І тут я розповів йому, що атакували вони наш корабель, і про те, як відбувався бій з їхніми човнами, як вони підступно і нерозумно поводились. Виклав йому історію купівлі судна, і що при цьому робили голландці. Пояснив, чому мені здається правдоподібною історія про вбивство малайцями капітана і подальшу втечу на кораблі. А далі – то вже їхня зумисна вигадка про піратів; їм спочатку треба було в усьому переконатися, а потім вчиняти несподіваний напад, що змусило нас дати відсіч. Кров убитих під час атаки буде на їхніх руках.
Старий був достоту вражений моєю оповіддю і сказав, що ми маємо рацію, вирішивши піти на північ. Він також порадив продати корабель у Китаї, що легко там зробити, й придбати чи побудувати новий корабель. Та додав, що новий корабель, може, буде не такий гарний, але він зможе доправити вас із крамом назад до Бенгалії чи куди ми ще захочемо.
Я відповів, що скористаюсь його порадою, коли в якомусь порту зможу підшукати собі нове судно й продати це. Він натомість пояснив, що покупців у Нанкіні вдосталь, а повернутися можна в китайській джонці, і він подбає і про покупців, і про продавців.
"Але пане, – сказав я, – виходить, вони дуже добре знають це судно, і я з усією цією справою міг би завдати страшенного клопоту чесним, безневинним людям, бо щойно хтось упізнає його, їм будуть непереливки – їх зможуть просто повбивати". "Я подбаю, – відказав він, – аби цього не сталося, тому що я знаю всіх тих капітанів і ще побачу їх, як вони тут з'являтимуться, тож і зможу до ладу витлумачити, що перші втікачі на кораблі не конче стали піратами і що ви, купуючи його, про все тоте не знали, – принаймні надалі вони зможуть зважити на всі ці обставини".
"Пане, – звернувся я до лоцмана, – ви можете передати їм мого листа?" "Авжеж, – погодився він, – якщо ви власноруч письмово засвідчите, що його писали саме ви, а не сам я все вигадав". Я відповів, що готовий це зробити; узявши ручку, атрамент і папір, я докладно написав і про баркаси, і про вигадані приводи, і про підступні зазіхання, а закінчив осудом капітанів за їхню ганебну поведінку, та додав, що якщо мені випаде зустріти їх колись в Англії, вони дорого за все заплатять, бо я сподіваюсь що закони моєї країни ще будуть чинні на час мого повернення.
Старий лоцман кілька разів перечитав написане, щоразу запитуючи, чи все так насправді й було. Щоразу я відповідав, що стоятиму на цьому до кінця й сподіваюсь колись їм за все відплатити. Проте згодом лоцманові не випала нагода доправити листа, бо він до нас більше не повернувся.
Доки ми з ним усе це обговорювади, судно пливло собі до Нанкіна, і за тринадцять діб ми стали на якір у південно-західній частині Нанкінської затоки, де я при нагоді збагнув, що нас випередили два голландські судна й цього разу я потраплю їм до рук. У такій притузі я порадився з партнером, який теж розгубився, – наразі він краще почувався б десь на березі. Я краще панував над собою й спитав старого лоцмана, чи нема поблизу гавані чи порту, де можна стати й спокійно торгувати з китайцями, не побоюючись нападу ворогів.
Він відповів, що за сорок дві ліґи на південь є невеличкий порт Квінчан, де зазвичай швартуються місіонери з Макао, який прагнуть донести християнство до китайців, а європейські кораблі там не стають. Якщо я вирішу піду туди, то треба потім поміркувати, в якому напрямі рушати на березі. Порт цей не комерційний, проте інколи там влаштовують ярмарок, на який приїздять японські крамарі по китайський крам.
Отож, ми поклали пливти до цього порту; може, я його не зовсім правильно називаю, бо я цю назву разом з іншими записував до кишенькового нотатника, котрий під час однієї пригоди – потрапив у воду. Пригадую лишень, що китайські крамарі, з котрими ми листувалися, називали його не так, як португальський лоцман, який промовляв Квінчан. У кожному разі наступного дня ми знялися з якоря; на цій стоянці ми тільки двічі зіходили на берег по свіжу воду, і в обох випадках тубільці ставилися до нас добре й пропонували нам до закупівлі найрізноманітніші харчі – різні рослини, коріння, чай, рис, навіть птахів.
Через супротивний вітер на дорогу пішло п'ять діб, але ніхто не нарікав. Ми з партнером особливо зраділи, бо тепер, на березі, можна буде все випродати хоч за якусь ціну, аби більше не повертатись на борт нещасливого судна. Мушу визнати, що ніщо в світі так не пригнічує людину, як постійний страх. Влучно сказано у Святому Письмі: "Хто людей боїться, той у сильце попаде"[7]; це вже не життя, бо ні про що інше людина вже думати не може, – в неї нема спочину, притуплюються інстинкти, пропадає природна снага, яка підтримує людину в будь-якій притузі.
