Однак виявилося, що він знає свою справу не гірше за мене, бо голіруч ухопив нападника, перетягнув його в наш човен і тут, схопивши за вуха, з такою силою гепнув головою об планшир, що той врізав дуба. Тим часом голландець, який стояв поруч, підняв мушкет і взявся навсібіч гамселити прикладом, ще й так вдало, що поклав п'ятьох тубільців, які намагалися залізти в наш човен. Проте дати відсіч тридцятьом-сорока дикунам здавалось понад силу: вони безбоязко – не усвідомлюючи небезпеки – вдиралися в наш баркас із п'ятьма оборонцями, але наступна кумедна пригода подарувала нашим цілковиту перемогу.
Наш тесляр сама збирався шарудити обшивку корабля і заливати щілини смолою; для цього він приніс у човен два казани – один з киплячою смолою, а другий – з киплячим клеєм, салом і оливою, і, звичайно, коряк, який використовують для роботи корабельні теслі, а його помічник захопив з собою шполик. Двоє ворогів залізли в носову частину баркасу, де саме стояв помічник, який відразу почастував їх повнісіньким коряком смоли, тож ошпарені напівголі дикуни ревли, як бики, і обсмалені, пострибали в море. Тесля, побачивши це, закричав: "Чудово, Джеку, наддай ще!", а тоді вони узялися хапати ганчір'я, мочати його в казан із смолою та жбурляти в човни нападників. Усі дикуни в трьох човнах так нещадно попеклися й зняли такий лемент, що я страшнішого ніколи в житті не чув. Від болю кричать усі люди, але крики в кожного народу різні, як різна і їхня мова. Я не годен описати зойки цих істот, але радше це було виття. Так, пригадую, вили вовки у лісі на окраїні Ланґедоку.
Це вперше мене так втішила перемога, і не тому, що, зважаючи на розмір небезпеки, вона була несподіваною, а тому, що не пролилася кров, за винятком отого дикуна, що його моряк, на жаль, мав убити голіруч. Може це й справедливо, бо необхідно (в природі не буває необхідного переступу), але я вважав саму подію прикрою, тому що йдеться про потребу вбивати такі самі істоти, як і ми, задля порятунку власного життя. Я й досі так думаю, і радше прийму муки, ніж відберу життя в найгіршої людини, котра завдає мені страждання. Гадаю, що такої ж думки дотримуються всі ті люди, котрим випало чимало випробувань на життєвій ниві.
Але повернімося до нашої розповіді. Увесь цей час ми з партнером віддавали накази матросам на облавку, і нам таки вдалося вирівняти корабель на воді та розташувати гармати по місцях. Тоді гармаш попросив баркас трохи взяти убік, аби відкрити поле обстрілу. У відповідь я заборонив йому стріляти, заявивши, що тесля впорається й без нього, та наказав коку наварити ще казан смоли. Проте відсіч настільки перепудила ворогів, що вдруге вони вже не полізли, а дикуни на човнах, що були ще далеко, побачили, що корабель вільно гойдається на хвилях, і зрозуміли свою помилку та відмовилися від своїх планів.
Так завершилося для нас це веселе побойовище. За два дні до того ми встигли поповнити запаси харчів, – рис, коріння, хліб, шістнадцять свиней, – ми, попри все, вирішили продовжити наш рейс, тому що наступного дня цих лобуряк може виявитися стільки, що одного казана гарячої смоли на всіх не вистачить. Тож ми все повантажили на судно ввечері, а вранці були готові рушати; під ту пору ми стояли на якорі на певній відстані від берега, що – при появі ворога – було зручно і для оборони, і для початку руху.
Наступного дня ми завершили роботи на облавку й засмолили усі шпари й нарешті розпустили вітрила. Можна було б піти то Тонкінської затоки та подивитися, які там стоять голландські кораблі, але ж там не вдалося б стати на якір, бо раніше в тому напрямку вже пройшли кораблі, й тому ми подалися на північний схід до острова Формоза, так само боючис зустрітися з голландським чи англійським торговим судном, як голландська чи англійське торгове судно в Середземному морі боїться зустрітися з алжирським бойовим кораблем.
Отож у відкритому морі ми прямували на північний схід, ніби до Маніли або Філіппінських островів, аби не перестріти європейські судна, а тоді повернули на північ до широти 22 градуси 30 секунд й вийшли на Формозу, де стали на якір, щоб поповнити запаси води й харчів у тамтешніх чемних тубільців, котрі чесно виконували всі угоди та контракти на закупівлю. В інших народів такого нема; це, мабуть, залишкам місцевого християнства, насадженого тут голландським місіонером-протестантом. У своїх подорожах я неодноразово зустрічався з тим, що християнська реліґія цивілізує людей, змінює їхні манери, незалежно від того, наскільки довго ця віра в краї протримається.
Звідти ми подалися далі на північ, ідучи на однаковій відстані від китайського берега, доки не минули всі китайські порти, куди звичайно заходили європейські судна, бо якби вони нас там запопали, то все наше підприємство було б знищене. Досягши широти 30 градусів, ми вирішили зайти в найближчий торговий порт; коли до берега залишалось дві ліґи, до нас під'їхав в човні старий португалець-лоцман, котрий зауважив європейське судно й вирішив запропонувати свої послуги. Ми зраділи й відразу взяли його на борт, і він, не чекаючи на залагодження домовленості, відіслав свій човен назад.
