невизначений час звільнений від військової служби і хотів пожити кілька тижнів у Бухелі, щоб, як він казав, обміркувати з батьками питання про зміну фаху. А втім, він признався, що хоче виставити перед ними справу так, наче йдеться тільки про зміну університету, — до певної міри йому й самому так здавалося. Він, мовляв, скаже їм, що хоче більше приділити уваги музиці й тому вирішив переїхати в місто, де тепер працює його вчитель з гімназійних часів. Тільки не поставить їх до відома, що зрікається теології. Він і справді думав знов записатися до університету й слухати лекції з філософії, щоб потім отримати ступінь доктора цієї науки.
На початку зимового семестру 1905 року Леверкюн поїхав до Лейпціга.
XVI
Мабуть, не треба й казати, що наше прощання було холодне й стримане. Ми навіть не глянули один одному в очі й не потиснули руку. Надто часто ми за своє коротке життя розходились і знов зустрічалися, щоб призвичаїтись подавати один одному руку. Він залишив Галле за день переді мною, вечір ми провели в театрі вдвох, без вінфрідців; другого ранку він від'їздив, і ми розлучилися на вулиці, як розлучалися сотні разів, — просто розійшлися в різні боки. Я не втримався й до свого "прощай" назвав його ще й на ім'я, — так я вже звик. Він цього не зробив. Сказав лише: "So long!" [43] Це був Кречмарів вислів, і Адріан тепер скористався ним, глузливо зацитував його, бо він взагалі любив цитати, натяки на щось і на когось, з ким те слово чи вислів було пов'язане; потім додав іще якийсь жарт щодо армійського періоду життя, який на мене чекав, і пішов своєю дорогою.
Він, звичайно, мав рацію, не сприймаючи трагічно нашу розлуку. Щонайбільше через рік, після закінчення моєї військової служби, ми десь би та зустрілися. І все ж таки це був до певної міри перелом у житті, кінець однієї епохи й початок нової, і якщо він не надав цьому значення, — що ж, я з прикрістю в душі взяв це до уваги. Приєднавшись до нього в Галле, я, так би мовити, продовжив нашу шкільну пору: там ми жили майже так само, як у Кайзерсашерні. І той час, коли я був уже студентом, а він іще школярем, я не міг і близько порівняти з теперішньою зміною. Я тоді його залишив у знайомому оточенні рідного міста й гімназії і весь час подумки туди повертався. Аж тепер, міркував я, наші шляхи розійшлися, для кожного з нас починалося своє, самостійне життя, і кінчилося те, що мені здавалося таким необхідним (хоч і даремним) і про що я здатен сказати тільки тими самими словами, якими казав вище: я більше не знатиму, що він робить і пізнає, не зможу більше бути біля нього, пильно слідкувати за ним, а мушу відійти вбік саме тієї хвилини, коли мені найдужче кортить спостерігати за його життям, звичайно, без будь-якої змоги щось у ньому змінити, бо тепер він відмовився від кар'єри вченого, "поклав Святе Письмо під лаву", мовляв його ж таки словами, і весь віддався музиці.
Це був важливий крок, мені в ньому ввижалося щось фатальне, таке, що ніби закреслювало останні роки й поєднувалося з тією далекою хвилиною нашого спільного життя, пам'ять про яку я беріг у своєму серці: з хвилиною, коли я його ще хлопцем застав біля дядькової фісгармонії, і з ще давнішими — коли ми сиділи на подвір'ї під липою і під орудою корівниці Ганни співали канони. Коли я думав про цей його вибір, серце в мене радісно тьохкало, але й стискалося з остраху. Це своє почуття я можу порівняти тільки з переживаннями дитини на гойдалці, коли вона з радістю й страхом то злітає вгору, то опускається вниз. Я розумів, що цей крок закономірний і необхідний, що він усе поставив на місце, а теологія була тільки спробою ухилитися від нього, приховати свій потяг, і пишався тим, що мій приятель більше не відмовляється визнати свою правду. Звичайно, довелося вмовляти його, щоб він зважився визнати її, і хоч яких великих наслідків я сподівався від цього кроку, все ж таки в радісному хвилюванні мене заспокоювала думка, що сам я не брав участі в тому вмовлянні,— а якщо й підтримував його, то хіба фаталістським нейтралітетом та ще такими словами, як: "По-моєму, тобі видніше".
