Сила духу

Курт ВОННЕГУТ

СИЛА ДУХУ

Дія відбувається в наші дні у північній частині штату Нью-Йорк. У величезній кімнаті повно всяких машин, які пульсують, звиваються, тремтять, чмихають, виконуючи функції різних органів людського ті-ла — серця, печінки, нирок. Різнобарвні трубки відходять угору від апаратів, з'єднуються і проходять крізь отвір у стелі. Збоку розміщений надзвичайно складний пульт управління.

Сам творець і керівник експерименту доктор Нор бер т Франкенштейн показує апаратуру докторові Е л б е р т у Л іт л у, Люб'язному, симпатичному молодому терапевтові. Франкенштейнові — шістдесять п'ять років. Він — геній медицини. За пультом управління сидить у навушниках, спостерігаючи за стрілками приладів та миготінням лампочок, доктор Том С в іф т, перший асистент Франкенштейна, відданий помічник свого вчителя.

ЛІТЛ. Боже мій! Боже ж ти мій!

ФРАНКЕНШТЕЙН. Так. Оце —її нирки. Онде її печінка. А отам її підшлункова залоза.

ЛІТЛ. Дивовижно! Докторе Франкенштейн, після всього побаченого я починаю сумніватися, чи взагалі я тямлю щось у медицині. (Яо-казує.) Це її серце?

ФРАНКЕНШТЕЙН. Так. його виготовлено фірмою "Вестінгауз". Серця там роблять справді чудові. Майте на увазі, якщо вам колись буде треба. Вони роблять нирки в три метри завбільшки.

ЛІТЛ. Це серце, мабуть, коштує більше, ніж усе містечко, в якому я живу.

ФРАНКЕНШТЕЙН. Оця підшлункова залоза коштує більше, ніж весь ваш штат. Ви з Вермонту? ЛІТЛ. Так, з Вермонту.

ФРАНКЕНШТЕЙН. За ті гроші, в які нам обійшлася підшлункова залоза, ми могли б купити весь Вермонт. На той час ще ніхто не робив підшлункової залози, а нам треба було мати її за десять днів — або втратити пацієнтку. І ми звернулися до всіх найвідоміших фірм, які виготовляють органи: "Гей, люди, термінове замовлення — підшлункова залоза! Залучайте до роботи всіх до останнього. Торгуватися ми не будемо,— якщо наступного вівторка одержимо підшлункову залозу".

ЛІТЛ. І їм вдалося...

ФРАНКЕНШТЕЙН. Пацієнтка жива, чи не так? Повірте, ці тель*" бухи коштують добрячих грошей.

ЛІТЛ. Але ж пацієнтка може собі дозволити таке:

ФРАНКЕНШТЕЙН. Звісно, на допомогу по безробіттю всього цього не купиш. —4

ЛІТЛ. А скільки їй було зроблено операцій? І протягом скількох років?

ФРАНКЕНШТЕЙН. Я зробив їй першу операцію тридцять шість років тому. Відтоді було зроблено тридцять вісім операцій. ЛІТЛ. І скільки їй років? ФРАНКЕНШТЕЙН. Сто. ЛІТЛ. Яке ж то треба мати серце... ФРАНКЕНШТЕЙН. Воно перед вами.

ЛІТЛ. Я хочу сказати, яку треба мати/мужність! Яку .силу!'духу.І ФРАНКЕНШТЕЙН. Ми щоразу вимикаємо1 її..!-'Ми *не оперуємо.'без наркозу.

ЛІТЛ. І все ж таки...

Франкенштейн плескає Свіфта по плечу. Свіфт знімає одинінавущ* никг щоб водночас слухати і співрозмовників,, і. пульт .управління.

ФРАНКЕНШТЕЙН. Докторе Том Свіфт, де.дрктор Елберт/Літл. Том — мій перший асистент. СВІФТ. Здрастуйте.

ФРАНКЕНШТЕЙН. Доктор Літл практикує у Вермонті, Він тут проїздом і попросив провести для нього екскурсію. ЛІТЛ. Що ви чуєте в навушниках?

СВІФТ. Усе, що робиться в кімнаті пацієнтки. (Пропонує Літлу надіти навушники.) Будьте моїм гостем. ЛІТЛ (слухає). Не чути нічого.

СВІФТ. її саме причісують. Там нагорі її косметичка. Місіс Лав-джой завжди спокійна, коли її причісують. (Бере навушники.)

ФРАНКЕНШТЕЙН (до Свіфта). Ми маємо поздоровити нашого молодого колегу.

СВІФТ. З чим?

