Старий придивився і тикнув у спину тростиною.
— Сем. Йди сюди.
Я підійшов.
— Роздягни його. Тільки в рукавичках. І обережно.
— Вибуховий пристрій?
— Не базікай. І обережно.
Напевно, Старий здогадувався в чому справа. Я завжди думав, що в нього в голові комп'ютер, який робить вірні логічні висновки, навіть коли фактів дещиця — як ті вчені хлопці, які відновлюють вигляд доісторичних тварин за однісінькою кісточкою. Я натягнув рукавички — спеціальні рукавички: в таких можна й киплячу кислоту перемішувати, й на дотик визначити рельєф на монеті — потім заходився перевертати Барнса, щоб розщебнути піджак.
Спина в нього як і раніше ворушилася. Мені це зовсім не сподобалося: неприродно якось — і я поклав руку між лопаток.
У нормальної людини там хребет і м'язи. Тут же було щось м'яке й піддатливе. Я різко відсмикнув руку.
Мері мовчки подала мені ножиці зі столу Барнса, і я розрізав піджак. Під ним виявилася тонка сорочка, а між сорочкою і шкірою, від шиї і до середини спини було щось ще — товщиною близько 5 см, від чого і здавалося, що людина чи то горбиться, чи на спині у неї й справді невеликий горб.
Але ця штука пульсувала.
На наших очах "горб" повільно поповз зі спини, геть від нас. Я протягнув руку, щоб задерти сорочку, але Старий стукнув ціпком мені по пальцях.
— Ти все-таки виріши, що тобі потрібно, — сказав я, потираючи кісточки пальців.
Він мовчки засунув ціпок під сорочку, поворушив і помалу задер сорочку до плечей. Тепер вже не було завад, щоб розглянути цю тварюку.
Сіра, ледь прозора, з системою якихось органів по всьому тілу — безформна, але безперечно жива тварина. Вона перетекла на бік Барнса і, нездатна просунутися далі, завмерла між рукою і грудною кліткою.
— Бідолаха, — тихо вимовив старий.
— Що? ОЦЕ?
— Ні. Барнс. Коли все це закінчиться, нагадаєте мені, що він заслужив "Пурпурове серце". Треба буде простежити. ЯКЩО закінчиться. — Старий випрямився і заходився ходити по кабінету, немов геть-чисто забув про тварину, що примостилася під рукою мертвого Барнса.
Я позадкував, не спускаючи з тварини погляду й тримаючи її під прицілом. Швидко пересуватися вона схоже не могла, літати очевидно теж, але хто її знає, на що вона здатна. Мері підійшла, притиснулася до мене плечем, немов шукаючи розради, і я обійняв її вільною рукою.
На маленькому столику поряд з робочим столом Барнса лежала купка круглих коробок зі стереоплівкою. Старий взяв одну, витрусив касету й повернувся до нас.
— Це, думаю, підійде.
Він поставив коробку на підлогу поряд з сірою тварюкою і взявся заганяти її всередину, підштовхуючи ціпком. Замість цього тварюка перетекла ще глибше під руку Барнса і сховалася під тілом майже повністю. Я взяв труп за іншу руку і відтягнув вбік. Тварюка спочатку чіплялася, але потім гепнулася на підлогу. Ми з Мері налаштували зброю на мінімальну потужність і під керівництвом Старого все-таки загнали тварюку в коробку, підпалюючи підлогу то з одного боку, то з іншого. Тварюка заповнила коробку майже до країв, і я відразу закрив її кришкою.
Старий взяв коробку під руку.
— Що ж, вперед, мої любі.
На порозі кабінету він обернувся, "попрощався" з Барнсом, потім зачинив двері, зупинився біля столу секретарки і сказав:
— Я зайду до містера Барнса завтра... Ні, я ще не знаю в який час. Попередньо зателефоную.
