%
— Ви — тутешній? 4
— Тутешній.
— Чий же це?
—— Коршунов.
— А звати вас як?
—> Митро.
Вона уважно оглянула рожеву луску нігтів, швидким рухом підібрала ноги,'
— Хто з вас рибалить?
— Грицько, друзяка мій.
—> А ви рибалите?
— Рибалю й я, коли закортить.
— Вудками?
— І вудками рибалимо, по-нашому — притугами.
— Я б теж хотіла порибалити, — сказала вона, помовчавши.
— Що ж, поїдьмо, коли охота є.
— Як би це влаштувати? Ні, серйозно?
— Вставати треба дуже рано.
—1 Я встану, тільки збудити мене треба.
— Збудити можна... А батько?
— Що батько?
Митько засміявся.
— Як би за злодія не взяв... Собаками ще прицькуе.
— Дурниці! Я сплю сама в наріжній кімнаті. Ось це вікно,— показала вона пальцем.
— Коли прийдете по мене — постукайте мені у вікно, і я встану.
В кухні дробилися голоси: боязкий — Григорія, і густий, мазутний куховарки.
Митько, перебираючи тьмяне срібло козацького паска, мовчав.
— Жонатий ви? — спитала, прихованою світячи усмішкою.
— А що?
— Так просто, цікаво.
— Ні, парубок.
Митько раптом почервонів, а вона, граючись усмішкою і гілочкою тепличних полуниць, що зсипались на підлогу, питала:
— Що ж, Митю, дівчата вас люблять?
— Котрі люблять, а котрі й ні.
— Чи ба-а-а... А чом це у вас очі, як у кота?
— У... кота? — вкрай губився Митько.
— Атож, котячі.
— Це від матері, мабуть... Я тут не при чому.
— А чому ж, Митю, вас не женять?
Митько підбадьорився і, почуваючи в словах її невловимий глум, заблимав пожовтю очей. і
— Женилка не виросла.
Вона здивовано підкинула брови, зашарілася і встала.
З вулиці ґанком кроки.
її коротенька, що таїла сміх, усмішка джиґнула Митька кропивою. Сам господар, Сергій Платонович Мохов, м'яко човгаючи шевровими просторими черевиками, поважно проніс повз Митька, що поступився набік, своє огрядне тіло.
— До мене? — спитав пройшовши, не повертаючи голови.
— Це, тату, рибу принесли.
Вийшов з порожніми руками Григорій. 2
Немащеною гарбою заскрипіла колиска. Дарка сонним голосом мурмотнула:
— Цить, ти, капосне дитинча! Ні сну тобі, ані спокою. — Заспівала тихенько:
Колода-дуда,
Де ж ти була?
Коні стерегла,
Що вистерегла?
Коня з сідлом,
З золотим махром...
Григорій, засинаючи під розмірений колисковий скрип, згадав: "Адже завтра Петрові в табори виходити. Залишиться Дарка з дитиною... Коситимемо, мабуть, без нього".
Зарився з головою в гарячу подушку, у вуха в'їдливо сочиться:
А де ж твій кінь?
За ворітьми стоїть
А де ж ті ворота?.
Вода унесла.
Стріпонуло Григорія заливисте кінське іржання. З голосу пізнав Петрового коня.
Знесиленими зі сну пальцями довго застібав сорочку, знову майже заснув під текучі напливи пісні:
А де ж тії гуси?
В очерет пішли.
А де ж той очерет?
Дівки вижали.
А де ж тії дівки?
Дівки заміж пішли.
А де ж ті козаки?
На війну пішли...
Розбитий сном, дістався Григорій до стайні і вивів коня на провулок. Лоскотнуло обличчя налетіле павутиння, і несподівано пропав сон.
По Дону навскоси хвилястий, ніким неїжджений місячний шлях. Над Доном туман, а вгорі зоряне просо. Кінь ззаду сторожко переставляє ноги. До води узвіз поганий. По той бік качиний кряк, коло берега в мулі скрутнувся і гепнув по воді сом, на мільгу полюючи.
Григорій довго стояв коло води. Пріллю вогкою й прісною дихав берег. З кінських губ падав дрібний капіж. На серці в Григорія легка солодка порожнеча. Гарно й бездумно. Повертаючись, глянув на схід, там уже розійшлася синя півтьма. На сизій запоні неба додзьобував червонохвостий світанок зоряне просо.