ЛІТЛ. Вчасне запитання. З чим же, справді? ФРАНКЕНШТЕЙН. О! Я чув про славу, яка прийшла до вас. ЛІТЛ. А от я, на жаль, про це не чув.

ФРАНКЕНШТЕЙН. Адже ви той самий доктор Літл, якого названо, кращим сімейним лікарем у жіночому журналі "Ледіз хоум джор-нел", хіба ні?

ЛІТЛ. Так, справді. Я не знаю, з яких міркувань вони спинили свій вибір на мені. І я тим більше здивований, що така людина, як ви, знає про це.

ФРАНКЕНШТЕЙН. Я читаю кожний номер цього журналу, від першої до останньої сторінки, ЛІТЛ. Ви?

ФРАНКЕНШТЕЙН. У мене тільки одна пацієнтка, місіс Лавджой. Місіс Лавджой читає "Ледіз хоум джорнел". І я його теж читаю. В останньому номері ми прочитали про вас. Місіс Лавджой усе повторювала: "Який то має бути рдзумний хлопець. Мабуть, він дуже чуйний*.

ЛІТЛ. Гм-м-м!..

ФРАНКЕНШТЕЙН. І ось ви тут власною персоною. Я певен, вона вам написала листа. ЛІТЛ. Так, написала.

ФРАНКЕНШТЕЙН. Вона пище кілька тисяч листів на рік, і щороку кілька тисяч отримує. Вона велика аматорка листування. ЛІТЛ. І... в неї постійно добрий настрій?

ФРАНКЕНШТЕЙН. Якщо ні, то це вже наша помилка. Коли в неї поганий настрій, це свідчить про те, що в нас тут не все працює нормально. МісЯць тому вона засумувала. Як виявилося, вийшов з ладу один транзистор у системі управління. (Схиляється над плечем Свіфта

І натискає якісь кнопки. Машини переходять на новий режим.) Ось так. Тепер, на кілька хвилин, вона —засумує. (Знову щось, перемикає.) А зараз вона стане ще безтурботнішою, ніж досі. Вона співатиме, наче пташка.

ЛІТА насилу приховує свій жах.

Кімната пацієнтки, заповнена книжками, квітами, коробкцми цукерок. Пацієнтка — С і ль в і я Л а в док ой, удова мільярдера. Власне, Сільвія — це не більш як голова, з*єднана з трубками і дротами, які піднімаються від підлоги, але це не зразу впадає у вічі. Позад Сільвії стоїть Глорія, її косметичка, — молода жінка пишної вроди. Сіль-вія — надзвичайно гарна літня, дама, в минулому славнозвісна красуня.

СІЛЬВІЯ (плаче). Глоріє...

ГЛОРІЯ. Слухаю, мем. V

СІЛЬВІЯ. Утри мені сльози, поки^хтось не ввійшов і не.побачив, що я плачу.

ГЛОРІЯ (й сама мало не плаче). Слухаюсь, мем. (Втирає сльози паперовим носовичком і дивиться, чи не лишилось де сльозинки.) Ну годі вам, годі.

СІЛЬВІЯ. Я не знаю, що зі мною подіялося. Раптом мені стало так сумно, що я не могла витримати.

ГЛОРІЯ. Кожному колись треба поплакати. СІЛЬВІЯ. Уже минулося. Чи помітно, що я плакала? ГЛОРІЯ. Ні, ні...

Вона нездатна втримати власні сльози і відходить до вікна, щоб Сільвія не побачила, як вона плаче. Відкривається жахливе видовище голови, трубок та дротів. Голова встановлена на триніжку. Під головою, там, де в людини мають бути груди, висить чорний ящик із ме^ рехтливими кольоровими лампочками. Від ящика відходять механічні руки. На відстані простягнутої руки стоїть стіл. На столі — ручка, аркуші паперу, не до кінця розгаданий кросворд, торбинка з плетінням. З торбинки виглядають спиці та недоплетений светр. Над головок) Сільвії звисає з перекладини мікрофон.

СІЛЬВІЯ (зітхає). Ти, певне, думаєш, що я стара дурепа.

Глорія заперечливо хитає головою, не в змозі говорити. Ти досі тут?

ГЛОРІЯ. Тут.

СІЛЬВІЯ. Щось сталося?

ГЛОРІЯ. Ні.

СІЛЬВІЯ. Ти така надійна подруга, Глоріє. Всім своїм серцем я вдячна тобі за це.

ГЛОРІЯ. Я вас теж люблю.

СІЛЬВІЯ. Якщо тобі потрібна буде якась допомога, сподівався, ти звернешся до мене.

ГЛОРІЯ. Звичайно.. Звичайно.