Мені здалось, що при цій нагоді можна побалакати зі старим і попросити його провести нас туди, куди ми хочемо. Я почав говорити про Нанкінську затоку на крайній півночі китайського узбережжя. Старий відповів, що добре знає Нанкінську затоку, але, усміхаючись, поцікавився, чим ми там займатимемось. Я сказав, що ми хочемо випродати наш крам і придбати китайські товари, бавовняні тканини, сирий і тканий шовк тощо, а потім цим же шляхом повернемось назад. Він сказав, що найкраще стати в Макао, бо там і опіумний ринок величезний, і китайський крам можна придбати так само дешево, як у Нанкіні.
Чванькуватого і самовпевненого діда перервати було неможливо, але я все-таки спробував йому пояснити, що ми не тільки крамарі, але й джентльмени й хочемо ще побачити величезне місто Пекін та славетний двір китайського монарха. "Тоді вам треба до Нінбо, – сказав старий. – там у море впадає річка, і ви великим каналом пройдете проти води п'ять ліґ. Цей канал – судохідна водотока, що проходить через центр величезної китайської імперії, перетинає усі річки та чималі гори за допомогою систем шлюзів і веде до Пекіна. Його довжина – близько двохсот сімдесяти ліґ".
"Гаразд, – сказав я, – то вже не наш клопіт. Головне – проведіть нас до Нанкіну, звідки ми вже зможемо дістатися до Пекіну". Він відповів, що, звичайно, може, і що великий голландський корабель нещодавно пішов туди. Ця звістка трохи збентежила мене: голландські кораблі стали для нас тепер кошмаром, і нам ліпше зустрітися з дияволом, аби тільки не дуже страшним, бо були впевнені, що голландський корабель погубить нас, – битися з ним ми не в стані, бо всі торгові судна в цій стороні й тоннажність мають більше, і озброєні краще.
Помітивши моє замішання на згадку про той корабель, старий сказав: "Пане, вам нема чого боятися голландців, адже вони зараз із вами не воюють". "Справді, – відповів я; – але бозна, на що здатні люди, коли вони недосяжні для закону". "Ви ж не пірати, то чого вам боятися? Звичайно, вони не чіпатимуть мирних купців". При цих словах я вже не міг приховати своє хвилювання, і португалець його зауважив.
"Сер, – сказав він, – мої слова ніби збентежили вас. Ви самі вирішуйте, куди вам краще йти, а я прислужусь вам, чим зможу". "Розумієте, синьйоре, – я йому на те, – сам ще не знаю, куди саме прямувати, ще й ви оце розповіли про піратів, а нам з ними зустрічатися не випадає, бо можливості в нас обмежені й команда невелика".
"Не хвилюйтесь, – заспокоїв він мене, – у нас тут років із п'ятнадцять не було піратів. Оце всього лише й сталося, що в сіамської бухті місяць тому, але судно, кажуть, невеличке й подалось воно на південь. Судно не будувалося як каперське, а захопили його свої ж ланці, коли капітана з кількома матросами вбили малайзійці десь біля острова Суматра. "
"Як! – вигукнув я, вдаючи, що нічого не знаю про це, – вони вбили капітана?" "Ні, – відказав португалець, – я достеменно не знаю, що саме вони вбили капітана, але, оскільки вони втекли на кораблі, то це ж таки вони і зрадили капітана й віддали малайцям, які вбили його, можливо за їхньою намовою. "
"У такому разі, – сказав я, – вони заслуговують на кару смерті так, ніби вони вбили його власноруч. " "Атож, – погодився старий, – вони своє матимуть, якщо зустрінуться з англійським або голландським кораблем, бо всі капітани узгодили між собою не милувати негідників, коли ті потраплять їм до рук". – "Однак, за вашим словом, пірат пішов з цих морів, як же вони можуть зустрітися з ним?" "А вони і не розраховують на це, проте, пірата, як я сказав, упізнали в гирлі Камбоджі голландські матроси, які служили на ньому і були покинуті бунтівниками на березі; кілька англійських і голландських кораблів, що стояли в річці, мало не зловили пірата. Якби човни, послані за ним, вчасно отримали підтримку, його б схопили, але перш, ніж надійшла підмога, він встиг потопити їх і втік. Тепер всім судам дано точний опис пірата, і його впізнають скрізь, і вже, звичайно, не помилують ні капітана, ні матросів: негідників почеплять на реї".
"Як! – вигукнув я, – не вислухавши їх? Спочатку повісять, а потім будуть судити?" "Сер, – відповідав лоцман, – з такими мерзотниками не варто церемонитися, – зв'язати їх спинами та й – за борт. Це все, на що вони заслуговують".
Я розумів, що старий у моїй владі і не може завдати нам шкоди, – тому я відверто заявив йому: "Саме з цієї причини, сеньйор, я і хочу, щоб ви провели нас в Нанкін, а не в Макао або в якийсь інший порт, куди заходять англійські чи голландські кораблі, бо хочу, аби ви знали, що капітани цих кораблів – самовпевнені нахаби, які не виконують ні Божих ні людських законів, і, погано розуміючи свої обов'язки, самі стають вбивцями, гадаючи, ніби карають злочинців, ображають людей, на яких зведено безпідставне обвинувачення, і розглядають справи без будь-якого розслідування. Можливо, саме мені судилось притягти їх до відповідальності й довести, що з людиною не можна поводитися як із злочинцем, поки скоєння нею злочину не доведено з усією очевидністю".