Коханець леді Чатерлей

Марнота, марнота в енному ступені.

Але навіщо турбуватися, навіщо перейматися? І він не турбувався і не переймався дотепер, доки в його життя не прийшла ця жінка. Він майже на десять років старший за неї. А за досвідом, якщо рахувати з нуля, він старший на тисячу років. Зв'язок між ними ставав тіснішим. Він уявляв такий час, коли вони остаточно зійдуться і їм доведеться жити вдвох. "Адже зв'язки кохання не послабити!"

А що тоді? Що тоді? Починати спочатку, хоча починати нічого? Чи варто вплутувати цю жінку? Чи потрібна йому жахлива тяганина з її калікою-чоловіком? І така ж сама жахлива тяганина з власною брутальною дружиною, котра його ненавидить? Біда! Суцільна біда! А він уже не молодий і не такий енергійний. І він не з байдужих. Все гірке і все огидне болить йому; а тут іще ця жінка!

Та навіть якщо вони звільняться від сера Кліфорда і від його власної дружини, навіть якщо вони звільняться, що їм робити далі? Що йому самому робити далі? Що йому робити з власним життям? Адже робити щось потрібно. Він не може залишатися дармоїдом, жити на її гроші та свою дуже маленьку пенсію.

Рішення не було. Він міг тільки податися в Америку, спробувати все спочатку. У долар він зовсім не вірив. Але, можливо, можливо, там існує щось інше.

Він не міг спати, навіть не лягав у ліжко. Просидівши, заціпенілий від гірких думок, до півночі, він раптом скочив зі стільця і схопив плащ і рушницю.

— Ходімо, песику, — сказав він собаці. — Краще нам погуляти.

Ніч стояла зоряна, але без місяця. Повільно, пильно, нечутно й крадькома він почав свій обхід. Єдине, що загрожувало дичині — це пастки на кроликів; їх на мергейській стороні ставили шахтарі, власне шахтарі зі Стекс Ґейта. Та була пора приплоду, і в цей час навіть шахтарі відчували до звіра якусь повагу. Однак безшумний обхід у пошуках браконьєрів заспокоїв його нерви і відволік від власних думок.

Так, повільно й уважно обійшовши кордони — а довжина їх сягала майже п'ять миль, він утомився. Піднявся на вершину пагорба й подивився вгору. Жодних звуків, за винятком тихого шереху в копальні Стекс Гейт, яка ніколи не зупинялася; і жодних вогнів, за винятком рядів яскравих електричних ламп коло цехів. Світ спав у темряві й кіптяві. Було о пів на третю. Та навіть уві сні світ залишався неспокійним, жорстоким, здригався від гуркоту поїзда чи якоїсь великої вантажівки на дорозі, чи зблискував рожевою блискавкою з печей. Це був світ заліза й вугілля, жорстокості заліза й диму вугілля і нескінченної, нескінченної жадоби, на якій усе це трималося. Тільки жадоба, жадоба ворушилася уві сні.

Від холоду він закашлявся. З-за пагорба дув приємний холодний вітер. Він подумав про жінку. Цієї хвилини він віддав би все, що має чи навіть матиме, за те, щоб охопити руками її тепле тіло, щоб закутатися з нею разом однією ковдрою й заснути. Усі надії вічності і всі здобутки минулого він віддав би, щоб мати її зараз, щоб тепло загорнутися з нею в одну ковдру і спати, тільки спати. Здавалося, єдиною потребою став сон з цією жінкою в його обіймах.

Він пішов до хатини, вкрився ковдрою і ліг спати на підлогу. Та не заснув, змерз. Крім того, він болісно відчував недовершеність своєї натури. Він болісно відчував недовершеність своєї ідеї самотності. Він хотів її, хотів торкнутися до неї, міцно притиснути до себе в мить довершеності й спочинку.

Він знову підвівся і вийшов, цього разу попрямувавши до паркової хвіртки, тоді повільно стежкою до будинку. Була майже четверта година, все ще ясно й холодно, хоча без проблиску ранкової зорі. Він так звик до темряви, що добре бачив усе навколо. Повільно, повільно великий дім притягав його, мов магнітом. Він хотів бути близько до неї. Це було не жадання, зовсім ні. Це було болісне відчуття недовершеної самотності, яке вимагало охопити руками цю мовчазну жінку. Можливо, він знайде її. Можливо, навіть зможе викликати її до себе чи якось до неї пробратися. Адже потреба була нагальною.

Повільно, мовчки він піднявся схилом до будинку. Обійшов могутні дерева, що росли на вершині горба, й опинився на дорозі, котра гігантською петлею огинала ромбоподібний газон напроти входу. Він уже майже бачив два прекрасні буки, що стояли напроти дому на великому ромбі рівної трави, бовваніючи на тлі темного небосхилу.

Ось і будинок, низький, довгий і похмурий, і тільки одне вікно світиться на першому поверсі, в кімнаті сера Кліфорда. Та в якій кімнаті вона, та жінка, яка тримає інший кінець тонкої ниточки, що тягне його так нещадно, цього він не знав.

Він підійшов трохи ближче, рушниця в руках, і застиг на дорозі, спостерігаючи за будинком. Можливо, навіть зараз він зможе знайти її, якось пробратися до неї. Будинок не неприступний: у ньому заговорив істинний шахтар. Чому не пробратися до неї?

