Пригоди солдатського клунка

У вересні 1914 року в одну з бромберзьких червоних цегляних казарм вселили чоловіка на прізвище Йозеф Штобський, що, хоч був, згідно паперів, німецький громадянин, рідною мовою своєї офіційної вітчизни володів погано. Штобський мав двадцять два роки, був годинникар і через "кволість фізичної конституції" ще не служив у війську; він прибув з якогось сонного польського закутка, що звався Нестройне, де цілі дні висиджував у причільній кімнатці батьківської хати, списуючи гравюрами пасочки до годинників, делікатними гравюрами, й направляючи односельцям годинники, годував між тією роботою свині, доїв корови, а ввечері, як на Нестройне спадала темрява, не йшов до шинку чи на танці, а чинів над своїм винаходом копирсався замащеними пальцями в незліченних коліщатках і крутив цигарки, що майже всі лишались дотлівати на краєчку столу,— а тим часом його мати рахувала яйця й скаржилась на зужиток гасу.

Отож він зі своєю картонною скринькою вселився в червоній цегляній казармі в Бромберзі, опанував німецьку мову настільки, щоб знати військовий статут, команди й частини рушниці; окрім того, його навчено секретів піхотного ремесла. В години науки він казав "хлеб" замість "хліб", "армата" замість "гармата"; він лаявся по-польському, молився по-польському і меланхолійно роздивлявся вечорами маленький пакуночок із змащеними коліщатками в своїй темно-рудій шафі, а потім ішов до міста залити цілком виправдану меланхолію горілкою.

Він ковтав пісок Тухельського степу, писав матері листівки, діставав у пакунках від неї сало, одникував у неділю від офіційної меси й нишком крався до якогось костьолу, де йому вільно було впасти на кам'яні плити, плакати й молитися, хоч така чулість кепсько пасувала чоловікові в мундирі прусського піхотинця.

У листопаді 1914 року Штобського визнано достатньо освіченим, аби послати його в подорож через Німеччину до Фландрії. Він покидав доволі гранат у пісок Тухельського степу, доволі побахкав у тирі з рушниці і ось тепер одіслав пакуночок із змащеними коліщатками матері, додавши до нього листівку, повантажився у вагон на худобу й розпочав мандрівку по своїй офіційній вітчизні, рідну мову якої опанував настільки, щоб знати команду.

Він пив каву, що її наливали квітучі німецькі дівчата, йому чіпляли на рушницю квіти, він брав простягнені сигарети, раз навіть дістав від якоїсь літньої жінки поцілунок, а якийсь чоловік, що стояв з ножем на переїзді, обіпершись на шлагбаум, гукнув до нього кілька дуже виразно вимовлених латинських слів, з яких Штобський затямив лише "tandem"[1]. Він удався з тим словом до свого безпосереднього начальника єфрейтора Габке, але той щось пробубонів про само— катки, не вдаючись у докладніші пояснення. Так ото, й гадки не мавши, приймаючи й віддаючи поцілунки, обсипуваний квітками, шоколадом і сигаретами, переїхав Штобський Одер, Ельбу, Рейн і через десять днів був виладуваний у пітьмі на якійсь занечищеній бельгійській станції. Його рій зібрався на якомусь селянському обійсті, і капітан у темряві гукнув щось, чого Штобський не втямив. Потім був гуляш з макаронами, що його в присмерку погано освітленої стайні швидко черпали ложками з польової кухні й носили до рота. Пан унтер-офіцер Піліг ще раз обійшов підрозділ, зробив короткий перелік, і за десять хвилин рій крокував у темряві на захід; із західного неба над ним падав той добре знаний, схожий на громовицю, гуркіт, часами небо червонясто зблискувало, починався дощ; рій звернув з дороги, з триста пар ніг зачалапало роз— грузлими путівцями; чимраз ближчала та неприродна громовиця; голоси офіцерів лунали хрипко, в них чувся якийсь прикрий відтінок. Штобському боліли ноги, дуже боліли, до того ж він утомився, страшенно втомився, одначе плентався далі, темними селами, багнистими дорогами, а та громовиця, що ближче вони до неї підходили, гула дедалі відразливіше, дедалі неприродніше. Потім голоси офіцерів та унтер-офіцерів поробилися дивно стишені, сливе лагідні, а праворуч і ліворуч на невидних стежках почулася тупотнява сили ніг.

Штобський завважив, що тепер вони були в самому осередку тієї неприродної громовиці, а трохи вона була їм позаду, бо червоні зблиски тепер спалахували й перед ними, й за спиною їм, і коли наказано було розсипатися в лаву, він біг праворуч шляху, тримаючись біля єфрейтора Габке; залунав крик, луск, стрілянина, і голоси офіцерів та унтер-офіцерів гучали знову хрипко. Штобському й досі боліли ноги, дуже боліли, і він кинув Габке напризволяще, сів на мокрий луг, що тхнув кізяками, і подумав щось таке, що в перекладі з польської приблизно дорівнювало б фразі Геца фон Берліхінгена[2]. Він скинув шолом, поклав рушницю біля себе на траву, попустив шнурівку свого клунка, подумав про свої кохані коліщатка і заснув у самім пеклі бою. Йому снилася його мати, що пекла в маленькій теплій кухні пироги, і він уві сні дивувався, що вони, заледве допікаючись, гучно репали на сковороді й від них нічого не зоставалося. Його маленька мати чимраз швидше накладала коряком тіста на сковороду, невеличкі пиріжки спливалися докупи, вмент репали, не встигши допектися, і нараз мати розсердилась,— уві сні Штобський не стримав сміху, бо його мати насправді ніколи не сердилася,— й бурхнула одразу все тісто в сковороду; тепер там лежав великий, пухкий, жовтий пиріг на цілу сковороду, він усе більшав, підпікався, ріс, мати Штобського вже осміхалася вдоволено, тоді взяла ножа, підклала його під пиріг, і — бабах! — розтявся страшенний тріск, і Штобський уже не мав часу збудитися з того сну, бо він був мертвий.