Зараз я наведу листа, якого отримав від нього через два місяці після початку моєї військової служби в Наумбурзі і якого читав з такими почуттями, з якими, певне, мати могла б читати сповідь своєї дитини, — тільки що матері, звичайно, про таке не пишуть. Десь тижнів зо три перед тим, ще не знаючи його адреси, я написав йому на ім'я Венделя Кречмара в консерваторію Газе про своє нове, нелегке життя й попросив, щоб він також, хоча б коротко, повідомив мене, як живе й почуває себе у великому місті і як іде його навчання. Перше ніж навести його відповідь, зазначу ще, що старовинний стиль її був, звичайно, пародією, натяком на пишномовні лекції в Галле, зокрема на спосіб вислову Еренфріда Кумпфа, — але й одночасно його самовизначенням і самостилізацією, виявом його власної внутрішньої сутності і схильності, які, химерно скориставшись пародійною формою, ховаються за неї і заповнюють її.
Він писав:
"Лейпціг, п'ятниця, після Puriticationis [44], року Божого 1905. На Петерштрасе, дім 27.
Вельмишановний, високоедукований, улюблений нами, ласкавий пане магістре й гармаше!
Красно дякуємо Вам за Ваші турботи й за листа, а ще й за те, що Ви мені змалювали таку наочну й кумедну картину теперішнього Вашого яскравого, безглуздого й важкого життя-буття, ми немов на власні очі бачимо, як Ви стрибаєте, чистите й доглядаєте коней, як ляскаєте батогом. Усе це нас вельми потішило, а надто ж унтер-офіцер, який, хоч і муштрує та обтісує Вас, але й водночас подивляє Ваше великопанське виховання та високу освіту і якому Ви в солдатській їдальні накреслили на папері всі віршові розміри по стопах і складах, бо ці знання здаються йому вершиною духовного аристократизму. В нагороду і я тобі розповім, якщо мені вистачить хисту, про одну доволі прикру історійку, в яку я вклепався тут, каверзу, яку мені вчинили, щоб і ти мав із чого подивуватись і посміятися. Тільки спершу хочу побажати тобі від щирого серця щастя й доброго здоров'я і висловити надію, що ти радо, майже весело витримуєш муштру й що вона тобі свого часу придасться: вийдеш у відставку вахмістром з ґудзиками й галунами.
Кажуть-бо: "На Бога покладайся, на людей оглядайся, ні з ким не лайся". На Плейсе, Парте й Ельстері життя, безперечно, інакше, і живчик його б'ється швидше, ніж на березі Заале, бо тут зібралося чималенько люду, більше, як сімсот тисяч, що вже спонукає нас ставитись до нього прихильно й толерантно, як іще пророк поставився з розумінням і з поблажливою усмішкою до гріха Ніневії130, вибачливо сказавши: "Бо ж таке велике місто, в ньому більше як сто тисяч людей". Можеш собі уявити, скільки поблажливості вимагають до себе тутешні сімсот тисяч, до яких під час ярмарку (осінній я як новачок іще побачив) долучаються ще цілі юрми з усіх кінців Європи, а крім того, з Персії, Вірменії та інших азіатських країн.
Не скажу, щоб мені особливо подобалась ця Ніневія, вона, безперечно, не найкраще місто моєї батьківщини, Кайзерсашерн кращий, та йому легше бути гарному й поважному, від нього нічого не вимагають, хай навіть живчик не б'ється, аби тільки був старовинний і тихий. А мій Лейпціг розкішно забудований, усе наче складене з дорогих кам'яних кубиків, та ще й мова в цих людей гидотна, страшно зайти в крамницю, як треба щось купити, — наче нашу лагідну, сонну тюрінгську говірку збудили й накинули їй зухвальство й безсоромність семисот тисяч ротів із виставленою вперед спідньою щелепою. Жахливо! Але все це не зі злості, боронь Боже, і в нього домішано глузування з самих себе, вони можуть собі це дозволити через свій світовий живчик.