Тут місце не для жінки

Генрі Лоусон

Сторінка 3 з 3

Вона сказала, що залишитися не може, але чекатиме на мене край дороги, край… дороги.

Руки йому безсило звисли й обличчя крейдою взялося. Я вхопив міх із водою. "Ще один такий напад, як оцей — і тобі край", — подумав я, коли він опритомнів. І раптом я згадав, що понад шляхом будується корчомку, я бачив її, коли проїздив тут минулого разу, — миль за десять-дванадцять звідси, по дорозі до міста. Тож нічого іншого не мав я робити, як полишити його і погнати конем по допомогу та, може, якого візка де роздобути.

— Ви почекайте на мене тут, поки я вернуся, — сказав я. — Я поїду по лікаря.

Він ледь-ледь стрепенувся.

— Рушай ліпше до хати та попоїж. Дружина чекатиме…

Та й знову збився.

— Ви почекаєте на мене, поки я метнуся конем до річки?

— Еге… я чекатиму край дороги…

— Глядіть же! — сказав я. — Я покину вам міх із водою. Не рушайтеся з місця, доки я не вернусь.

— Я не рухнуся… Я чекатиму край дороги… — сказав він.

Я зняв з батового коня, що був не такий утомлений і міцніший, в'юкову кульбаку та в'юки й шпурнув їх у кущі, покинув другого коня напризволяще та й погнав до корчомки, залишаючи старого, що, згорнувши руки, сипною до дерева прихилився і затопив очі у крайнебо.

Один з тих хлопців, що я їх у корчмі надибав, подався по лікаря як стій, а другий вернувся зі мною назад у ресорці. Він розповів мені, що жінка старого Гаулета померла від пологів першого ж року, як вони на ферму приїхали, — файна була дівчина, подейкують люди! Він розповідав мені цю історію точнісінько так, як розповідав її старий, і мало не тими ж самими словами висловив свою думку, що тут місце не для жінки. "Й відтоді він так і жив тутечки одинцем самотним, та все думав об тім, та й думав, аже поки з глузду з'їхав".

Я знав уже решту. Він не тільки мислив у своїй уяві, що його дружина, чи то дух його дружини, домує вкупі з ним отут усі ці роки, але й що дочка його жива зосталась і вижила, а дружина — господарює; та, звісно, господарював він сам.

Коли ми під'їхали до нього, його вузлуваті руки знову звисли й лежали безвладно, — тепер вони мали спочивок. Я хоч і кинув тільки-но швидкий погляд на його обличчя, проте міг би заприсягтися, що він пильно дивився на блакитне крило гірського пасма, що вимальовувалося на небокрузі понад чагарями.

У хатині стола накривано так само, як і того дня, коли я завітав туди вперше, і в гарячій пічурці стояв наготований сніданок.

1 2 3