Вона спокійнісінько знову вмостилася на канапі.
"Ага, виходить, що все це правда! — подумала прокурорша. — Вона навіть не виправдовується. Навіть не каже, хто то був і чи взагалі був хто-небудь. Зараз же піду до докторші. Розповім їй про все. Ач, яка кокетка! Треба її ще раз шпигнути".
— І, мовляв, ви знали, що він приїде. І нову сукню собі замовили заради нього.
Пані Малінова спокійнісінько пішла до іншої кімнати й принесла сукню. Мовляв, цілком проста сукня. Вона замовила її собі для наступного концерту. її попросили взяти участь, і вона не могла відмовити.
Рафікова помацала тканину. Подивилася на неї проти світла й двічі цмокнула язиком.
— Чудові шати! Кращих немає в цілому місті! Який смак! Який фасон! Хто ж то їх шив? Краса! Але рукава, мабуть, треба було б зробити вужчі. Так у журналі? Тоді інша річ!
І пані Рафікова заходилася розсипатися в компліментах. Сукня була не така, як у дочки. На цій були квіточки та хрестики. Пані Рафікова з радощів мало не плескала руками. Ще б пак! Вона пронюхала про скандал, мала змогу обсудити Врабцову, та ще й сукня не така, як у дочки! Ото радість!
На столі з'явився лікер. Рафікова сьорбнула лікеру — то був найліпший лікер на світі! Мабуть, отим лікером Малінова частувала його. Поласувала Рафікова і цукерками — цукерки були просто чудові! З'їла шмат торта — торт був незрівнянний! Коли шановна господиня дозволить, то вона наважиться попросити ще шматочок.
*
Настав вечір. Де ж то пані Рафікова? Та де ж їй бути, як не в пані докторші? Пані докторша полюбляє товариство. В неї багато гостей. Тут і Врабцова, і пані лісничиха, і пані адвокатша, і пані ветеринарша. Пані Врабцова плете панчоху, пані лісничиха вишиває, пані адвокатша та пані ветеринарша розглядають альбом, пані докторша усміхається, а пані Рафікова розповідає про Малінову.
— Вона частувала мене кренделями. То я ледве один із'їла — такі вони підгорілі. А торті Мені аж шлунок зсудомило — так він тхнув ївким маслом.
Панії вражено хитали головами.
— А про того адвоката ви з нею не говорили? — запитала пані Врабцова й пошкрябала собі над вухом спицею.
— Звісно, говорила. Вона сама себе виказала. Я балакаю, аж вона раптом: "А чи знаєте ви нового адвоката?"
— Новий адвокат? — здивувалися панії. Відклали вбік альбом і нашорошили вуха.
— Я, кажу. не. знаю, — провадила далі пані Рафікова. І заходилася вигадувати все, що тільки могло приверзтися їй на думку. Розповідала, як вони обіймалися та цілувалися. Як прийшов він до неї о десятій і пішов о дванадцятій — уночі. Жах! Сьогодні вже вони гуляли околицями. Він обхопив її руками так, а вона його — отак. Коли дозволите, шановна пані, — і вона вхопила лісничиху за талію, поклала їй на плече свою голівку й млосно звела очі на стелю. Потім узяла лісничишину руку і обвила нею свою власну шию. — Отак!
— Яка безсоромність! Яке зухвальство! — занарікали панії.
— Кокетка! Безсоромна кокетка! Який, однак, зіпсутий світ! Але ж хто той молодик? Який він? Низенький на зріст чи високий! Огрядний а чи худий?
— Я бачила якогось худорлявого, низенького на зріст, білявого… Мав він м'якого капелюха, лілову краватку й лілове пальто, — сказала пані ветеринарша.
— Я теж зустріла такого незнайомого. Чи мав він цапину борідку? — підхопила пані лісничиха.
— О ні, мій мав поголене обличчя, без вусів, — відповіла пані ветеринарша.
— Я теж зустріла такого незнайомця. Але той був поголений.
