Цей дядько — його звали Герт — був не такий далекий і таємничий, як Еріх, що залишився в Саксонії. Герт мостив плитами дороги, тому від нього і тхнуло завше мокрим гіпсом, рідким цементом. З Гертом було також пов'язане слово, яке він казав на кожному кроці і яке потім, коли Герт пішов від них, міцно ввійшло в материн ужиток — слово л а й н о. Дивно: це слово мати сама вживала, а~йому казати не дозволяла. Крім4 запахів і слова, Герт залишив на згадку ще одну річ: ручного годинника, що його він подарував матері, військового ручного годинника на вісімнадцяти каменях — загадкова ознака якості.
Генріхові Брілахові тоді було п'ять з половиною років, а він уже заробляв собі й матері на їжу, закуповуючи численним мешканцям свого будинку провізію на чорному ринку. Озброєний грошима й доброю пам'яттю, гарненький хлопчик, схожий на свого батька, о дванадцятій годині йшов на ринок і діставав усе, що тільки можна було дістати,— хліб, тютюн, цигарки, каву, солодощі, а інколи навіть винятково коштовні речі: маргарин, масло та електричні лампочки. Коли треба було придбати щось надто цінне й велике, Генріх був мешканцям будинку за провідника, тому що на чорному ринку він знав кожного, хто й чим торгує. Серед спекулянтів хлопець користувався певним табу: того, хто його обдурював і був спійманий на цьому, нещадно бойкотували, і він мусив переносити свою торгівлю десь у інший район міста.
Генріхова пильність та кмітливість забезпечували йому не лише щоденний відсоток у перерахунку на хліб,, а й неабиякі знання з арифметики, що навіть у школі не один рік ще ставали йому в пригоді. Тільки в третьому класі задачі були якраз такі, які він на практиці вирішував ще до школи.
Скільки коштують дві восьмини фунта, кави, якщо кіло коштує тридцять дві марки?
Саме життя вимагало, щоб він розв'язував такі задачі, бо випадали й важкі місяці, коли хліб доводилося купувати по п'ятдесят і по сто грамів, тютюн — ще мізер-нішими порціями, а каву — на лоти. З такими малесенькими пайками треба добре знати дроби, щоб тебе не обдурили.
Герт зник раптово. В згадках лишилися його запахи: мокрий гіпс, віргінські сигарети, смажена на маргарині картопля з цибулею. А ще в спадок від нього зосталося слово л а й н о, що назавше ввійшло в материн ужиток, а також військовий ручний годинник.
Після того, як Герт раптово зник, мати плакала, не те що прощаючись із Еріхом — вона тоді й не скривилася,— а незабаром з'явився новий дядько на ім'я Карл. Цей відразу почав вимагати, щоб Генріх звав його батьком, хоч і не мав на те ніякого права. Карл був службовець міської управи і носив не старий кітель, як Герт, а справжній костюм і проголошував гучним голосом початок "нового життя".
У згадках Генріх називав його не інакше, як "Карл— нове життя", бо той проказував це щоденно безліч разів.
Карлові був властивий запах юшки, яку видавали службовцям міської управи на пільгових умовах. Юшка та — байдуже, як вона звалася і чи була масна чи солодка — завше пахла термосом і достатком. Карл щодня приносив у старому солдатському казанку половину своєї пайки додому, інколи більше, коли була його черга одержувати добавку,— Генріх так ніколи й не зрозумів як слід тієї пільги. І юшка, чи вона мала смак солодкого бісквітного борошна, чи вареного бичачого хвоста, завжди пахла термосом і все ж таки була чудова. Карл здебільшого ніс казанок у руці. На нього пошили бі^езентову торбинку, а.дужку обплели сірими нитками з панчіх. Карл не міг носити юшку в портфелі, бо в трамваї завжди було тісно, юшка розхлюпувалася й замащувала портфель. Карл був привітний і скромний, але його поява мала тяжкі наслідки, бо він був такий самий суворий, як і скромний, і заборонив будь-які зв'язки з чорним ринком.
— Як службовець державної установи, я не можу дозволити... до того ж це призводить до занепаду моралі й народного господарства.
Карлова Суворість припала на важкі часи — був 1947 рік. Мізерним пайкам — а вони також не завжди були — і Карловій юшці годі було й рівнятися з Генрі-ховими щоденними заробітками.
Генріх спав у одній кімнаті з матір'ю і Карлом,— як раніше з матір'ю і дядьком Еріхом, потім із матір'ю і дядьком Гертом. Коли Карл із матір'ю, пригасивши світло, сідали до радіоприймача, він мусив відвертатися,— і тоді перед ним опинявся батьків знімок у формі танкіста-фельдфебеля, що його той прислав незадовго до смерті. Батьків знімок висів тут за всіх дядьків. Але навіть відвернувшись, хлопець чув Карліц шепіт та материне хихотіння, хоч і не розумів окремих слів. І за те хихотіння Генріх часом ненавидів її.
Пізніше між матір'ю і Карлом виникла суперечка з приводу якоїсь речі, про яку вони говорили просто "вона".
— Я спекаюсь її! — все казала мати.
— А я тобі не дозволю! — все казав дядько Карл. Аж згодом Генріх зрозумів, що то була за "вона".
Перш за все мати пішла до лікарні. Дядько Карл був роздратований і розгублений, але обмежився тим, що сказав Генріхові:
— Ти не винен.
Коридори в лікарні, що просякли запахом юшки, багато-багато жінок у великій залі, і мати — бліда, аж жовта, але усміхнена, хоч їй "так боліло". Карл похмуро стояв біля її ліжка.
— Між нами все скінчено, коли ти...
