— Ми не можемо виплатити вам премію.
— Але ж, пане Робіно, о пів на шосту за десять метрів нічого не було видно!
— Таке правило.
— Пане Робіно, не можемо ж ми розігнати туман!
А Робіно ховався за свою таємничість. Він був частиною дирекції. Серед усіх цих пішаків тільки він розумів, що караючи людей можна поліпшувати погоду.
"Він нездатний думати, — казав про нього Рів'єр, — цим він уникає хибних думок".
Якщо у пілота ламалася машина, його позбавляли премії за безаварійність.
— А якщо аварія трапиться над лісом? — поцікавився Робіно.
— Все одно, хоч і над лісом.
І Робіно держався того слова.
— Мені жаль — з насолодою казав він пілотам, — мені дуже жаль, але треба було, щоб аварія сталась в іншому місці.
— Але ж, пане Робіно, хіба тут вибираєш місце!
— Таке правило.
"Правила, — думав Рів'єр, — схожі на релігійні обряди, які, здається, й безглузді, а проте формують людей". Рів'єрові було байдуже, яким його вважають — справедливим чи несправедливим. Можливо, що самі слова "справедливість" і "несправедливість" не мали для нього ніякого сенсу. В маленьких містах городяни крутяться по вечорах біля свого музичного кіоска, і Рів'єр думав: " Бути справедливим до них чи несправедливим — це не має значення, вони ще не існують". Людина була для нього чистим воском, з якого треба щось виліпити. В цю матерію треба вдихнути душу, треба наділити її волею. Він хотів не поневолити людей цією суворістю, а випустити їх із самих себе. Караючи за кожне запізнення, він чинив несправедливість, але цим він зосереджував волю людей на тому, щоб добитися своєчасного вильоту літаків; він створював цю волю. Не дозволяючи людям радіти нельотній погоді як нагоді відпочити, він примушував їх напружено чекати, коли проясниться, і це чекання принижувало їх всіх — до найостаннішого чорнороба. Отож вони старались використати першу ж пробоїну в панцирі хмар. "На півночі — просвіт! У дорогу!" Завдяки Рів'єрові на всій лінії довжиною п'ятнадцять тисяч кілометрів панував культ пошти.
Рів'єр казав іноді:
— Ці люди щасливі: вони люблять свою роботу, люблять її тому, що я суворий.
Можливо, він примушував людей страждати, але він давав їм і велику радість. "Треба змусити людей, — думав Рів'єр, — жити напруженим життям, у якому є і страждання і радість, і яке тільки й має сенс".
Коли машина в'їжджала в місто, Рів'єр велів одвезти його в контору компанії. Залишившись наодинці з Пельреном, Робіно подивився на нього і заговорив.
V
Того дня Робіно почував себе втомленим. Перед лицем Пельрена-переможця він щойно зрозумів, яке сіре було його власне життя. Зрозумів, що, незважаючи на інспекторське звання і авторитет, він, Робіно, був вартий менше, ніж оцей геть розбитий від утоми чоловік з заплющеними очими, з чорними від мастила руками, який приткнувся в кутку машини. Робіно вперше відчув захоплення. В нього виникла потреба сказати про своє захоплення. І ще більша потреба — в дружбі. Він стомився від поїздкт, від цілого дня невдач, можливо, навіть відчував себе трохи смішним. Того вечора, перевіряючи склади пального, інспектор заплутався у своїх підрахунках і комірник, якого він хотів спіймати, пожалів його і закінчив ті підрахунки. Особливо причепився він до того, що масляний насос типу Б-6 неправильно установлено, а тим часом він переплутав його з насосом типу Б-4, і підступні механіки двадцять хвилин мовчали, даючи інспекторові можливість таврувати ганьбою "непростиме невігластво" — його власне неуцтво.
І ще він боявся своєї кімнати в готелі. Де б не бував інспектор — у Тулузі, у Буенос-Айресі чи якому іншому місті, — після роботи він неодмінно йшов у свій номер. Обтяжений усякими таємницями, замикався на ключи, виймав з валізи папір, повільно виводив "Рапорт" і, написавши кілька рядків, рвав. Йому б хотілося врятувати компанію від великої небезпеки. Але ніякої небезпеки не було. Досі йому пощастило врятувати тільки одну втулку гвинта, що трохи взялася іржею. Похмурий, він повільно провів пальцем по тій іржі перед начальником аеродрому, а той відповів: "Зверніться до того аеродрому, звідки цей літак щойно прибув". Робіно починав сумніватися у важливості своєї ролі.
Щоб зблизитися з Пельреном, він сказав:
— Може, ви пообідаєте зі мною? Хочеться трохи побалакати, на роботі мені часто буває нелегко...
І додав, щоб не втратити своєї гідності:
— У мене така відповідальність!
Підлеглі Робіно не дуже любили вводити його в своє життя. Кожен думав: " Якщо він ще нічого не знайшов для свого рапорта, то з голоду й мене з"їсть".
Але того вечора Робіно думав тільки про свої нещастя: його справжньою таємницею була гидка екзема, яка мучила його, і йому хотілося б сьогодні розповісти про це, хотілося, щоб його пожаліли: не знаходячи втіхи в гордощах, він шукав її у покорі. У Франції у нього була коханка; повертаючись додому, він розповідав їй уночі про свої інспекторські перевірки, щоб прихилити її до себе і добитися її любові, а вона якраз не любила його, і сьогодні йому треба було поговорити про неї.
— То пообідаєте зі мною?
Пельрен добродушно згодився.