Він стояв непорушно, чекаючи, а тим часом за ним легко й непомітно блідло світанкове небо. Він помітив, як світло в будинку згасло. Та він не помітив, як до вікна підійшла місіс Болтон; вона відсунула стару штору з темно-голубого шовку і стояла в темній кімнаті, вдивляючись у напівтемряву нового дня й чекаючи сподіваного світанку, аби Кліфорд пересвідчився, що вже розвидняється. Адже коли він мав певність, що розвидняється, тоді засинав майже одразу.

Вона стояла коло вікна в чеканні, майже сліпа від дрімоти. І так стоячи, вона здригнулася, мало не скрикнула. Адже там на дорозі був якийсь чоловік, темна постать у сутінках. Вона болісно розбуркалася й стежила без жодного звуку, щоб не потривожити сера Кліфорда.

Світло дня зашаруділо лісом, а темна постать, здавалося, зменшувалася й вирізнялася. Вона роздивилася рушницю, гетри і бахматий жилет — здається, це Олівер Мелорз, лісник. Так, навколо щось винюхує пес, немов тінь, чекаючи на нього!

Чого хоче цей чоловік? Може, хоче підняти будинок на ноги? Чого він стоїть там, заклякши на місці, й дивиться, мов хтивий пес, на будинок, у якому є сучка!

Господи! Здогад ударив місіс Болтон, немов постріл. Він — коханець леді Чатерлей. Він! Він! Подумати тільки! Адже навіть вона, Айві Болтон, сама колись була трішки закохана в нього! Коли він був юнаком шістнадцяти років, а вона — жінкою двадцяти шести. Тоді, коли вона вчилася, а він чимало допомагав їй з анатомією та з іншими предметами, які доводилося опановувати. Він був розумний хлопець, мав стипендію у шефілдській класичній школі, вивчав французьку мову і всяке таке, а потім після всього став ковалем при шахті, підковував коней, він казав, це тому, що любить коней — та насправді тому, що боявся вирватися й зіткнутися зі світом; правда, в цьому він ніколи не признавався.

Та він був милий хлопець, милий хлопець, він багато допомагав їй, умів так добре все пояснювати. Він був майже такий розумний, як сер Кліфорд, і завжди крутився біля жінок. Балакали, що більше коло жінок, ніж коло чоловіків.

А тоді взяв і одружився з Бертою Коутс, так наче собі на зло. Дехто дійсно одружується на зло собі, через розчарування чи щось таке. Не дивно, що шлюб не склався… Багато років його не було, майже цілу війну, лейтенант і все таке, майже джентльмен, справді майже джентльмен!.. Тоді вернувся в Тевершел і став охоронцем дичини! Справді, деякі люди не здатні скористатися сприятливою нагодою, навіть коли вона трапляється! І балакає тягучою дербішірською говіркою, як селюк, хоча вона, Айві Болтон, знає, що він уміє говорити як будь-який джентльмен, справді вміє.

Так, так! Отже, її світлість захопилася ним! Ну, її світлість не перша, є в ньому щось таке. Але уявити тільки! Тевершелський хлопець, тут народжений і вихований, і вона — її світлість з Реґбі-холу! Ох і ляпас, даю слово, високородним і сильним Чатерлеям!

А він, лісник, поки розвиднялося, збагнув: немає сенсу! Немає сенсу намагатися втекти від власної самотності. Ти прилип до неї на ціле життя. Тільки інколи, інколи можна заповнити проміжок. Інколи! Але треба чекати на це "інколи". Прийми свою самотність і тримайся за неї ціле життя. А тоді прийми те "інколи", коли заповнюється проміжок і приходять хвилини. Та вони повинні самі прийти, їх не можна силувати.

Раптово клацнувши, кровоточиве жадання, яке тягло його до неї, розбилося. Він розбив його, тому що так мало бути. Вони мають іти назустріч з обох боків. І якщо вона не йшла до нього, він не буде переслідувати її. Не мусить. Він повинен іти геть і чекати, поки вона прийде.

Повільно, замислено він повернувся, приймаючи назад свою ізоляцію. Він знав, так буде краще. Вона має прийти до нього, волочитися за нею немає сенсу. Немає сенсу!

Місіс Болтон побачила, як він зник, побачила, як за ним побіг собака.

— Ну, ну! — сказала вона. — Він — єдиний, на кого б я ніколи не подумала, і саме той, на кого варто було подумати. Хлопцем добре ставився до мене, після того як я втратила Теда. Ну, ну! Що б він сказав, якби дізнався!

І вона, тріумфуючи, глянула на Кліфорда, який уже заснув, і нечутно вийшла з кімнати.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Отже, в цій кімнаті виявилися погані картини сера Едвіна Лендсірза^[19], патетичні пташині гнізда Вільяма Генрі Ханта^[20] та інший академічний мотлох, якого вистачало, щоб налякати дочку члена Королівської академії. І вона вирішила якогось дня все це переглянути і розчистити. Крім того, її цікавили гротескові меблі.

Ретельно запакована, щоб запобігти пошкодженням і шашелю, знайшлася стара фамільна колиска з палісандра. Щоб подивитися на неї, довелося її розгорнути. В ній була своєрідна краса. І Коні довго розглядала її.

— Як безмежно шкода, що ніхто нею не скористається, — зітхнула місіс Болтон, котра допомагала Коні. — Правда, такі колиски вже вийшли з моди.

— Може, вона ще стане в пригоді. У мене може народитися дитина, — недбало кинула Коні, так ніби йшлося про новий капелюшок.

— Ви маєте на увазі, якщо з сером Кліфордом щось трапиться, — пробелькотіла місіс Болтон.

— Ні! Я маю на увазі, коли все буде по-старому.