— У пенсне? Капловухий? — запитали разом усі три дами.
Зчинився такий рейвах, наче у синагозі в судний день. Коли б ви знали навіть двадцять дві мови, то довідалися б тільки про те, що той незнайомий — бабій, розпусник, зневажає звичаї, славу і цноту міста.
А коли пристрасті вгамувалися, присуд оголошено цілком пекний: пані Рафікова прищикнула б йому носа дверима, коли б він прийшов до неї з візитом як до дружини прокурора; пані Врабцова ошпарила б його окропом, коли б він завітав до неї; пані докторша оголосила б йому, що не приймає; пані лісничиха й сама не знала, що йому зробила б, пані ветеринарша показала б йому спину. А як вас цікавить моя думка, то вони й самі не знали, як чинили б, коли б він до них завітав.
"Я повинна прийняти його гостинно, — думала пані Рафікова, йдучи додому. — Всі вони гніваються на нього. Повірили геть усьому. Я його прихилю до себе, запрошу обідати. Залишу його якось з Милушкою у вітальні, і так далі і так далі. Я його зваблю, і коли він навіть має щось з тією Маліновою, то вже не матиме. Ото мені заздритимуть!"
Др. Ярослав Брвенік тим часом, як про нього отак дбали, купив каламарик чорнил, сто аркушів паперу й відкрив адвокатську контору. Цього для початку досить. Тепер йому годилося б спертися на лікоть і дивитися на мідну клямку дверей. Але Брвенік був не такий. Він одягнувся в чорне вбрання й, наспівуючи, походжав кімнатою.
— Треба відвідати адвокатів. Потім піти до суддів. Зрозуміло, я підлещуся до них. Тож вони присуджуватимуть більші судові витрати. Коли мають гарних дочок, то треба буде позалицятися трохи до них. А ще я даватиму нічні концерти.
Але тут він зупинився. Згадав Малінову, тої миті, коли вона звела вгору вуаль. Як сміялися її сині очі, її білі зуби! Ніжна, м'яка рука… Спогади! Вона цитувала віршика, що його він присвятив їй. Вона не забула того вірша, а він, автор, забув… Він повинен навістити її. Але спершу — офіційні візити. Треба познайомитися з усіма. Коли контора процвітатиме, тоді вже — але, хто його знає, як то воно буде? Зрештою, чому б то конторі не процвітати? З клієнтами він буде товариський. "Коли зустрінуся з селянином і той про щось мене спитає, то я не буркну у відповідь, а подам руку, поплескаю його по плечі й назву батечком. Коли прийде до мене, посаджу його на канапу. Так здобудемо популярність і будемо процвітати, ще й як процвітати".
І доктор Ярослав Брвенік за хвилину сидів уже в екіпажі.
— До судді! — звелів він.
У судді він був за п'ять хвилин.
— До прокурора!
Менше як за п'ять хвилин він уже був перед будинком Рафікової. Брвенік скинув пальто й швидко подався сходами вгору. Відчинив перші двері і ввійшов до передпокою. Тут хвильку пристояв і розглядівся. Побачив перед собою шість дверей. Усюди тихо. Ніде ані душі. Раптом йому здалося, ніби праворуч хтось розмовляє. Він постукав і ввійшов. Якийсь вельми елегантний пан підвівся з крісла, вклонився панночці (це була дочка господарів Милушка), потім лагідно взяв її ручку, трохи нахилився, трохи підніс ту ручку вгору і поцілував кінчики пальців. Але й цього йому було замало: він іще раз урочисто вклонився і, тримаючи перед собою циліндр, почав задкувати до дверей. Біля дверей він зупинився й знову низенько вклонився.
Брвенік не знав, що мав діяти. Він постояв трохи біля дверей і аж тоді, коли пан вийшов з кімнати, підійшов до панночки, назвав своє ім'я і мету свого візиту.
Милка зміряла його очима від голови до п'ят.
