Спершу Мельхіор побачив Блансінтьє, що згорбилася на низькій табуретці біля узніжжя ліжка з балдахіном, який зайняв левову частку кімнати. Потім він побачив Хефзібу в яскраво-червоній літній сукні; низько схилившись над ліжком, вона сиділа, наче в в позі опікунки, рукою роблячи повільні, безнадійні, погладжуючі рухи. Мельхіор несміливо вимовив її ім'я; вона тільки опустила голову, наче лихо, що спіткало її дім, стосувалося тільки її. Нарешті він побачив Кіліаана, що лежав на вишитому покривалі. Це його голову Хефзіба гладила: голова ж лежала на її руці й рухалася, наче в гарячці. Навколо пальців Кіліаана хтось обмотав чотки. Часом Бор мурчав і зітхав, часом з його вуст зривалося щось наче сміх ненависті. Обличчя його вкрилося потом, руки сіпалися між намистинами чоток. На грудях у нього лежала згорнута хустка, забруднена кров'ю. Мельхіорові хотілося б схопити ці збиті руки й потримати їх у своїх, ніби таким чином він міг знову розпалити полум'я життя свого друга. Великий страх стримував його при вигляді цього вмираючого, в якому мало що лишилося від того веселого, відважного Кіліаана, яким він завжди був в очах Мельхіора. Він бачив, як одна повіка будівничого з трудом сіпнулась, ніби її обтяжили свинцем, потім відкрилося одне око, потім повільно інше. Щось схоже на впізнання промайнуло на його холодному вологому обличчі. Здавалося, Бор хотів розсміятися, але це була лише гримаса.
— Друже мій, — сказав повільно вмираючий, — це дурний кінець.
Верхня губа раптом стиснулася, як у собаки, Мельхіор був паралізований цим страшним видовищем. Він опустив очі, коли Хефзіба тонкою хусткою витерла піт з чола й губ свого чоловіка.
Кіліаан знову щось прошепотів. Мельхіор підвів очі, і його жах змінився пекучим, безмежним співчуттям, коли він зрозумів слова вмираючого:
— Нікчемні дияволи, Мельхіоре... мерзотні обличчя... підсовують мені жорстокі зображення.
Скоріш за все, Мельхіор крикнув би у відповідь:
— Відкинь ці думки, Кіліаане! Дияволи, яких ми бачимо, — це наші власні недосконалості!
Але він мовчав, побачивши переляканий, блідий погляд, яким Хефзіба вперше поглянула на нього.
— Священик вже був у тебе, — прошепотіла вона вмираючому, достатньо, щоб відбити весь його страх перед Судом. Кіліаан заплющив очі, в горлі у нього щось забулькотіло, наче схлипування, але через мить будівничий, здавалося, хотів засміятися, тремтіння його рук трохи послабшало; Хефзіба все ще обережно гладила обличчя чоловіка.
— Блансінтьє? — запитав той через мить.
Хефзіба повернулася до дочки, мовчки кивнула їй. Блансінтьє піднялася, висока й тонка, і підсунулася ближче — безпорадна боязкість. Дівчина стояла біля ліжка, і їй хотілося б голосно заплакати, Мельхіор це бачив, але страх охопив її, губи її тремтіли, мов у дитини.
— Мельхіоре, — сказав Кіліаан.
— Я тут, — відповів художник, і йому раптово стиснуло горло: у ньому виникло відчуття, що будуть прийняті рішення, які не залежать від нього.
Кіліаан з зусиллям знову відкрив очі, один за одним. Він переводив погляд то на Блансінтьє, то на Мельхіора.
— Одружись з моєю донькою, Мельхіоре, — сказав він, — пообіцяй мені, що ти одружишся з нею.
Мельхіор відчув, як завмерло серце. Він побачив запитальний і спантеличений погляд Хефзіби на Кіліаана, її обличчя було сповнене запитань, але вона нічого не сказала.
— Блансінтьє, — з великим зусиллям запитав Кіліаан, — ти розумієш? Дівчина закусила губу, вона ніби затремтіла всім тілом. — Виходь заміж за Мельхіора... Присягни йому на вірність. Це єдине…
Він замовк, опустивши голову набік, верхню губу знову стиснувши в дивну собачу усмішку. Хефзіба приглушено скрикнула, нахилившись до чоловіка з відчайдушною ніжністю. Мельхіор сидів заціпенілий і приголомшений, не сміючи підвести очей. Він здогадався, що там, навпроти нього знаходиться струнка й тонка Блансінтьє, однаково здивована й розгублена наказом вмираючого.
Він почув голос Кіліаана, що бореться останніми зусиллями:
— Пообіцяй мені...
На мить безодня тиші заповнила кімнату вмираючого. У Мельхіора склалося враження, що він чує думки й здогадки людей, що зібралися в залі, ніби все місто слухає. Раптом він здригнувся.
Голос Хефзіби, грубий голос, якого він ніколи не чув з її вуст, прозвучав поривчасто й владно:
— Мельхіор! Блансінтьє! Чи ви його не чуєте? Пообіцяйте йому, негайно!
Мельхіор подолав заціпеніння й, заїкаючись, він бовкнув:
— Я обіцяю!
Він не почув, чи Блансінтьє щось сказала. Художник подивився на Кіліаана. Посмикування й поштовхи рук припинилися — Гефзіба довго дивилася на підвернуте догори обличчя свого чоловіка, яке все ще лежало на її плечі; потім її голова впала на голову зодчого, який замовк навіки. Блансінтьє відійшла, крок за кроком відступала, на порозі повернулася й вибігла з кімнати. Мельхіор підвівся. Йому хотілося сказати Хефзібі хоч слово розради. Він обійшов ліжко й обережно поклав руку їй на плече. Швидко і рішуче вона його руку струсила.
