Він мені був до душі, і я вчив його, щоб з нього вийшов гарний помічник, помагач і підсобник, і щоб він говорив і розумів, що я кажу, і з нього вийшов щонайздібніший учень, життєрадісний і старанний, котрий радів, коли розумів мене або коли я розумів його, — тому мені було завше приємно звертатись до нього. Тепер побут мій значно спростився, і я казав собі, що, аби не та загроза з боку дикунів, я залюбки нікуди з острова не рушав би.
Розділ XV. Навчання П'ятниці
Днів через два-три після повернення до замку я вирішив відучити П'ятницю від його жахливих звичок харчування, зокрема від людожерства, і почастувати іншим м'ясом; тому якось уранці взяв його з собою до лісу. Я мав на меті зарізати козеня зі своєї отари, принести додому й приготувати, але дорогою я побачив дику козу з двома козенятами в затінку. Я схопив П'ятницю й наказав йому "Ані руш!", ще й на мигах пояснив, щоб він не ворушився, а тоді взяв рушницю, намірився і вбив одне козеня. Бідолашний дикун, що вже бачив, як я на відстані вбив його ворога, не міг збагнути, як це робиться, й зараз був вражений, тремтів і, здавалось, от-от зомліє. Він не на козеня дивився, яке я вбив, а задрав камізельку й обмацував себе, аби переконатися, що він не поранений, і я зрозумів, що він думав, ніби я вирішив його вбити, бо він уклякнув переді мною, обійняв за коліна й почав щось торохтіти по-своєму, либонь благаючи не вбивати його.
Незабаром я знайшов спосіб переконати П'ятницю, що не маю наміру завдати йому лиха: узяв його за руку, засміявся і, показуючи на вбите козеня, на мигах спонукав піти й принести його, що він і зробив, а доки він чудувався й розглядав, як саме вбито козеня, я перезарядив рушницю. Аж ось я побачив схожого на яструба великого птаха на дереві, на відстані пострілу, і аби пояснити П'ятниці, що відбувається, я підкликав його до себе й показав на птаха, що насправді був папугою, хоч я гадав — яструбом, потім — на рушницю та на землю під деревом, де сидів птах, щоб дикун простежив, як я змушу того впасти, тобто, що й пострілом уб'ю птаху; після цього я вистрелив і звернув його увагу на те, як папуга впала. Дикун і цього разу перелякався, не збагнувши моїх пояснень, і тим більше було його здивування, що він не бачив, як я заряджав рушницю, і думав, що в ній міститься чаклунська сила смерті й руїни, яка на будь-якій відстані здатна вбити людину, звіра, птаха – будь-кого, і це враження довго ще нуртувало в ньому; гадаю, якби я дозволив, він обожнив би і мене, і рушницю.
Протягом кількох днів П'ятниця навіть не торкав рушницю, а тільки звертався до неї й про щось розмовляв, коли був сам; згодом я взнав, що він просив рушницю не вбивати його. Коли він оговкався, я наказав йому бігом принести забиту пташку, що він і зробив, хоча й не відразу, бо недобита папуга відлетіла досить далеко від місця падіння; однак дикун її знайшов і приніс до мене, а я тим часом, аби він не бачив, перезарядив рушницю, готовий ще щось уполювати, але наразі нічого не знайшов, тож я приніс додому козеня, увечері оббілував, розібрав і частину потушкував і зварив та мав чудовий бульйон. Почавши їсти, я запросив до їжі й П'ятницю, якому дуже все смакувало, але він здивувався, що я все присолюю. Він на мигах сказав, що сіль несмачна: поклав дрібку собі до рота, удав, що його нудить, виплюнув усе й прополоскав рота водою; тоді я теж поклав до рота кусник м'яса без солі й почав плюватися, показуючи, що мені без солі не смакує, та П'ятницю це не переконало – він не солив ні м'ясо, ні бульйон, принаймні досить довго, а потім лише трохи присолював.
Нагодувавши його вареним м'ясом та бульйоном, я вирішив наступного дня почастувати його смажениною з козлини: спочатку я підвісив шмат м'яса англійським звичаєм перед вогнищем на мотузі , прикріпленому до поперечини на двох жердинах таким чином, щоб м'ясо можна було весь час повертати. П'ятниці увесь процес дуже сподобався, а коли скуштував готову смаженину, узявся вихвалювати її на всі заставки й нарешті зарікся споживати людське м'ясо, що мені приємно було почути.
Наступного дня я загадав йому молотити та віяти збіжжя моїм способом; він, як і я колись, швидко навчився і робив це дуже добре, особливо коли зрозумів, що все це для того, щоб робити хліб; потім я показав йому, як саме слід виробляти й пекти хліб, і згодом П'ятниця зміг цілком мене замінити в цьому.
Тепер до мене дійшлося, що їдців двоє і доведеться розширити лан і сіяти більше; я розмітив більшу ділянку й почав своїм способом обгороджувати її; П'ятниця при цьому працював не просто охочим серцем, а з захватом; я розтлумачив йому, що робиться це тому, що тепер їдців двоє і треба буде більше зерна для хліба. Він цим перейнявся й показав на мигах, що розуміє, що через нього мені додалося роботи, а тому ладен працювати набагато більше, виконуючи все, що я загадаю.