— Mais і! — il n'est pas chez soi… a la maison[2], — мовила вона непевно й затинаючись, а тоді граціозно вийшла з кімнати.
"Що таке?" — подумав Брвенік, втупивши очі у великий білий камін. Але не встиг він сам собі відповісти, коли це до кімнати ввійшла пані Рафікова, а за нею — пан Рафіка. Вони прямували до нього, і пан доктор ступив крок назустріч їм.
— Доктор Брвенік, адвокат, — відрекомендувався він. — Я наважився засвідчити вам…
— Ах, знаємо, знаємо! — увірвала його пані Рафікова. — Ціле місто тільки про вас і говорить. Прошу, проходьте. Сюди, сюди. Ми саме обідаємо… Не відпустимо вас. Обідатимете з нами.
Вони ввійшли до іншої кімнати, великої, з паркетною підлогою. Стіл був накритий на чотири особи. Від супниці здіймалася пара.
— Обідатимете з нами, — мовив прокурор слідом за своєю половиною.
— Атож, обідатимете з нами, неодмінно, — цокотіла пані Рафікова. — Сюди, прошу вас.
Даремно опирався адвокат. Прокурор майже силоміць посадовив його на стілець.
— Милушко, Милушко, де це ти? Чому не йдеш привітати гостя? — гукала господиня.
— Де це ти, де? — вторував їй господар.
— Це пан доктор Брвенік, — кивнула пані Рафікова на Бркеніка.
— Пак доктор Брвенік, — повторив прокурор.
Милушка вклонилася. Брвенік хотів був подати їй руку, але вона відступила крок назад і знов уклонилася. Брвенік почервонів. Лихе, неприємне почуття охопило його. Він найрадше був би втік звідси, або ж, коли б міг, то непомітно щез би. Але він сидів на стільці, наче слухняна дитина.
— А тепер скуштуйте юшечки. Ну-бо, Милушко, частуй, — мовила пані Рафікова.
По п'яти хвилинах боротьби пан доктор мусив був перший узяти собі юшки. Аж тоді взяли собі юшки всі інші.
— А пан доктор, напевно, вже обійшов ціле місто, — сказала прокурорша й сьорбнула юшки. — Я бачила вас у екіпажі, — вона знову сьорбнула. — Дивлюся: хто ж це? Я ще цього пана ніколи не бачила. Аж то ви, — тут вона тричі сьорбнула юшки. — Питаю: хто це? Ніхто не знає. Йду до докторші. Докторша каже: доктор Брвенік, що вже був у неї з візитом. "Гай-гай, лихий цей доктор, коли мене обминув! — думаю собі. — Стривай-но!" — і пані Рафікова засміялася. Нахилила тарілку й висьорбала рештки юшки. — Аж тут приходить Милушка та й каже: "Приїхав жених Малінової…" Отаке-то про вас плещуть… Що вдієш? Маленьке містечко… Тільки й розмов, що про вас та про Малінову… Поздоровляю вас… Гарна вдовичка, — і вона насварилася на нього пальцем, ніби знала якусь таємницю. — Дивно тільки, що чоловікам подобаються отакі кокетки, які вміють бісиків пускати: зирк туди, зирк сюди — і вже до неї липнуть… Нумо цього м'ясця, будь ласка. Так, гаразд. А тепер оцих макарончиків. Може, не подобаються? Коли ж бажаєте огірочка — будь ласка. Або ж бурячків. Чого зволите…
Брвенік не встигав ані відповідати, ані заперечувати, що він не в усіх іще був з візитом, а тільки в пана судді, що вони з Маліновою не заручені, що він її знає ще зі студентських часів і що та їхня подорож була чистісіньким випадком, що він полюбляє і макарони, і бурячки, і огірочки… Пані Рафікова геть забила докторові памороки. Він звів дух лише по обіді, коли вона пішла поклопотатися біля чорної кави. Пан прокурор вийшов натоптати собі люльку та принести сигарети. В кімнаті залишилися тільки Брвенік та Милушка.
Милушка була холодна, як мармур.