За чотириста метрів од того місця, де влучило просто в Штобського, солдати з його рою вісім днів по тому знайшли в англійському шанці солдатський клунок Штобського з ошурком пошматованого ретязя — більше на цін землі від нього не знайшли нічого. І коли тепер у тому англійському шанці знайшли солдатський клунок Штобського з куснем домашньої вудженої ковбаси, недоторканою пайкою і польським молитовником, то вирішили, що Штобський, в запалі нечуваного героїзму, ввігнався під час штурму глибоко в смугу англійських позицій і був там убитий. Отож його маленька мати в Нестройному дістала від капітана Гумеля повідомлення про безприкладний героїзм рядового Штобського. Мати пішла до священика, аби той переклав листа, заплакала, згорнула папірця, поклала його в полотно й замовила три поминальні меси.

Але шанець як стій знову завоювали англійці, і клунок Штобського дістався до рук англійському солдатові Вілкінзу Грейгедові. Той з'їв домашню ковбасу, похитавши головою, шпурнув у фландрське багно польського молитовника, зібгав клунка і впхав його між свої пожитки. Два дні по тому Грейгед стратив ліву ногу, його поправили до Лондона, через три роки відпустили з Royal Army[3], призначили скромну пенсію, і він, не маючи більше змоги справляти повинності вагоновода, став за сторожа в банку.

А що прибутки в сторожа не які великі, а Вілкінз придбав на війні два гріхи — пив і курив, і що прибутків на те не ставало, він почав спродувати речі, які видавалися йому зайвими, а зайвим видавалося йому майже все. Він спродав меблі, пропив гроші, попродав усю одежу, до однісінького виношеного костюма, і як уже не мав більше чого продавати, згадав про ту брудну паку, що її після свого увільнення з Royal Army закинув до льоху. І тепер він продав іще затаєний, іржавий від часу пістолет, плащ-намет, пару чобіт і солдатський клунок Штобського. (Про Білкінза Грейгеда в двох словах: він пустився берега, до решти пірнувши в пиятику, стратив честь і місце, дійшов до злочину, дарма що нога його лишилася десь у фландрській землі, помандрував до в'язниці й дотяг віку підшептачем, що продавався хоч би й за марку).

А солдатський клунок Штобського пролежав у похмурому склепі лахманника в Сого рівно десять літ — до 1926 року. Влітку того року лахманннк Луїджі Баноло дуже пильно прочитав проспекте фірми якогось Гандзупера, що писався на англійський кшталт Гендзапером, яка так одверто виявляла неабияку цікавість до всіляких військових матеріалів, що Баноло потер руки. Вкупі з сином він перевернув усе своє добро і видобув двадцять сім військових пістолетів, п'ятдесят вісім бляшаних казанків, понад сто плащ-наметів, тридцять п'ять ранців, вісімнадцять солдатських клунків і двадцять вісім пар черевиків — усе те найрозмаїтіших європейських армій. За цей обладунок Баноло взяв чек на 187.20 фунта стерлінгів, які відрахував йому один із найповажніших лондонських банків. Баноло дістав, приблизно беручи, п'ятсот процентів зиску. Що ж до Баноло-меншого, то годі навіть змалювати, як його потішив насамперед продаж черевиків, бо ж він мав за обов'язок чистити, мастити їх — одне слово, доглядати.

Фірма ж Гендзапера перепродала крам, куплений у Баноло, з вісімсот п'ятдесятьма процентами зиску (то була її норма) одній південноамериканській країні, яка три тижні перед тим дійшла висновку, що сусідня держава їй загрожує, і вирішила попередити загрозу. Солдатський клунок Штобського, перебувши мандрівку до Південної Америки в трюмі брудного судна (фірма Гендзапера послуговувалася тільки брудними суднами), трапив до рук німцеві на прізвище Райнгольд фон Адамс, який за сорок п'ять песет завдатку перейнявся справами тієї південноамериканської країни. Заледве Адамс устиг пропити дванадцять песет із сорока п'яти, як його покликано виправдати свою обіцянку і під проводом генерала Лаланго, з кличем "Перемога й здобич" на вустах, рушити до кордонів сусідньої держави. Проте Адамс дістав кулю в голову, і клунок Штобського попав до рук німцеві, що звався Вільгельм Габке і всього лиш за тридцять п'ять песет завдатку перейнявся справами другої південноамериканської країни. Габке долучив до свого майна солдатський клунок, решту тридцять три песети грошей і знайшов, крім того, ще шматок хліба та півцибулини, що вже почасти віддала свій дух песетам. Але етична й естетична нерішучість Габке була мізерна, він доклав до тих грошей свій власний завдаток, узяв іще тридцять песет платні, після чого його зроблено капралом звитяжного національного війська. Коли ж він, одкинувши верх на клунку, побачив вибитий чорною тушшю штемпель VII(2)II, йому згадався його дядько Йоахім Габке, що служив у тому полку й був убитий; тоді його пойняла туга за домівкою.