Нещасний утікач побачив своїх полеглих ворогів та завмер з жаху від вогню з рушниці й гуку пострілу, — як прикипів на місці, хоча й кортіло йому дременути. Я знову гукнув до нього й повабив рукою; він зрозумів і зробив кілька кроків до мене, але знову спинився, ще крочок-другий – і став; бачу: тремтить він , як бранець, котрого зараз усть, як і тих двох. Я знов показав йому жестом підійти й усіляко підбадьорював при цьому; він потроху наближався, кожні десять-дванадцять кроків вклякаючи на знак подяки за рятунок. А я й далі ласкаво усміхався і вабив його рукою; нарешті, він опинився зовсім близько, став навколішки, поцілував землю, притулив голову до землі, взяв мою ногу й поставив собі на голову, — здається, це знак того, що він назавжди присягається бути моїм рабом. Я підвів його, почав підсмілювати й додавати духу. Але на тому не кінець, бо перший дикун виявився не убитим, а оглушеним, і почав приходити до тями; я показав на нього врятованому, показуючи на мигах, що той живий, — я не розчовпав, що він мені відповів, але ж як приємно було почути людський голос уперше за двадцять п'ять років. Проте часу на роздуми не було: оглушений дикун вже настільки очуняв, що вже сидів на землі, а мій врятований знову страшився, проте коли я намірив другу рушницю на переслідника, ніби збирався пристрелити його, мій дикун – так я його відтепер називатиму — жестами попросив дати йому шаблю, що висіла у мене на черезплічнику, і дав. Дикун узяв і вмить підбіг до свого ворога і з одного маху відтяв йому голову настільки вправно і швидко, як не зробив це жоден кат у Німеччині, що досить дивно для людини, яка, либонь, шаблі ніколи в житті не бачила, хоча згодом я взнав, що дикуни роблять досить гострі й важкі шаблі з твердого дерева, котрими за один мах рубають і голови, і руки. Упоравшись, він, регочучи на знак тріумфу, приніс шаблю та з незрозумілою жестикуляцією поклав переді мною разом із відтятою головою. Але найбільше його вразило те, як я на такій великій відстані вбив другого індіанця; на мигах він спитав дозволу піти подивитися на нього, і на мигах же я йому дозволив. Він підійшов до забитого – стояв і не міг вийти з дива: то на один бік повернув, то на другий, поглянув на відносно безкровну рану від кулі у грудях, хоча помер він вочевидь від внутрішньої кровотечі. Він підняв лук і стріли вбитого й повернувся, і я на мигах пояснив йому, що час відси рушати, бо можуть звитися інші дикуни. А він на те жестами показав, що треба прикопати мерців піском, аби їх не побачили ті, хто може прийти, і я пристав на його пропозицію. Дикун заходився працювати і руками вирив у піску яму, достатню, щоб поховати першого загиблого, переволочив його туди й засипав, а тоді повторив те саме з другим, і притому витратив на все із чверть години. Тоді я гукнув його й повів, але не до замку, а до дальньої печери, щоб не справджувалася та частина мого сну, де він ховався у гаю. Там я нагодував його хлібом і жменею родзинок, напоїв водою, бо після бігу він відчував страшенну спрагу; покріпивши його таким чином, я на мигах сказав йому лягти й поспати та показав свою ліжницю, яку я влаштував із рисової соломи, накритої ковдрою, де сам відпочивав вряди-годи; сарака поклався і тут же заснув.
Це був гарний ставний парубок з чудовою статурою, з стрункими й міцними пропорційними кінцівками, високий, статурний, з вигляду він мав років двадцять шість. Вираз обличчя приємний – не жорстокий і не похмурий, але водночас мужній, прозирала європейська м'якість і ніжність, особливо в усмішці. Волосся в нього довге й чорне, але не кучеряве, як вовна, відкрите чоло, жваві іскраві очі. Шкіра не чорна, а жовто-брунатна, але без нудотної жовтяви, як у бразильців або вірґінців та інших американських тубільців, — радше темно-оливкового кольору, що приємний для ока, але важкий для опису. Обличчя кругле й пухлувате, ніс невеликий, але не плецкатий, як у негрів, гарний рот, тонкі губи, здорові рівні зуби, білі, немов слонова кістка.
Він із півгодини скоріше подрімав, ніж поспав, прокинувся й вийшов з печери до мене; я саме доїв кіз у сусідній оборі; помітивши мене, він підбіг і знову ліг на землю, на мигах кумедно виявляючи свою покору і вдячність. А тоді ліг долілиць біля моїх ніг та поставив мою ногу собі на голову, як робив це попереднього разу, й жестами узявся виражати цілковитий послух, послужливість і відданість, як він прислужуватиме мені до кінця своїх днів. Я багато що зрозумів і дав йому знати, що дуже задоволений ним. Незабаром я почав говорити до нього та вчити відповідати мені; спочатку я сказав йому, що його ім'я буде П'ятниця, бо цього дня я врятував йому життя, і ім'я буде на спогад про саму подію. У такий же спосіб я навчив його звертатися "пане", пояснивши, що нехай це буде моє ім'я; потім навчив вимовляти "так" і "ні" і пояснив, що ці слова означають. Я дав йому молока в глечику, показавши йому, як пити та мачати в нього сухар, а тоді дав і йому сухар, аби він повторив; він це зробив і на мигах пояснив, що йому так подобається.
