Один професор написав прегарну книжку про Шиллера, на неї відгукнулися газети. Проте, перш ніж згадано автора, писалося — в дусі цензорського imprimatur[13] — що він був на Марні та під Верденом і заслужив п'ять відзнак, а двоє його синів полягли смертю хоробрих. Тільки тоді хвалено його за ясність і глибину розвідки про Шиллера, якого дозволено назвати великим, аби тільки замість "великий німець" стояло "великий шваб". То був пароль, таку статтю пропускали до друку негайно.
Тому, хто за дві тисячі років прочитає історію наших часів, вона, либонь, видасться добою, коли й певні совісні, чисті душі купалися у страшенно згубному життєвому середовищі, — а саме за таке він його визнає, — зумівши пристосуватися.
З другого боку, я, можна сказати, не знав нікого, або майже нікого, хто своїм розумом і вражливістю перевищував би Жюп'єна; а причина проста: свої чудові "здобутки", що становлять духовну канву його висловлювань, він не завдячував ні гімназійній освіті, ні університетській науці, — щоправда, інститути здолали б сформувати з нього й геть-то видатну людину, але ж скільки світських молодиків не виносять із них жодної користи! Звичайна природжена тяма, природний смак — ось те, що витворило в ньому, завдяки рідкому і випадковому читанню, читанню похапцем і знічев'я, ту влучність вислову, де цілком спонтанно виявлялася симетрія мови, сповнена краси. Натомість ремесло, яке він правив, могло — і то цілком слушно — вважатися за одне з найзисковніших, але й за останнє з останніх. Що ж до пана де Шарлюса, то — хоч би як у своєму аристократичному високодумстві він зневажав "людські язики" — поставало питання: що воно за диво таке, що почуття власної гідности й самоповаги, а воно все ж у нього було, не змусило його зректися потурань своїм чуттєвим бзикам, гідним хіба викінченого недоумка?
А проте і барон, і Жюп'єн давно вже звикли відмежовувати мораль від своїх учинків (утім, це трапляється і на іншому полі, в судді, у державного мужа тощо), і звичка ця (уже в обхід моралі) з кожним днем дедалі укорінювалася, розвиваючись як хвороба, поки сягнула такого рівня, коли наш скірний Прометей дозволив Силі прикувати себе до скелі з чистої Матерії.
Звичайно, я відчував, іцо в пана де Шарлюса це нова стадія недугування, яке, відколи я дібрав у ньому глузду, якщо судити з різних його етапів, свідком яких я був, прогресувало з неймовірною хуткістю. Бідолашний барон був уже не дуже далеко від останнього кресу, від смерти, навіть якби їй не передувало, згідно з побажаннями та пророцтвами пані Вер-дюрен, ув'язнення, яке в його літах могло тільки прискорити кінець. А проте я висловився неточно: скеля з чистої Матерії. Хто знає, чи в цій чистій Матерії не жевріло ще трохи Духа. Цей шаленець попри все знав, що став жертвою шаленства — і все ж забавлявся у ці хвилини, бо добре знав, що той, хто його б'є, таїть у собі злости не більше, ніж маленький хлопець, якому в грі у війну випало стати "пруссаком" і на якого всі кидаються в щирому патріотичному запалі і з удаваною ненавистю. Він був офірою навіженства, але і в цьому навіженстві прозирало щось від пана де Шарлюса, від його особи. Навіть у ці моменти аберації людська натура (так само як у наших любощах, у подорожах) ще виказує потребу віри, домагаючись позірности правди. Франсуаза, коли я розповідав їй про одну церкву в Мілані, місті, куди вона запевне не поїде, чи про Реймський собор, чи навіть про собор ув Аррасі, яких їй не судилося побачити, бо їх обернуто в руїни, заздрила багатирям, кому огляд подібних скарбів був приступний, і зітхала з ностальгічним жалем: "Ах, яка це була, мабуть, краса!" — вона, яка мешкала в Парижі стільки років і не виявила бодай крихти цікавости до Нотр-Даму. А все тому, що Нотр-Дам становив частину Парижа, міста, де плине повсякденне Франсу-азине життя і де нашій старій служниці, було б важко — так само як важко було б і мені, якби мої архітектурні студії не скорегували в мені з певного погляду моїх іще комбрейських нахилів — прив'язати до певного місця мету своїх марень.