То був найщасливіший мій рік на острові. П'ятниця нарешті розговорився й засвоїв усі потрібні назви – і речей, і місць, куди треба було піти, а також багато розмовляв зі мною, тож і в мене після тривалої мовчанки з розмовною мовою покращало. Крім утіхи від спілкування з П'ятницею, мені й сам парубок припав до душі: дедалі більше виявлялася в ньому проста й неудавана щирість; я полюбив це створіння, і він, у відповідь, полюбив мене так, як од віку не любив нікого.
Якось я схотів довідатись, чи не тягне його додому, а що вже він добре тямив по-англійському, я поцікавився, чи перемагав колись його народ у битві. У відповідь він усміхнувся: "Атож, ми завжди воювати краще" (він мав на увазі: "воюємо краще", і далі в нас вийшла така розмова:
Пан. Ви завжди воюєте краще, то чому ж тебе взяли в полон, П'ятнице?
П'ятниця. Мій народ попри все побив багато.
Пан. Як побив? Якщо побив, то чому тебе полонили?
П'ятниця. Та, де я був, їх переважало; вони брати один, два, три й мене; наші їх побили деінде, де мене не було; там наші взяли один, два, багато тисячі.
Пан. Тоді чому ваші не визволили вас із ворожого полону?
П'ятниця. Вони схопили один, два, три й мене й дременули на каное, а в наших тоді каное не було.
Пан. Ну, П'ятнице, а що ж твій народ вчинить із бранцями? Відвезуть кудись і з'їдять, як ці зробили?
П'ятниця. Так, мій народ теж їсти людей: всіх поїдять.
Пан. А куди їх відвозять?
П'ятниця. Кудись – куди схочуть.
Пан. І сюди теж?
П'ятниця. І сюди, і деінде.
Пан. Ти був з ними тут?
П'ятниця. Авжеж був (і показав на північно-західний берег, — це був, либонь, їхній вибір).
Отже, мій слуга П'ятниця раніше припливав з іншими дикунами на той берег для людожерства, що його жертвою й сам міг стати, і коли трохи згодом я наважився повести його туди, він одразу впізнав місце і розповів, що якось вони в такий спосіб з'їли двадцятьох чоловіків, двох жінок і одну дитину; він не знав, як "двадцять" англійською, і, натомість, поклав рядком двадцять камінців і попросив мене порахувати.
А переповів я про це, щоб перейти до наступного: після нашої розмови я запитав, чи далеко до їхнього берега від острова і чи губляться під час плавби їхні каное. Він відповів, що небезпеки нема й каное ніколи не втрачалися: трохи далі в море є течія і ранковий вітер віє в один бік, а пообідь – у протилежний. Я зрозумів, що це йдеться про схему морської припливно-відпливної діяльності, проте згодом довідався, що йдеться про взаємодію з морем великої річки Оріноко, в гирлі якої лежав наш острів, а берег на заході й північному заході — великий острів Тринідад біля північного краю гирла. Я узявся розпитувати П'ятницю про країну, її жителів, про море, про береги та про сусідні народи, і він про все чисто мені розповів. Я запитав його, як звуться ті сусідні народи, але він усіх називав карибами, з чого я виснував, що це ж саме їх у нас називають карибцями й позначають на мапі їхнє розселення від гирла Оріноко до Ґвіани й далі в напрямку міста Санта Марта. Він сказав, що коли йти битим шляхом поза місяць, тобто місце заходу місяця, що на захід від його краю, можна було прийти до таких білих бороданів, як я, і показав на мої довгі бакенбарди, про котрі згадувалося раніше; ті білі повбивали чимало чоловік (так він сказав), і я зрозумів, що П'ятниця мав на увазі іспанців, що їхня жорстокість в Америці стала людською поговіркою і розповіді про неї в усіх народів передавалися від батька до сина.
Я поцікавився в нього, чи міг би я з острова дістатися до тих білих бороданів. П'ятниця відповів, що "звичайно, як на два каное". Я ніяк не міг второпати, що це означає, аж нарешті насилу збагнув, що він мав на оці ніби баркас завбільшки з два каное. Ця частина бесіди мені особливо сподобалася, і я почав подумувати, що все таки трапиться нагода звідси втекти, а цей сарака дикун мені допоможе.
Відколи П'ятниця жив у мене, а передусім відколи він навчився говорити й розуміти мене, я намагався навчити його засадам релігійного знання, — ну, от якось я спитав, хто його зробив. І ця істота не зрозуміла мене: П'ятниця гадав, що я його про батька питаю; тоді я спробував зайти з іншого боку й спитав, хто зробив море, землю, по якій ходимо, гори, ліси. І він відповів, що поза межами всього жив такий собі Бенамукі; П'ятниця знав про цю видатну особу лише те, що Бенамукі дуже старий, древніший за море й землю, місяць і зірки. Тоді я спитав, що, коли цей дід усе створив, то чому всяка річ йому не вклоняється. П'ятниця з найповажнішим і найбезневиннішим виглядом сказав на те: "Усе на світі промовляє йому "О!". Я спитав, куди йдуть його краяни після смерті. Він пояснив, що всі пішли до Бенамукі. "А ті, кого з'їли, теж?" – спитав я. "Теж", – відповів він.
З цього я почав настановлювати його, як пізнати справжнього Бога, розповів, що великий Творець усього живе угорі й показав йому на небо; Він править світом за допомогою тієї ж влади й провидіння, якими створив його; Він – всемогутній, може все для нас зробити, все дати, все забрати, — так поступово я відкривав йому очі.