І ми неквапливо рушили до виходу: Старий притискав до себе лівою рукою коробку, я сторожко вслухався: чи підняв хтось тривогу. Мері без угаву базікала, ретельно зображаючи красиву дурку. Старий навіть зупинився у фойє купити сигару й розпитав клерка, як доїхати до потрібного нам місця — такий собі добродушний стариган, трохи збезглузділий, але надзвичайно зарозумілий.
Сівши в машину, він сказав куди їхати й попередив, щоб я не перевищував швидкість. Через якийсь час ми зупинилися біля авторемонтної майстерні й заїхали в гараж. Старий велів покликати керуючого й, коли той з'явився, сказав:
— Машина терміново потрібна містеру Малоне.
Цією кодовою фразою я і сам не раз користувався: через двадцять хвилин від машини залишаться лише безликі запчастини в шухлядах на полицях.
Керуючий оглянув нас, відіслав двох механіків з кабінету й коротко відповів:
— Сюди, будь ласка, через ці двері.
Ми опинилися в квартирі старої подружньої пари, де я і Мері стали брюнетами, а Старий повернув собі лисину. У мене з'явилися вуса. Мері, потрібно відзначити, виглядала з темним волоссям зовсім не гірше, ніж з рудим. Варіант "Кавано" відкинули: Мері перетворилася в медсестру, я — в шофера на службі в багатого старого-інваліда — як ведеться, з пледом і вічними примхами.
На вулиці нас чекала нова машина. Назад добулися спокійно. Можливо, нам навіть не потрібно було змінювати морквяного кольору шевелюри. Я налаштував екран на студію Де-Мойну, але, якщо поліція і знайшла труп містера Барнса, репортери про це ще не знали.
Ми рушили прямо в кабінет Старого і там відкрили коробку. Перед цим Старий послав за лікарем Грейвсом, керівником біологічної лабораторії Відділу, і все робилося за допомогою механічних маніпуляторів.
Виявилося, нам потрібні не маніпулятори, а протигази: кабінет заповнив сморід гниючої органіки. Довелося закрити коробку і ввімкнути вентиляцію на повну потужність.
— Що це за чортівня? — запитав Грейвс, гидливо наморщивши ніс.
Старий напівголосно вилаявся.
— Це я від тебе хочу дізнатись. Працювати в скафандрах, у стерильному боксі, і я забороняю думати, що ця тварюка вже мертва.
— Якщо вона жива, то я — королева Англії.
— Хто тебе знає? Але ризикувати я забороняю. Це — паразит, здатний присмоктуватися, наприклад, до людини й керувати її діями. Походження і метаболізм майже напевно інопланетні.
Грейвс фиркнув.
— Інопланетний паразит на людині? Це просто смішно. Занадто різні біохімічні процеси.
— Чорт би тебе забрав з твоїми теоріями! — буркотливо мовив Старий. — Коли ми його взяли, він прекрасно почував себе на людині. Якщо по-твоєму це означає, що організм земний, тоді я хочу знати, відкіля він взявся і де шукати інших. Досить припущень. Мені потрібні факти.
— Будуть тобі й факти! — роздратовано відповів біолог.
— Ворушися. І забудь про те, що тварюка мертва. Можливо, цей аромат — просто захисна реакція. Живою вона надзвичайно небезпечна. Якщо тварюка перебереться на когось з твоїх співробітників, мені, швидше за все, доведеться його вбити.
Остання фраза дещо зменшила Грейвсу гонору, і він мовчки вийшов.
Старий відкинувся на спинку крісла, важко зітхнув і закрив очі. Хвилин через п'ять відкрив і сказав:
— Скільки таких от "гірчичників" могло прибути на космічному кораблі розмірами з ту тарілку, яку ми бачили?
— А був взагалі корабель? — запитав я. — Фактів поки мало.
— Небагато, але і їх достатньо. Корабель був. І дотепер є.
— Нам потрібно було обстежити місце посадки.
— Там би нас і поховали. Ті шестеро наших хлопців теж не телепні були. Відповідай на запитання.
