Хілер подивився на меню, яке лежало перед ним, і плеснув у долоні:
— Ну, що тут знайдеться добренького? Дуже їсти хочеться.— Потім додав:— А де ж ваш син?
— Він на хвилинку вийшов,— рівним голосом пояснив доктор Рімензел.
— Треба його знайти,— сказала Сільвія чоловікові.
— Не горить,— буркнув доктор Рімензел.
— Цей лист...— зітхнула Сільвія.— Елі знав про нього. Він його побачив і подер. Ну звичайно ж! — Вона заплакала, зрозумівши, в яку страшну пастку Елі сам себе спіймав.
— У даний момент мене не цікавить, що зробив Елі,— оголосив доктор Рімензел.— Зараз мене куди більше цікавить, що зроблять деякі інші люди.
— Ти про що? — запитала Сільвія.
Доктор Рімензел велично підвівся, сповнений гніву й рішучості .
— А ось про що,— сказав він.— Я збираюсь перевірити, наскільки швидко ці люди здатні змінити своє рішення.
— Стривай,— сказала Сільвія, намагаючись притримати його, заспокоїти,— Насамперед нам треба знайти Елі. Це головне.
— Головне,— промовив доктор Рімензел, підвищуючи голос,— добитися, щоб Елі прийняли в Уайтхілл. Після цього ми його знайдемо і приведем сюди.
— Але, любий...— почала Сільвія.
— Ніяких "але"!-перебив її доктор Рімензел.-Тепер у цьому залі перебуває більшість членів опікунської ради. І кожен з них або мій близький друг, або близький друг мого батька. Коли вони скажуть докторові Уоррену, що Елі прийнято, то Елі буде прийнято. Тут знайшлося місце для всіх цих, то для Елі знайдеться тим більш.
Він сягнистою ходою попрямував до сусіднього столика, важко опустився на стілець і заговорив з красивим статечним стариганом, який там обідав. Це був голова опікунської ради.
Сільвія вибачилася перед розгубленим Хілером і подалася шукати Елі.
Запитуючи всіх зустрічних, вона знайшла сина. Елі сидів самотній на лавці під бузком, на якому почали бубнявіти бруньки.
Елі почув материну ходу на доріжці, але й далі сидів, скорившись неминучому.
— Ти знаєш? — запитав він.— Чи мені треба тобі розповісти?
— Про тебе?-мовила вона м'яко.-Що тебе не прийняли?
Доктор Уоррен нам сказав, — Я розірвав його листа.
— Я розумію,— провадила вона.— Ми з батьком завжди говорили тобі, що ти повинен вступити до Уайтхілла, що про якийсь інший варіант навіть мови не може бути.
— Мені тепер легше,— сказав Елі. Він спробував усміхнутися і виявив, що для цього не треба докладати ніяких зусиль.— Зовсім легко, бо все вже позаду. Я хотів розповісти тобі, але не міг. Якось не виходило.
— Це я винна, а не ти,— зітхнула вона.
— А де тато? — спитав Елі.
Сільвія так поспішала втішити Елі, що геть забула про чоловіків намір, але тепер вона згадала, де він, і зрозуміла: доктор Рімензел робить жахливу помилку. Елі зовсім не треба вступати до Уайтхілла — це справді було б жорстоко.
У неї не вистачило духу пояснити хлопчикові, що задумав тепер .його батько, і вона відповіла:
— Він скоро прийде, любий. Він усе розуміє.— А потім додала:— Почекай тут, я піду по нього і зараз вернусь.
Але їй не довелося йти по доктора Рімензела. У цю хвилину він сам вийшов з готелю, побачив дружину й сина і попрямував до них. Вигляд він мав приголомшений.
— Ну? — запитала Сільвія.
— Вони... вони всі сказали "ні",— відповів доктор Рімензел невпевнено.
— Тим краще,— сказала Сільвія.— У мене наче гора з плечей звалилася.
— Хто сказав "ні"? — запитав Елі.— І що "ні"?
. — Члени опікунської ради,— відповів доктор Рімензел, відводячи погляд.— Я просив їх зробити для тебе виняток — переглянути рішення і прийняти тебе.
Елі підвівся, на його обличчі здивування змішувалося з соромом.
— Ти... що? — сказав він, сказав, як дорослий. І, спалахнувши від гніву, кинув батькові:— Ти не повинен був так робити!
Доктор Рімензел кивнув головою:
— Мені це вже сказали.
— Так не роблять! — говорив Елі.— Який жах! Як ти міг!
— Твоя правда,— знічено мовив доктор Рімензел, приймаючи докір.
— Ось тепер мені соромно! — вигукнув Елі, й це підтверджував увесь його вигляд.
Доктор Рімензел геть розгубився й не знав, що сказати.
— Я прошу пробачення у вас обох, — видушив він із себе нарешті.— Це було гидко.
— Тепер уже не можна говорити, що жоден Рімензел ніколи нічого не просив,— сказав Елі.
— Мабуть, Бен ще не вернувся з машиною? — запитав доктор Рімензел, хоча це було ясно й так. — Ми почекаємо його тут, — додав він. — Я не хочу зараз туди вертатися.
— Рімензел попросив чогось... нібито Рімензел — це щось особливе, — похнюпився Елі.
— Я не думаю... — почав доктор Рімензел. І не доказав.
— Що ти не думаєш? — здивовано спитала його дружина.
— Я не думаю, — сказав доктор Рімензел, — що ми колинебудь ще сюди приїдемо.