Страх також діє на уяву й перебільшує кожну небезпеку, і капітани англійських і голландських кораблів малювалися нам людьми, нездатними прислухатися до розуму і відрізняти порядних людей від негідників, між умисною вигадкою на порожньому місці та справжньою оповіддю про перебіг подорожі й задум, тому що ми ж тисячу разів могли б переконати людину зі здоровим глуздом, що ми не пірату, бо ось наш крам на борту, ось наш курс – ми ні від кого не ховались, заходили в такі й такі порти, та й просто взяти до уваги чисельність команди, кількість зброї, обмеженість амуніції, малий запас харчів, – усе це разом будь-кого переконало б, що ми не пірати. Опіум та інші товари доводили, що судно наше йшло з Бенгалії. Голландці, які нібито мали список усіх членів команди, могли б пересвідчитись, що на борту мішаний склад з англійців, португальців, індіанців і лише двох голландців. Ці та інші подробиці простісінько переконали б будь-якого капітана, котрий запопав би нас, що ми не пірати.
Але страх – сліпе й безглузде сильне відчуття – скеровував наші думки в інший бік і заморочував нас, малював нам тисячі неймовірних картин. Ми спочатку уявляли (як нам усі й казали), буцім англійські і голландські кораблі, особливо голландські, настільки озлоблені піратством, передусім затопленням човнів і втечею, що розправляться з нами, не слухаючи ніяких наших доказів. Ми й справді уявляли собі, ніби в них було стільки даних, що ми пірати: по-перше, те саме судно, відоме тим, які побували на ньому, і, по-друге, коли на камбоджійській річці нас попередили, що вони збираються влаштувати нам огляд, ми дали відсіч їхнім човнам і втекли.
Зрозуміло: їх влаштовувало думати, ніби ми пірати, а нас влаштовувала протилежна думка. Згодом мені вже доводилось казати, що я вчасно розставив би все по своїх місцях, якби ми тоді помінялися місцями і без жодного докору сумління порізав би всю команду на дрібні кавалки, не роблячи собі клопоту з їхніх доказів.
Хай там що, але так ми тоді собі це уявляли, і ми щоночі бачили з партнером уві сні пута, нок-рею, боротьбу, полон, убивства навзаєм, а однієї ночі уві сні я бачив, як голландці пішли на абордаж і як я убив одного їхнього матроса, і настільки сильною була ця з'ява, що я щосили вгатив у стінку своєї каюти й поранив руку, зламав собі кісточки й звередив шкіру, через що й прокинувся. Я навіть побоювався, що втрачу два пальці…
Іншим разом наснився кошмар, який міг би статись, якби ми втрапили їм до рук, і що голландці могли б повторити з нами тортурування й масове вбивство, як на острові Амбон, ще й катуваннями могли б видобути в когось із наших визнання неіснуючої власної провини та потрактувати усіх нас як піратів та вже на цій підставі стратити, а все для того, щоб заволодіти нашим судном і вантажем, що коштували чотири-п'ять тисяч фунтів.
Ті самі думки вдень і вночі мучили мене й мого партнера; тоді ми не думали над тим, що капітани кораблів не мали права так поводитись, тому що, якби ми здалися в полон, вони не змогли б ні вбити, ні катувати нас, бо відповідали б за такі дії за законом, повернувшись додому. Але розради це мені не давало: якби вони заподіяли нам лихо, що нам з того, що їх притягли б потім до відповідальності, або якби вони нас спочатку вбили, то яка сатисфакція для нас у тому, що їх покарають після повернення на батьківщину?
Тут я повинен розповісти про свої роздуми щодо ситуацій, в які я потрапляв: як тяжко було прожити сорок років у злигодах, перш ніж я потрапив до порту чи раю, до якого тяжіють усі люди, тобто туди, де я мав і відпочинок, і достатток, а тоді знов обрати доволі сумний шлях, – людина, і котра мала зазнати стількох небезпек замолоду, тепер на схилі віку загрожувала шибениця, вигнання за казна-які злочини у місці, де безневинність нікого не захищає.
Такі роздуми конче звертають на реліґійний лад: я вбачав у цьому втручання провидіння і мав йому підкоритися; я згрішив не проти людей, а проти свого Творця; треба було в своєму житті знайти ті злочини, через які мене карає провидіння; цьому не можна опиратися, як годі опиратися аварії корабля, якщо Бог вже насилає таке лихо.
В таких випадках має прокидатися природна мужність і треба швидко зважуватись на щось, аби вас не знищила купа негідників; краще потрапити до рук дикунам-людожерам, котрі залюбки поласували б мною, ніж до лютих нелюдів, які піддаватимуть вас тортурам і знущанням. Якщо йдеться про дикунів, то я радше загинув би у боротьбі… то чому б і тепер так не вчинити, коли мені загрожує полон у таких людей? Треба віддати дикунам належне: вони спочатку вбивають свою жертву, як ми вбиваємобичка, а потім її їдять; натомість ці люди мають чимало способів катувати людину, не вбиваючи її.
Коли мене обсідали такі думки, мене усього лихоманило, ніби я направду бився з ворогом: кров моя кипіла, очі блищали. Я не бажав жалю до себе: якщо не стане снаги чинити опір, я висаджу корабель, і ворогові однаково не матиме, чим поживитися.
Розділ ХІІІ. Прибуття в Китай
Що більше ці тривоги гнітили нас у відкритому морі, тим більша була наша радість, коли ми опинились на березі. Мій партнер розповів, що йому наснилося, ніби йому треба на плечах винести на вершину пагорба величезний тягар, але раптом відчув, що сили покидають його, однак у цей момент з'явився португальський лоцман і зняв тягар, пагорб зник і земля стала рівна і гладка. Та й справді, ми всі були схожі на людей, яким зняли тягар з плечей.