Я провів з П'ятницею ніч, а вранці жестом запросив іти за мною, пояснивши, що хочу дати йому одежу, — він зрадів, бо був геть голий. Коли ми минали місце поховання дикунів, П'ятниця показав, як він позначив могили, й на мигах сказав, що треба буде їх відкопати та з'їсти. На це я показав йому свій гнів і гидливість, ніби мене нудить, і жестом наказав забиратися звідти, що він покірно виконав. Потім я повів його на вершину горба подивитись, чи дикуни вже відплив: вийняв прозорну трубу й подивився на те місце, де вони збирались, але ні їх, ні їхніх каное видко не було, тобто вони собі попливли геть, навіть не поцікавившись, де поділися їхні товариші.
Але мене це не задовольнило: я посмілішав і зросла моя цікавість, тож узяв з собою, котрому я дав шаблю і в котрого за плечима були лук і стріли, що ними він дуже вправно користувався, дав також нести одну рушницю, а дві узяв собі, й попрямували ми на те місце, де дикуни звеселялись напередодні, бо хотілося побільше про них довідатись.
Коли ми прийшли до місця, кров похолола мені у венах і серце зайшлося на вигляд того жаху, хоч П'ятниця залишився байдужим. Скрізь валялися людські кістки, земля червона від крові, розкидані шматки тіл – поїдені, порубані, обгорілі, — рештки тріумфальної учти на честь перемоги над ворогами. Я бачив три людські черепи, п'ять рук, кістки трьох-чотирьох ніг і стіп та чимало інших частин тіла і багато частин кістяків; з шипіння П'ятниці я зрозумів, що для учти привезли чотирьох бранців, трьох з'їли, а він сам був четвертим, що відбулася велика битва між цими дикунами і сусіднім вождем, що одним із його підданців був П'ятниця; загалом бранців було дуже багато, і їх розвезли по різних місцинах для такої самої учти.
Я наказав П'ятниці зібрати всі черепи, кістки, шматки тіла й скласти всі рештки на купу, розкласти велике багаття і все чисто спалити. Я зауважив, що П'ятницю як людожера досі конозить поласувати людським м'ясом, і що він – канібал з натури. Але я виявив таку гидливість на саму думку про це, що він не наважився вдовольнити своє бажання, бо я на мигах пояснив, що вб'ю його за непослух.
По всьому ми повернулися до замку, і я там узявся за свого слугу П'ятницю: передусім я дав йому полотняні штани зі скрині нещасного гармаша з загиблого корабля, які зовсім трохи довелося підшити, потім спорядив, як умів, камізельку з козячої шкіри (з мене вже був управний кравець) та дав заячу шапку — дуже зручну й навіть модну, — загалом вийшло не найгірше вбрання, а сам слуга тішився, що вбраний не гірше за свого пана. Щоправда, попервах він рухався якось неоковирно: і панталони незвичні, рукава тисли в плечах і під пахвою, але йому стало набагато зручніше, коли я подекуди трохи порозпускав.
Наступного дня, повернувшись із ним до моєї хижі, я почав думати, де його притулити, аби йому й мені було зручно, і напнув йому невеликий намет на порожньому місці між внутрішнім і зовнішнім укріпленням. Там, де був перехід або суточки до моєї печери, я спорудив із дощок двері з одвірком ближче до мого боку, а що відчинялись вони усередину, я зробив засувці й на ніч забирав драбини, і тому П'ятниця не міг потрапити у внутрішню загороду, не наробивши шуму, що збудив би мене; тепер дах із жердя від валу й до гори вкривав мій намет: підпирали його не рейки, а вір'я, а на самому жерді я влаштував стріху з рисової соломи, що трималась так само добре, як і очерет; пролаз для драбини мав ляду, яка ззовні не відкривалась, і могла лишень із гуркотом впасти… ну, а всю зброю я щовечора забирав до себе. Власне, всі ці перестороги були зайві, бо П'ятниця виявився люблячим і відданим слугою: ні якихось пристрастей, замкнутості, прихованих замірів, завжди старанний і послужливий, прихилився до мене, як дитина до батька, ладен накласти життям за мене, — цьому всьому було багато свідчень, і незабаром я переконався, що немає підстав ставитися до нього з осторогою.
Це часто давало мені нагоду з продивом спостерігати, що, хоч Бог у Своєму продумі та порядкуванні творіннями рук Своїх одібрав стільком сотворінням у світі можливість виявляти свої здібності й силу душі, Він усе-таки наділив їх такою ж силою, розумом, емоціями, чуттями ніжності й обов'язку, пристрастями й нетерпінням несправедливості, почуттями вдячності, щирості, відданості, вмінням робити й сприймати добро, котрі Він і нам дав, і коли Йому завгодно дати їм можливість виявити усі ці чесноти, вони з більшою за нас готовністю їх виражають. Через це в мене іноді з'являлась меланхолія: особливо коли подумаю, як погано ми виявляємо ці чесноти, хоча сила наша і йде від світла науки, Духу Бога, знання Його слова; чому ж Богові завгодно не дати таке ж знання мільйонам душ, які краще за нас його використали б, якщо я можу судити на прикладі свого дикуна. Відтоді я іноді дозволяв собі переступати у царину Провидіння і засуджувати таке довільне порядкування долею, коли одним дається, а іншим – ні, хоча вимагається від тих і тих однаково, але далі йти я не наважився й зробив лише такий висновок: по-перше, ми не знаємо у світлі чого і я кого закону судити, а Бог неуникно за природою Свого єства нескінченно святий і справедливий, тому Він міг їх віддалити від Себе за гріхи проти того світла, котре, як каже Святе Писання, було законом для них, і за цими правилами їхня свідомість мала б визнати справедливість, хоча самі підстави й приховані від нас; по-друге, ми – глина в руці гончаря, і жодна судина не може спитати Його: "Чому ти такою мене зробив?".
Але повернімось до мого нового товариша.