Дзвони дзвеніли голосно й шумно, відлякуючи ворон і шпаків, які, злетівши вгору, почали робити швидкі шалені кола. Члени товариства "Карітас", до якого належав і Кіліаан, читали молитви, монотонні співи, що наростали й утихали, викликали у Мельхіора повільне запаморочення, наче він плив на порожньому кораблі крізь хвилі. Він побачив, як одна з жінок у чорному одягу протискується вперед, як вона спіткнулася й упала біля могили; як вона плакала вона й плакала в уривистих риданнях. Художник почув, що це була Хефзіба, нарешті срібна струна її голосу обірвалася. Він хотів підбігти й підняти його, але хтось зупинив його, прошепотів: "Залиш це, після бурі настане спокій". Мельхіору ставало дедалі холодніше й гірше; на поминках він сидів, ніби його серце стиснули сталевими капканами, а коли голова цеху, промовивши молитву, постукав молотком і всі присутні, чоловіки й жінки, почали їсти й пити з великим апетитом тих, хто залишився живий, Мельхіор виповз із дому жалоби й замкнувся у своїй кімнаті.
Минали тижні, відправлялися заупокійні меси, на яких Мельхіор бував не раз і завжди бачив у пустельній церкві чорну постать Хефзіби, з Блансінтьє чи без неї. Вони несміливо вітали його здалеку, наче будь-яка ближча зустріч була неможливою, доки пастир не провів душу Кіліаана через чистилище до білої отари, омитих з гріху. Він був спокійний, але до останньої фібри свого жилавого тіла усвідомлював безповоротність того, що має статися. Після днів жалоби за Кіліааном його викликав державний нотаріус, магістр Генрікус Вольфіус, який записував усі документи, що стосувалися ділових угод, спадщин, купівель і позик у місті, і таким чином надавав цим актам юридичної сили. У напівтемній конторі, де під низькою балковою стелею нотаріус і його писар при штучному освітленні виконували свої обов'язки, він побачив мефрау[26] Хефзібу, змарнілу під траурною вуаллю, спустошену жінку з безвиразними очима й висохлими губами; уся витонченість рудоволосої дівчини кудись зникла. Мельхіор сидів, поклавши шапку між колінами й опустивши очі, слухаючи, як нотаріус читав документ, з якого, незважаючи на заплутані речення та варварство іноземних виразів, було ясно й виразно видно, що Хефзіба, дочка Рейнуса, вдова будівничого Кіліаана Бора, відокремивши від спадщини свого чоловіка невелику суму, з якою має намір поїхати до свого рідного міста Схонховен, щоб закінчити своє життя в монастирі кармеліток у побожних роздумах — усе, що залишилося від її меблів, одягу, грошових заощаджень і інше рухоме майно вона віддає своїй єдиній дитині, Блансінтьє, дочці Кіліаана, за умови, яку Кіліаан виклав на смертнім ложі, а саме, що вищезгадана Блансінтьє вийде заміж за художника Мельхіора Хінтама, про що має бути виданий окремий документ. Слухаючи цей указ, Мельхіор дивився на нерухому Хефзібу; у своєму чорному плащі, у своїй стриманій красі вона здавалася образом непоправного нещастя; подумки він бачив її перед собою, сповнену розквітлої чарівності рудоволосої дівчини, радості й гордості померлого друга. Він міг би зойкнути від болю при думці про цю жіночність, яку марно витратять у притулку для старих жінок, але монотонний дерев'яний голос магістра Вольфіуса та тихий спокій вдови не давали йому закричати. Він сказав "так" і "амінь" на всі параграфи, які низенький писар продовжував читати йому, потім підписав документ і покинув будинок нотаріуса разом з Хефзібою.
На вулиці він узяв її змарнілу руку в свою руку:
— Чи не могли б ви скасувати своє рішення? — запитав він.
Уперше Мельхіор побачив, як сльози потекли з очей Хефзіби, стікаючи по зморщеному обличчю; розгубившись, вона поспішно закрила обличчя покривалом, потім похитала головою й побігла додому.
Коли містом поширилася чутка про те, що Блансінтьє, донька Кіліаана, має бути заручена з Мельхіором, на прохання її батька, а художник, з огляду на роки, міг бути її другим батьком, чулося багато уїдливих розмов. Заручини відбулися вдома з дозволу священика з парафії Блансінтьє. Нарешті Мельхіор побачив дочку свого друга без траурних шат — сумну світловолосу дитину, велику дитину, яку він так добре знав. Вони при свідках обмінялися монетками, як це було прийнято на заручинах. Блансінтьє зблідла ще більше, матері доводилося підтримувати її при кожному русі. Коли Мельхіор надів на її палець каблучку — важкий перстень з яскраво-червоним сердоліку, який за великі гроші художник замовив ювелірові Гісліну Анкертсу, — рука дівчини була крижаною. Він весь час уникав погляду на Хефзібу, але коли вони пили один до одного, це було неминуче, Мельхіор жахнувся, побачивши безсилий докір на її обличчі. Додому він повернувся з почуттям провини.