Вистрибом входить Говард Дербі, листоноша лікарні, > & паї* кою листів. Це веселий старий чоловік, трохи несповна розуму. ДЕРБІ. Листи! Листи!

СІЛЬВІЯ (усміхаючись). Листоноша! Господи, благослови листоношу!

ДЕРБІ. Як ви себе почуваєте сьогодні?

СІЛЬВІЯ. Оце щойно була дуже засумувала. Але зараз, побачивши тебе, я хочу співати, як пташка.

ДЕРБІ. Сорок три листи сьогодні. І навіть один з ЛенінградаГ

СІЛЬВІЯ. Це від однієї сліпої жінки. Бідолашна. Бідолашна.

ДЕРБІ (тримаючи листи віялом, читає зворотні адреси).. Західна Віргінія... Гонолулу... Брісбейн... Австралія..,

СІЛЬВІЯ (бере навмання один лист). Уїллінг, Західна Віргінія. Хто ж це зі мною листується в Уїллінгу? (Спритно розриває конверт своїми механічними руками. Читає.) "Люба місіс Лавджой, Ви мене не знаете. Але я* щойно прочитала про вас. статью в, "Рідерс— дайджест". Я сиджу і плачу, сльози течуть по моїх щоках.." О господи! Цю статтю надруковано шістнадцять років тому, а вона "щойно" її прочитала.

ДЕРБІ. О чудовий "Рідерс дайджест"! У мене вдома є один номер. Він лежить, мабуть, років з десять. Я й тепер почитую його щоразу, коли мені хочеться трохи розважитись.

СІЛЬВІЯ (читає далі). "Я ніколи більш не нарікатиму, хай там що станеться зі мною в майбутньому. Я зважала себе зовсім нещасною, наскільки може бути нещасною жінка, чий чоловік убив свою коханку, а потім застрелився сам. Він залишив мені сімох дітей та вісім не-оплачених рахунків за ремойт автомобіля, в якого до того ж три спущені шини і розбитий двигун-. Але, прочитавши про вас, я сиджу і дякую богові..." А й справді, хороший лист.

ДЕРБІ. Звичайно, хороший...

СІЛЬВІЯ. Тут і приписка: "Одужуйте скоріше!" (Кладе листа на стіл.) А чи немає там листа з Вермонту? ДЕРБІ. З Вермонту?

СІЛЬВІЯ. Минулого місяця, коли в мене був дуже поганий настрій, я написала дурного, егоїстичного і сльозливого листа одному молодому лікареві, про якого я прочитала в "Ледіз хоум джорнел". Мені так ніяково, я боюся й думати, що він мені напише у відповідь, якщо взагалі напише.

ГЛОРІЯ. А що він може вам написати?"

СІЛЬВІЯ. Мабуть, він розповість мені про справжні страждання, які є у світі, про людей, що не знають, де вони зможуть поїсти, про людей, ЯКІ через свої злидні жодного разу в житті не відвідали лікаря. Подумати тільки, скільки мене лікували, як зворушливо піклувалися про мене! Всі чудеса науки були запропоновані мені...

Коридор біля дверей кімнати Сільвії. На дверях табличка: "Заходьте тільки з усмішкою". Франкенштейн і Літл збираються увійти.

ЛІТЛ. Вона там?

ФРАНКЕНШТЕЙН. Все, крім того, що ви бачили внизу.

ЛІТЛ. Я певен, що всі виконують цю вимогу, так?

ФРАНКЕНШТЕЙН. Входить у курс лікування. Тут ми лікуємо пацієнтку в цілому.

З кімнати виходить Глорія, зачиняє за собою двері і починає голосно ридати.

(До Глорії, обурено.) Ім'ям усіх святих! Що це означає?

ГЛОРІЯ. Дайте їй померти! Бога ради, дайте їй померти. ЛІТЛ. Це її медсестра?

ФРАНКЕНШТЕЙН. На це в неї не стало б розуму. Вона лише тупа косметичка. їй платять сто доларів на тиждень за те, що вона займається тільки обличчям і зачіскою пацієнтки. (До Глорії.) Ану замовкни! Годі тобі, кажу! Можеш забиратися геть!

ГЛОРІЯ. Я її найближча подруга.

ФРАНКЕНШТЕЙН. Добра мені подруга! Ти ж оце тільки умовляла мене вбити її.

ГЛОРІЯ. В ім'я милосердя просила я вас про це.

ФРАНКЕНШТЕЙН. Ти, мабуть, певна, що на тому світі існує рай, і хотіла вирядити її туди, де на неї вже чекають ангельські крила й арфа.

ГЛОРІЯ.