Знов таємнича "вона", і Карл пішов з дому, перш ніж мати повернулася з лікарні. Генріх п'ять днів жив під наглядом сусідки, яка зразу ж почала його посилати на чорний ринок. Там уже були нові люди, нові ціни, й ніхто більше не турбувався про те, обдурюють хлопця чи ні. Бількгагер, у якого він завжди купував хліб, сидів у в'язниці, і сивий дідусь, що торгував тютюном та солодощами, теж,— його спіймали на місці злочину: він хотів забити коня в своєму помешканні. Все на ринку змінилося — стало дорожче й гірше. І Генріх зраді н, коли мати повернулася з лікарні, бо сусідка цілий день нарікала, що вона дуже схудла, і розповідала йому про всілякі смачні речі; казкові оповідання про шоколад, м'ясо, пудинг і вершки спантеличували хлопця, бо він не мав про ті ласощі навіть уявлення.
Мати була тиха й задумлива, ласкавіша, ніж раніш. Вона пішла працювати на кухню, де варили юшку службовцям міської управи, і щодня одержувала трилітровий казанок юшки. Те, що в них залишалося, вони міняли на хліб і на тютюн. Вечорами мати сиділа з Генріхом біля приймача, тиха й задумлива, курила й хіба що казала зрідка:
— Всі чоловіки — боягузи.
Сусідка померла — сама снасть, сухий, чорний, ненажерливий кістяк. Поки була жива, то вважала за потрібне десять разів на день нагадувати, що колись важила понад центнер.
— Поглянь на мене, добре поглянь, я важила понад центнер, мене було рішю сто сімнадцять кілограмів... А подивись тепер — я важу всього сімдесят два.
Але що таке центнер? Ця міра ваги викликала в уяві лише мішки з картоплею, борошном або брикетом. Якраз центнер брикету вміщався в маленький візок, з яким він часто ходив до вагонів красти вугілля, — холодні ночі, і свисток того, хто сидів на чатах, видряпавшись на семафор, щоб дати знак, як надходити-ме поліцай. Візок був важкий, коли на нього навантажували центнер,— а сусідка важила колись іще більше.
Тепер вона померла, на могилу поклали айстри, проспівали "Dies irae, dies illa" !, а як родичі забирали меблі, то загубили на сходах фотографію: великий поруділий знімок, на якому сусідка стояла перед будинком із
1 День гніву, день той (лат.) — початок поминальної католицької меси.
табличкою: "Вілла Елізабет". Ззаду—виноградник, грот із вулканічного каменю, в якому фаянсові гноми бавляться візочками, а спереду сусідка, білява й огрядна. Зверху у вікні чоловік палить люльку, а через усю передню стіну напис: "Вілла Елізабет". Власне, так і мало бути, сусідку ж бо звали Елізабет.
У звільненій кімнаті поселився чоловік, якого звали Лео і який ходив у формі трамвайного кондуктора: голубий кашкет із червоною околичкою, а ще те, що він називав своєю "збруєю",— торба з численними ремінцями, дерев'яна скринька на квитки, губка в алюмінієвій коробці і щипці — проколювати квитки. Обличчя в Лео було неприємне: червоне, чисто виголене. Він завжди щось насвистував і ніколи не вимикав радіо. До нього приходили жінки в кондукторській формі, сміялись і танцювали. Часто звідти чути було вигуки:
— На здоров'я вам!
Жінка, яка важила колись понад центнер і після якої залишилась фотографія "Вілла Елізабет", була тиха, а Лео — аж надто галасливий. Він став основним покупцем юшки, за яку розраховувався цигарками. Лео завжди докладно визначав ціну за юшку: 'за солодку він платив найдорожче.
Одного вечора, коли Лео приніс тютюн і одержав за нього юшку, він раптом поставив горщик на стіл, подивився, усміхгйочись, на матір і сказав:
— Гляньте, що тепер танцюють. Ви взагалі танцювали останні роки?
І протанцював щось божевільне: високо закидав ноги, розмахував руками та ще й химерно вищав. Мати засміялася:
— Ні, я давно вже не танцювала.
— Але повинні танцювати,— сказав Лео.— Спро: буємо разом.
Він замугикав якусь мелодію, взяв матір під руку, стяг її з стільця й почав танцювати з нею. Обличчя в матері зразу змінилося: вона раптом усміхнулася дуже привітно й ніби набагато помолодшала.
— Ех,— зітхнула вона,— колись я часто ходила на танці.
— Ходімо зі мною, я маю абонемент у танцклубі,— сказав Лео.— Ви чудово танцюєте.
Мати справді пішла до танцклубу, і Лео став дядьком Лео, і знову зайшла мова про "неї". Генріх уважно прислухався й скоро довідався, що цього разу ролі помінялися. Тепер мати казала те, що раніше Карл:
— Я хочу, щоб вона лишилася. А Лео — те, що раніше мати:
— А я не хочу.
На той час Генріх був уже в другому класі й добре знав, що означало "вона". Він довідався від Мартіна, а той у свою чергу від дядька Альберта, що як жінки живуть із чоловіками, то народжуються діти, отже, напевне мова йшла про дитину, треба було тільки підставити "дитина" замість "вона".
— Я хочу, щоб дитина лишилася,— казала мати.
— А я не хочу, — перечив дядько Лео.
— Я спекаюсь дитини,— казала мати Карлові.
— А я тобі не дозволю! — заперечував Карл.
Що мати жила з Карлом, Генріх ще тоді добре розумів, хоч мав на думці не те слово. Виявляється, можна спекатись дітей. Тоді вона вчинила саме так, і через те Карл пішов від них. А він був не найгірший із дядьків.
"Вона", дитина, знайшлася, і Лео погрожував:
— Я віднесу її в притулок, коли ти через неї кинеш роботу.
Але мати все ж таки мусила кинути роботу, бо службовцям міської управи перестали видавати юшку.