Той факт, що наступної неділі після Євангелія при перших заповідях в церкві голосно називали імена його та Блансінтьє, прозвучав для його вух як багаторазово повторений дивний кульбіт долі, який безповоротно прискорив хід речей. Бог і світ уже знали про заручини, а світ з його прихованими хихиканнями та злобними балачками був найгірший: це справжній примус і справжнє ярмо, навіть коли насміхається. Мельхіор сказав Хефзібі, що він хоче тихого, скромного весілля, але від братів із гільдії та Зелених Шапок було не втекти. Коли після вінчання та другого обміну кільцями на сходах вівтаря він вийшов із парафіяльної церкви під спів хору, тримаючи у своїй руці вузьку білу руку Блансінтьє, музиканти, що стояли перед порталом, грали, діти сипали перед молодятами свіже зелене листя та золоту мішуру, а дівчата тримали велику переплетену гірлянду з квітучих гілок, на яких блищали маленькі металеві сердечка та скляні зірочки. Мельхіора та Блансінтьє підштовхнули під цю гірлянду, і утворилася процесія, яка супроводжувала їх до найбільшої корчми в місті — "Під палаючою ожиною". По дорозі всі, хто був живий, вибігали з будинків або вже стояли на вулиці, вітаючи молодят дзвінким сміхом та оплесками. Мельхіор дерев'яно вклонявся праворуч і ліворуч, як опудало на карнавальному параді; він усе ще відчував глумливість у грайливій поведінці своїх співгромадян, його співчуття до смертельно збентеженого, делікатного створіння поряд з ним ставало все сильнішим і сильнішим. У своєму жорстокому переляку Блансінтьє ніби спиралася на нього і водночас боялася будь-якого зближення. Проте, відчуваючи, як його дружина тремтить дедалі сильніше, художник обійняв її і побачив, що, нещасна й вдячна, вона наважилася обіпертися на нього. Тож вони підійшли до столу. Хефзіба в чорній сукні та вдовиному чепчику сиділа поруч з нареченою, священик з церкви святої Урсули, який з віком дедалі більше втрачав слух, сів біля Мельхіора, промовив свою молитву перед їжею, потім нахилився до нареченого, ягня зі своєї парафії, і прошепотів те, чого не хотів казати в церкві: оскільки Мельхіор і його наречена причащалися, то нехай не осквернить святість їхніх тіл одразу в першу шлюбну ніч, а краще утримаються двічі по двадцять чотири години. А за цими наказами, що шепотілися Мельхіорові на вухо, вже починалися співи і тупотіння, аж поки декоративні гірлянди на стелі розхиталися, як гойдалки. Скульптор Леонард, стоячи на столі між смаженою свинячою головою і яблучним пирогом, показував фокуси з картами і монетою; один із музикантів стояв за стільцем Блансінтьє і співав таку розгульну пісню, що наречена почервоніла від сорому. Мельхіорові здалося, що його молода дружина скоро заплаче; він запропонував їй бокал вина, але та знизала плечима, зробивши лише кілька ковтків, щоб догодити йому. Тим часом священик заснув. Передчуття майбутнього нещастя наростало в Мельхіорові, він відчував, як сталевий обруч стискає йому голову. Цілком усвідомлюючи, що цей крок було зроблено помилково, він не міг допомогти собі інакшим чином, як тільки швидко потягнутися до свого кубка з вином, і він пив, доки вогні й обличчя, кубки й гірлянди та жалюгідна Блансінтьє поруч із ним не стали лише мерехтливими тінями, яких і не потрібно було розрізняти.
Згодом він згадав, що музиканти та люди, які несли факели, проводжали його додому; він затинався на бруківці, йому загрожували хиткі будинки, а небо здіймалося й опускалося, як розбурхане море, що хотіло обрушитися на нього згори. Залізний обруч на голові не відпускав, було відчуття, що зараз він розчавить череп.
Він уже і не пам'ятав, як потрапив у прикрашене ліжко; сусіди могли б йому сказати, але він не хотів питати. Коли він прокинувся наступного дня після весільного бенкету, то лежав роздягнений під ковдрою, наповненою зім'ятим паперовим листям і зів'ялими квітами, а поруч нього, в застібнутій під горло сорочці, з розпущеним волоссям, яке, ніби світла, пахуча сіном хвиля стікала на подушку, склавши тонкі ручки над головою, лежала Блансінтьє. Коли Мельхіор прокинувся, вона глянула на нього очима, наповненими такого жаху й сорому, що він одразу протверезів, схопився з ліжка й побіг до майстерні.
Минуло двічі по двадцять чотири години, а він не торкнувся її — і не тільки через наказ священика; спав у майстерні. Увечері третього дня, коли Блансінтьє прибрала залишки їжі, Мельхіор пішов слідом за своєю дружиною на кухню й стояв позаду неї, поки вона мила миски й чашки. Він побачив її тонку шию та волосся, акуратно заправлене під чепчик; погляд на її вузьку спину й тонку талію сповнив Мельхіора надзвичайною ніжністю, і він із зусиллям утримався від того, щоб погладити дружину. Голосом, приглушеним ніжністю, стриманою силою, він сказав:
— Твій батько Кіліаан, який був моїм другом, хотів, щоб я захистив тебе, інакше я не можу зрозуміти його бажання видати тебе за мене... Я хочу захистити тебе в чистоті, Блансінтьє, я схиляюся перед твоєю невинністю. Моє ліжко залишиться в майстерні.
Він бачив, як шия та вуха дівчини повільно червоніють, але вона нічого не сказала.
У наступні дні Мельхіор майже не виходив з дому. Його оточувала, і він це відчував, невидима, але важка хмара, невдоволене бажання глузувати, таємна, підступна цікавість, непристойне підглядання до його дверей і вікон. З часу перших оголошень він багато і наполегливо думав про цей нав'язаний шлюб. Не раз він запитував себе, що б зробив на його місці Магістр Вільних Духів.