Коло стайні зустрівся з матір'ю.
— Це ти, Грицьку?
— Атож.
—. Коня напував?
.— Напував, — нехотя відповідає Григорій.
Відхилившись назад, несе мати на завісці кізяки на підпал, тюпає старечо пфплими босими ногами.
— Пішов би Астахових побудив. Степан з нашим збирався.
Прохолода вкладає в Григорія тугу тремтячу спружину. Тіло заїжилося. Через три приступки вибігає до Астахових на грімкий ґанок. Двері не замкнені. (В кухні на розстеленій повсті спить Степан, під пахою в нього голова дружини.
В поріділій темряві Григорій бачить збиту вище колін Оксанину сорочку, березово-білі, безстидно розкинуті ноги. Він секунду якусь дивиться, почуваючи, як сохне в роті, і від чавунного дзвону пухне голова.
Злодійкувато повів очима. Зчуженілим голосом хрипко:
— Ей, хто тут є? Вставайте!
Оксана схлипнула з сну.
— Ой, хто таке? Хто це? — метушливо занишпорила, забилася в ногах гола її рука, натягаючи сорочку. Залишилась на подушці пляма зроненої уві сні слини; міцний зорній баб'ячий сон.
— Це я. Мати послала побудити вас...
— Ми зараз... Тут у нас не влізеш... Від бліх на підлозі спимо. Степане,'вставай, чуєш? — 3 голосу Григорій здогадується, що їй ніяково, і квапиться піти.
Від хутора в травневі табори йшло чоловіка з тридцятеро козаків. Місце збору—пляц. Години, коло сьомої до пляцу потягнулись вози з брезентовими будами, піші та кінні козаки в білих парусинових сорочках, споряджені.
Петро на ґанку нашвидку зшивав тріснутий чумбур. Пантелей Прокопович походжав коло Петрового коня, підсипаючи в корито вівса, часом погукував.
— Докійко, сухарі зашила? А сало пересипала сіллю?
Вся в рум'яному цвіті, Докійка ластівкою черкала двір від
кухні до куреня, на оклики батька сміючись відмахувалась:
—, Ви, тату, своє діло справляйте, а я братікові так укладу, що до Черкаського не ворухнеться.
— Не поїв? — довідувався Петро, слинячи дратву й киваючи на коня.
—г Жує, — поважно відповідав батько, кошлатою долонею перевіряючи пітники. — Дрібниця якась — крихта або травинка прилипне до пітника, а за один перехід до крови намуляє спину коневі.
— Доїсть гнідий — напійте його, тату.
— Грицько до Дону зводить. Гов, Грицьку, веди коня!
Високий сухоребрий дінчак з білою на лобі пляминою
пішов граючись. Григорій вивів його за фіртку, ледве торкнувшись лівицею чубка, скочив на нього, і враз пустив добрим клусом. Коло взвозу хотів придержати, та кінь збився з ноги, задробив, пішов з гори чвалом. Відкинувшись назад, майже лежачи на спині коня, Григорій побачив жінку, що сходила з гори з відрами. Звернув із стежки, і, переганяючи збиту куряву, врізався у воду.
З гори, похитуючись, сходила Оксана, ще здалека голосисто крикнула:
— Чортяка скажений! Ледве конем не стоптав! Стривай бо, скажу батькові, як ти їздиш.
— Але ж бо, сусідко, не лайся. Вирядиш чоловіка в табори, може й я на хазяйстві здамся.
— Чи й не до дідька потрібний ти мені!'
— Зайде косовиця — ще попрохаєш, — сміявся Григорій.
Оксана з кладки зручно зачерпнула на коромислі відро
води і, затискуючи проміж колін напнуту вітром спідницю, глянула на Григорія.
— Що ж, Степан твій зібрався? — спитав Григорій.
— А тобі пощо?
— Яка ти... Спитать не можна, чи що?
— Зібрався, ну?
— Залишаєшся, виходить жалмеркою?
— Атож.