У наших коханих іманентно для них живе якась мрія, яку ми не завше вміємо розпізнати, але до якої пориваємося. Так моя віра в Берґотта, віра у Сванна закохала мене в Жільбер-ту, а віра в Жільберта Лихого причарувала мене до дукині Германської. А якими широкими морськими розлогами було підшите моє кохання до Альбертини — найболісніше, найрев-нивіше і начебто щонайособистіше! А втім, саме через це особисте, коли ми нестямимося, наше захоплення вже має присмак аберації. (А хвороби самого тіла, принаймні ті, що якось пов'язані з нервовою системою, хіба вони — не щось наче особливі нахили чи особливі фобії, набуті нашими органами, нашими суглобами, внаслідок чого їх сповнює відразою певне підсоння, відразою упертою і незбагненною, як нахил, зраджуваний деякими чоловіками, наприклад, до жінок у пенсне або амазонок? І хто міг би сказати, з яким тривалим і несвідомим маренням поєднується жага, пробуджувана у нас щоразу при з'яві амазонки, — несвідомим і так само таємничим, як, приміром, для когось, хто потерпає змалку від диха-виці, вплив якогось міста, нібито схожого на всі інші, де, проте, хворий уперше дихає вільно?)
Отож такі аберації нагадують любовні захоплення, коли хворобливість заглушує й огортає все. Але навіть у найска-женішій з них іще можна розпізнати кохання. Завзяття, з яким пан де Шарлюс наполягав, аби на його руки й ноги накладали кайдани з гартованої криці, з яким домагався бруса кари і, за Жюп'єновими словами, всіх жорстоких реквізитів, що їх важко було роздобути, навіть звертаючись до матросів, — адже то було знаряддя тортур, скасованих навіть там, де панує найсуворіша дисципліна, тобто на кораблях, — на споді всього цього крилося у пана де Шарлюса його марення про мужність, у потребі засвідчуване дикими вискоками, перед його внутрішнім зором відкривався цілий пейзаж, невидимий для нас, крім окремих його відблисків, ганебного стовпа, феодальних тортур: оздоба його середньовічної уяви. У такому, властиво, настрої, щоразу по приході, він казав Жюп'єнові: "Сьогодні алярму не буде, бо я оце уявив собі, що мене спопелить вогонь із неба, як мешканця Содома". І вдавав страх перед ґотасами, — не тому, що відчував бодай тінь тривоги, а щоб мати привід, щойно завиють сирени, кинутися у сховище метрополітена, де сподівався насолодитися нічними лапаннями у поєднанні з мріями про середньовічні глибки та про in pace[14]. Огулом його жадання, аби його закували і шмагали, у своїй неподобі зраджувало той самий поетичний сон, що й хіть у декого поїхати до Венеції чи утримувати танцівницю. І панові де Шарлюсові так залежало на тому, щоб його сон породжував ілюзію реальности, що Жюп'єн мусив продати дерев'яне ліжко із 43-го номера і заступити його залізним, — до нього краще примоцьовувати ланцюги.