— Розміри корабля все одно не скажуть чогось однозначного про його вантажопідйомність: якщо не знаєш тип двигуна, дальність перельоту, і які умови потрібні пасажирам... Розмірковуєш, коли вузол почне затягуватися? Я думаю їх кілька сотень, а можливо й кілька тисяч.
— М-м-м..., мабуть так і є. А це означає, що в Айові зараз блукає кілька тисяч зомбі. Чи "євнухів", як назвала їх Мері. — Старий на секунду замислився. — Але як пробратися повз них в гарем? Не можна ж в дійсності перестріляти всіх згорблених в Айові. — Він ледь помітно посміхнувся. Розмови підуть.
— Можу підкинути інше цікаве питаннячко, — промовив я. — Якщо вчора в Айові приземлився один корабель, то скільки таких приземлиться завтра в Північній Дакоті? Або в Бразилії?
— Може бути й так... — Старий спохмурнів. — Мотузочка ж коротка.
— Тобто?
— До зашморгу зовсім нічого залишилося. Йдіть поки, дітки, погуляйте. Можливо, це остання можливість. Але з бази не йти.
Я відправився в "Косметику", повернув собі попередній колір шкіри й нормальні риси обличчя, відмок у ванні й побував у масажиста, а потім прямісінько в наш бар. Вирішив випити й розшукати Мері. Я, щоправда, не уявляв собі, як вона буде виглядати — блондинка, брюнетка чи рудоволоса, — але навіть секунди не сумнівався, що впізнаю ніжки.
Виявилося, волосся в неї руде. Мері сиділа за відгородженим столиком. Виглядала вона практично так само, як у той момент, коли я побачив її вперше.
— Привіт, сестричко, — сказав я, збираючись влаштуватися поряд.
— Привіт, братику. Залазь, — відповіла вона з посмішкою і посунулася.
Я вибив на клавіатурі віскі з водою і запитав:
— Ти й справді так виглядаєш?
Вона похитала головою.
— Бог з тобою. В дійсності в мене дві голови й смужки як у зебри. А ти?
— Мене мамця ще в дитинстві придушила подушкою, тому я і дотепер не знаю.
Вона знову окинула мене оцінюючим поглядом.
— Її неважко зрозуміти. Але в мене нерви міцніші, тому все добре, братику.
— Дякую на доброму слові, — відповів я. — І знаєш, давай облишимо ці дурниці щодо брата й сестри. Бо я якось скуто себе відчуваю.
— Як на мене, тобі це лише на користь.
— Мені? Так я ж тихий. І приязний. — Я міг би ще додати, що з такими дівчатами краще волю рукам не давати: якщо їй не сподобається, дивись, і без рук можна залишитися. У Старого інші не працюють.
Вона посміхнулася.
— Та невже? Зате я не приязна. У всякому випадку, сьогодні. — Мері поставила келих на стіл. — Допивай краще й замов ще.
Я так і зробив. Ми продовжували сидіти поруч, просто насолоджуючись теплом і спокоєм. В нашій професії такі хвилини випадають не часто, і тому їх ще більше цінуєш.
Чомусь раптом подумалося, як гарно Мері виглядала б у другому кріслі біля каміну. Робота в мене така, що раніше я ніколи всерйоз думав про шлюб. Та й навіщо? На світі повно симпатичних дівчисьок. Але Мері сама була агентом; з нею і поговорити можна по-людськи. Я раптом зрозумів, що скажено самотній, і тягнеться це вже дуже давно.
— Мері...
— Так?
— Ти заміжня?
— Е-е-е… А чому ти запитуєш? Взагалі-то, ні. Але яка тобі… Яке це має значення?
— Має, — вперто сказав я.
Вона похитала головою.
— Я серйозно. От глянь на мене: руки, ноги на місці, зовсім ще не старий і завжди витираю ноги в передній. Чим не пара?
Вона розсміялася, але цілком добродушно.
— Краще готуватися потрібно.