Кінь відірвав від води губи, зі скрипом пожував воду, що стікала і, дивлячись на той бік Дону, стукнув по воді передньою ногою. Оксана зачерпнула друге відро, перекинула через плече коромисло і легко похитуючись пішла під гору. Григорій торкнув коня слідом. Вітер шарпав на Оксані спідницю, перебирав на смаглявій шиї дрібні пухнаті кучерики. На важкому вузлі волосся поломеніла вишивана кольоровим шовком шличка4), рожева сорочка, забрана в спідницю, не бгаючись, огортала круту її спину й налиті плечі. Сходячи на гору, вона перехилялася вперед, виразно вилягала під сорочкою продовгувата долинка на спині. Григорій бачив бурі круги злинялої під пахами від поту сорочки, стежив очима за кожним її порухом. Йому кортіло знову заговорити з нею.
— Либонь, скучатимеш за чоловіком? А?
Оксана йдучи повернула голову, всміхнулася.
— Авжеж. Ти от женись, — переводячи дух, вона говорила переривчасто, — женись, а після взнаєш, скучають чи ні за подруженькою.
Штовхнувши коня, рівняючись з нею, Григорій зазирнув їй у вічі.
— А от інші баби аж радіють, як чоловіків вирядять. Наша Одарка без Петра гладшати починає. 3
Оксана, поводячи ніздрями, різко дихала; поправляючи волосся, сказала:
— Муж — хоч не вуж, а смокче кров. Тебе то швидко оженимо.
— Не знаю, як тато. Мабуть після служби.
.— Молодий ще, не женись.
— А що?
— Сухота сама. — Глянула вона з-під лоба, не розмикаючи губи, скупо всміхнулася.
І тут уперше помітив Григорій, що губи в неї безстидно-жадібні, пухлуваті. Він, розбираючи гриву на пасма, сказав:
— Охоти немає женитись. .Котрась і так покохає.
— Мо' примітив?
— Чого мені примічати... Ти ось вирядиш Степана...
— Ти зі мною не загравай!
— Вдариш?
— Степанові скажу слівце...
— Я твого Степана...
— Гляди, сміливий, сльоза капне.
— Не лякай, Оксано!
— Я не лякаю. Твоє діло з дівчатами. Хай хусточки тобі вишивають, а на мене не заглядайся.
— Навмисно дивитимусь.
— Ну й дивись.
Оксана примирливо посміхнулася і зійшла з стежки, пильнуючи обійти коня. Григорій повернув його боком, загородив дорогу.
— Пусти, Грицьку!
— Не пущу.
— Не дурій, мені треба чоловіка виряджати.
Григорій, усміхаючись, гарячив коня; той, переступаючи
тіснив Оксану до яру.
— Пусти, дияволе, он люди! Побачать, що подумають?
Вона кинула по сторонах переляканим поглядом і пройшла, хмурячись і не оглядаючись.
На ґанкові Петро прощався з рідними. Григорій засідлав коня. Придержуючи шаблю, Петро квапливо збіг східнич-ком, взяв з Грицькових рук повіддя.
Кінь, дорогу прочуваючи, неспокійно переступав, пінив, ганяючи в роті мундштука. Піймавши ногою стремено, держачись за луку, Петро говорив батькові:
— Лисих роботою не мори, тату! Заосеніє — продамо. Грицькові бо коня справляти. А степову траву, гляди, не продавай: на луках нині, сам знаєш, яке сіно буде.
— Ну, з богом. Час добрий, — проговорив старий, хрестя-етячись.
Петро звичним рухом кинув на кульбаку своє збите тіло, поправив ззаду брижі сорочки, стягнуті паском. Кінь пішов до воріт. На сонці тьмяно, здригаючись у такт крокам, блиснула голівка шаблі.
Дарка з дитиною на руках пішла слідом. Мати, витираючи рукавом очі і кінцем фартуха почервонілий ніс, стояла серед двору.
— Братіку, пиріжки! Пиріжки забув!.. Пиріжки з картоплею!..
Докійка козою стрибнула до воріт.
— Чого горлаєш, дурна! досадливо крикнув на неї Григорій.
—1 Залишились пиріжки-и! притулившись до фіртки, стогнала Докійка, і на замурзані гарячі щоки, а зі щік на буденну кофточку — сльози.
Дарка з-під долоні стежила за білою, завішаною курявою сорочкою чоловіка.