Нарешті, коли я вже опинився під своїм будинком, пролунав відбій. У гармидер пожежників вклинився коментар якогось вуличника. Франсуаза вилізла з лакеєм із підвалу. Служниця думала, що я загинув. Вона сказала, що приходив Сен-Лу і, перепрошуючи, питав, чи не загубив він, коли був тут уранці, військового хреста. Мовляв, спохопився, що його нема, і, перш ніж вернутися до свого підрозділу, хотів про всяк випадок перевірити, чи він не в мене. Вони із Франсуазою обнишпорили всі закамарки, але не знайшли. На Франсуазину думку, він згубив орден ще до приходу сюди, бо вона була певна і могла навіть забожитися, що не бачила його в нього на грудях. Але вона помилялася. Гріш ціна нашим свідченням та спогадам! А втім — біда не велика. Робера так шанували підлеглі офіцери і любили свої солдати, що справа залагодиться легко. А все ж як судити з не вельми захоплених відгуків, Сен-Лу не справив на Франсуазу та лакея особливого враження. Напевне, лакейський син і Франсуазин сестринець зі шкури пнулись, аби відкрутитися від призову, а Сен-Лу теж пнувся зі шкури, добиваючись, і то успішно, цілком супротивного: мати змогу лізти в саме пекло. А що Франсуаза та лакей усе міряли на свій аршин, то не могли в це повірити. Вони були переконані, що багатії завше сидять у Бога за піччю. А хоч би й знали про геройську відвагу Роберову, то від цього б не розчулилися. Він уникав слова "боші", вихваляв німецьку доблесть, не приписував зраді того, що ми не перемогли уже в перші дні війни. А їм хотілося б чути лише такі речі, й саме це здавалося б їм свідченням відваги. Отож, хоча вони й досі шукали хреста, а до Робера збайдужіли. Зате я, здогадуючись, де саме пропав той хрест (але якщо Сен-Лу і жирував у такий спосіб того вечора, то тільки коротаючи час, бо він знову мучився хіттю побачити Мореля і використовував усі свої військові знайомства, аби довідатися, в якому корпусі той служить, але досі отримував тільки сотні суперечливих відповідей), порадив Франсуазі та лакеєві іти спати. Проте лакей не квапився розлучатися з Франсуазою відтоді, як завдяки війні знайшов новий спосіб, дійовіший, ніж розпатякування про вигнання черничок і Дрейфусову справу, дрочити її. Від того вечора щоразу, коли я заглядав до них під час кількаденної візити до Парижа перед від'їздом до санаторію, я чув, як лакей з'ясовував ураженій Франсуазі: "А куди їм квапитися, вони чекають, поки овоч дозріє, але того дня, коли вони візьмуть Париж, того дня пощади не жди!" — "Ісусе Назаря-нине, Пречиста Діво! — волала Франсуаза. — Мало їм ще, що підбили цю бідолашну Бельгію! Що вже вона натерпілася, поки її звоювали!" — "Бельгія Бельгією, Франсуазо, а от у нас вони зуби вищирять так, що ну!" — А що війна впровадила в масовий обіг чимало термінів, з якими люди знайомилися лише очима при читанні газет, аби потім перекручувати їх як кому заманеться, то лакей додавав: "Мені невтямки, схибнувся цей світ абощо... Ось побачите, Франсуазо, вони готують новий наступ, на скалу ще ширшу, ніж досі".
Обурений, якщо не з жалю до Франсуази чи до якогось стратегічного глузду, то принаймні з жалю до фонетики, я заявляв, що слід казати "на скалю", і домігся лише того, що лакей знай товк Франсуазі цю грізну фразу, щойно я поткнуся в кухню, радий нагоді полякати колежанку, а ще тому, що він, колишній комбрейський садівник і звичайний собі лакей, може показати своєму панові, що він, однак же, добрий француз за всіма приписами святого Андрія-Первозваного-в-По-лях, і Декларація прав людини дала йому право вимовляти "скала" з цілковитою незалежністю і не допускати, аби хтось диктував йому щось у питанні, не пов'язаному з його обов'язками, пам'ятаючи, що після революції ніхто не сміє читати йому мораль, скоро всі ми рівні між собою.
Отож, мене пересмикнуло, коли я почув, як він мовить Франсуазі про операцію на широку "скалу" — з упертістю, покликаною довести мені, що така вимова поснюється не звичайним неуцтвом, а зрілим, виваженим рішенням.