VI
Канцеляристи куняли за столами буенос-айреської контори, коли увійшов Рів'єр. Як завжди, у пальті і капелюсі, він був схожий на вічного мандрівника і майже не привертав до себе уваги, так мало місця займала його невеличка постать, так пасували до будь-якого оточення його сиве волосся і неяскраве вбрання. Але люди відчули приплив старання. Заворушилися секретарі, заходився переглядати останні документи начальник канцелярії, застукотіли друкарські машинки.
Телефоніст вставляв штепселі у комутатор і записував телеграми у товстій книзі.
Рів'єр сів і прочитав.
Після випробування з чілійським літаком перед Рів'єром проходили події успішного дня, коли все влаштовується якось само собою, коли донесення, які посилають один одному аеродроми, стають скупими повідомленнями про перемоги. Поштовий з Патагонії теж швидко летів по курсу, він навіть випереджував розклад, бо вітри гнали з півдня на північ велику попутну хвилю повітря.
— Подайте мені метеозведення.
Кожен аеропорт хвалився ясною погодою, прозорим небом, свіжим вітром. Америку огорнув золотавий вечір. Рів'єра тішило це старання природи. Тепер цей літак з Патагонії пробивався десь серед ночі, але в нього були всі шанси на перемогу.
Рів'єр відсунув зошит
— Гаразд!
І вийшов, щоб глянути як працюють служби, — нічний сторож, котрий пильнував за доброю половиною світу.
Він зупинився перед якимсь відчиненим вікном і зрозумів — ніч. Та ніч окутала Буенос-Айрес, вона розкинула своє широке склепіння й над усією Америкою. Він не здивувався цьому відчуттю величі: небо Сантьяго в Чилі — чуже небо, але літак летить у Сантьяго і про всій трасі, з кінця в кінець, люди живуть під одним великим куполом. Тепер ось летить цей другий поштовий літак; за його голосом стежать через навушники радисти, рибалки Патагонії бачили сяйво його бортових вогнів. Тривога за літак, що перебуває в польоті, давить не тільки на плечі Рів'єра— її, почувши гудіння мотора, відчувають і столиці, і провінційні містечка.
Радіючи, що ніч така чиста, він пригадував інші неспокійні ночі, коли йому здавалося, що літак загруз у якомусь безладді, над ним нависла небезпека, а допомогти йому так важко. В такі ночі радіостанція Буенос-Айреса чула стогін літака, змішаний з гуркотінням грози. За тією глухою оболонкою пустої породи губилася золота жила радіомаяка. Яка велика скорбота вчувалася в мінорній пісні літака, що, мов сліпа стріла, кидався назустріч небезпекам ночі!
Рів'єр подумав, що в таку безсонну ніч інспектор має бути в канцелярії.
— Розшукайте мені Робіно!
А Робіно тим часом завойовував дружбу пілота. В готелі він розпакував перед Пельреном свою валізку; з неї появилися ті дрібні речі, які зближують інспекторів з рештою людства: кілька поганого смаку сорочок, несесер із туалетним причандаллям, потім фото худорлявої жінки, яке інспектор приколов до стіни. Це була його смиренна сповідь — інспектор признавався Пельренові у своїх потребах, у своїх ніжних почуттях, у своїх тугах. Виставляючи свої нужденні скарби, він цим самим виставляв перед пілотом свої злидні. Свою моральну екзему. Він показував свою тюрму.
Але був у Робіно, як буває у всіх людей, маленький промінь світла. Пойнятий безмежною ніжністю, він дістав із самого дна валізки невеличку, ретельно зав'язану торбинку. Довго, не кажучи ні слова, гладив її долонею. Потім нарешті розтулив руки:
— Це я привіз із Сахари...
Інспектор аж почервонів, наважившись на таке признання. Втіху од своїх неприємностей, од нещасливого шлюбу, від всієї сірої буденності життя він знаходив у маленьких чорних камінцях, які відчиняли перед ним двері у таємницю.
Червоніючи ще дужче, Робіно додав:
— Такі самі трапляються й у Бразилії.
І Пельрен поплескав по плечі інспектора, який схилився над легендарною Атлантидою.
І від сором'язливості спитав:
— Ви цікавитесь геологією?
— Це моя пристрасть.
В його житті лише каміння було до нього лагідне.
Робіно покликали, він посмутнів, але став, як завжди, важний:
— Мушу залишити вас: пан Рів'єр викликає мене у невідкладних справах.
Коли Робіно ввійшов до контори, Рів'єр уже й забув про нього. Дивлячись на стінну карту, де червоним було позначено мережу авіаліній компаній, він щось міркував. Інспектор ждав наказів. Після довгих хвилин мовчанки, Рів'єр, не повертаючи голови, спитав:
— Що ви думаєте про цю карту, Робіно?
Іноді, повертаючись із світу марень, Рів'єр давав такі ребуси.
— Ця карта, пане директоре..
По правді кажучи, інспектор нічого про неї не думав, але тепер, суворо втупившись в карту, він інспектував відразу Європу і Америку. А Рів'єр тим часом, нічого не кажучи, міркував собі далі: "Мережа красива, але сувора. Її краса коштувала нам життя багатьох людей, молодих людей. В ній — достойність добре зроблених речей; але скільки ще проблем вона ставить!.." Однак мета для Рів'єра переважала все.
Робіно стояв поруч, так само втупивши погляд прямо в карту, і помалу приходив до тями. Від директора він не сподівався ніякого співчуття.
Одного разу спробував розжалобити Рів'єра, розповівши про свою безглузду хворобу, яка псувала йому життя, але той відповів жартом: "Якщо хвороба не дає вам спати, то вона стимулює вашу діяльність",
Це був тільки напівжарт.