Повертаючись додому, він зустрів отця Кальса біля Ринку. Священик і Мельхіор стояли разом і дивилися один на одного. Незважаючи на страждання, до Мельхіор прийшло порівняння із зустріччю двох ворогуючих собак.
Кальскен повільно кивав головою.
— Отже, твій друг Кіліаан прямує до свого Судді, — сказав він через мить, його голос був приглушеним, але чітким.
Мельхіор відчув, як сверблять руки від кінчиків пальців до долонь.
— Це звучить майже як приховане звинувачення, ваша велебність.
Священик не зводив з Мельхіора очей:
— Бог нічого не забуває, Мельхіоре Хінтаме! Я добре пам'ятаю, як нещодавно Кіліаан Бор виступав проти священних корпорацій.
Мельхіор починав закипати.
— Кіліаан Бор був благочестивою людиною, — вибухнув він. — Його християнське благочестя ні в чому не можна звинуватити. Він помер як добрий, віруючий християнин!
Отець Кальс повільно й двозначно кивнув маленькою чорною голівкою в фіолетовій шапочці:
— Чому так нерозважно, брате художнику? Чому такі сильні вирази? Я не сумніваюся в християнській смерті Кіліаана... Але Бог — Бог нічого не забуває!
Він побіжно зробив знак хреста над чолом Мельхіора, і його вже не було. Мельхіор повернувся додому, все ще з гнівом у серці. Кальскен вважав обвалення риштування перстом божим? Що знала ця мавпа єпископ про Бога, про Божі наміри та накази?
Востаннє Мельхіор побачив Кіліаана Бора, коли той лежав у церкві на катафалку, з ногами, повернутими до вівтаря. У ніч перед похованням художник чував при тілі разом з майстром гільдії будівників, деякими Зеленими Шапками та молодим священиком із парафії Кіліаана. Вони замінили Хефзібу та Блансінтьє, які цілий день сиділи з покійним, разом із декількома чорницями-терціарками, які пройшли зі своїми літаніями по всіх будинках жалоби. Під важкими чорними плащами дружину та доньку було майже не впізнати, такі вони були безформні, їх можна було розрізнити лише по голосу. Голос Хефзіби став тремтячим і тонким, як потерта срібна струна, яка от-от має обірватися. Блансінтьє прошепотіла лише кілька слів. Від мерця пахло старим ладаном, затхлим лавром і саваном, але з-під нього вже виходив стискаючий горло запах гнилої плоті. Обличчя Кіліаана було сірим відбитком його життєвих рис: без блакитного сміливого блиску в очах, без сміху Кіліаана не було. Мельхіор не приєднався до голови гільдії та Зелених Шапок, які поставили великий глечик пива біля бічних дверей церкви й час від часу виходили заливати свої біди. Він сидів, згорбившись на лавочці для молільників, і дивився, як спалахи й тіні довгих свічників неспокійно грають на обличчі його мертвого приятеля. Тривога піднялася в його душі від обіцянки, яку він дав мертвому, але в цьому жаху було щось нереальне. Він подивився на сині губи Кіліаана; о, якби той міг ще раз відкрити очі, щоб звільнити його від слова! За ці дні після смерті Кіліаана він багато разів думав про Блансінтьє, про одруження з нею, і йому здалося, що це був останній жорстокий жарт жартівливого Кіліаана. Він намагався уявити обличчя Блансінтьє, коли вона давала обіцянку; йому тепер здавалося, що вона взагалі нічого не сказала, так само, як він не міг повірити в дійсність власної обіцянки. Мельхіорові руки мовчки стиснулися, коли двоє Шапок невідомо який вже раз вийшли, щоб потягти пива; і раптом він голосно схлипнув, охоплений сум'яттям і болем у серці.
Молодий священик підійшов до нього ближче і сказав, піднявши два пальці правої руки: "Моліться, проженіть лукавого!". Мельхіор заплющив очі й механічно почав читати свої молитви разом з іншими, доки повторювані впівголоса "Отче Наш" і "Радуйся, Маріє" не занурили його в внутрішній сон, доки він повністю не впав у нечутливість.
У день похорону Мельхіор і троє товаришів по гільдії Кіліаана несли вугласту, просмолену труну; їм не довелося нести її далеко. Кіліаан був похований у Парадійскені, на невеличкому цвинтарі біля дверей церкви, бо гробниці в нефі, поруч із олтарем з Пресвятими Таїнствами, давно були викуплені та оплачені старими сім'ями, що жили тут. Мельхіор пам'ятав, що зі спадщини Білеама Панкраса в нього залишився мішок землі, який старий художник купив за велику ціну в якогось паломника: це була єрусалимська земля, як казав продавець, зібрана власноруч на місці Гробу Господнього. Білеам Панкрас свято вірив в це, і навіть Мельхіор, його учень, думав так само, як учитель, хоча згодом у нього виникли сумніви: так багато було паломників, які торгували землею з Єрусалиму. Тим не менш, він узяв мішечок і запечатав його рідкісним срібним дукатом, який зберігав роками, бо його лицьову частину прикрашав гостро висічений голуб із дрібним пір'ям. Після подорожі до Антверпена Мельхіор часто дивився на голуба, знак Святого Духа, — не випадок втиснув йому у руку цей дукат! І тепер, радше через рідкісний символ, ніж через святенність землі, він поклав мішечок на труну свого друга: він так щиро бажав, щоб Кіліаан дожив до днів, коли епоха Духа нарешті запанує на землі, коли все нікчемне буде знищено, усе зло, яке Кіліаан так сильно ненавидів... Коли священик лопатою зробив знак хреста над могилою і кинув жменю піску на труну, скульптор Леонард високо підняв цеховий прапор, так що той заколисався й загойдався в його руках.