Я не хочу, щоб ми марнували час… Ви повинні… ви повинні якомога скоріше почати роботу… Дякую…
— Вам треба відпочити.
— Дякую… Ось, візьміть…
Стара розстібає обома руками комірець, нахиляє голову, скидає з шиї шовковий фіолетовий шнурок і подає тобі. На шнурку висить важкий мідний ключ.
— Там, у кутку… Відімкніть скриню і візьміть папери, ті, що праворуч, зверху… вони перев'язані жовтою стрічкою…
— Тут погано видно…
— І справді… Це я звикла до сутінок… Праворуч від ліжка… Ви наштовхнетеся на велику скриню. Це все тому, сеньйоре Монтеро, що тут кругом стіни. Навколо все забудували, і ми лишилися без світла. Вони хотіли примусити мене продати будинок. Але я скоріше вмру. З цим будинком пов'язано стільки спогадів… Мене звідси хіба що винесуть ногами вперед. Так, це ті папери. Дякую. Починайте читати цю частину. Поступово я даватиму вам інші. До побачення, сеньйоре Монтеро. Дякую. Дивіться, ваш канделябр погас. Засвітите його, коли вже вийдете звідси, прошу вас. Ні, ні, ключ візьміть з собою. Нехай буде у вас. Я вам довіряю.
— Сеньйоро… В тому кутку мишача нора…
— Мишача нора? Та я давно туди не заглядаю…
— Треба було б пустити сюди котів.
— Котів? Яких котів? На добраніч. Мені пора спати. Я дуже стомилася.
— На добраніч…
3
Того ж таки вечора ти починаєш читати пожовклі сторінки, списані чорнилом гірчичного кольору; декотрі місцями пропалені попелом від сигари, інші засиджені мухами. Французькою мовою генерала Льоренте могла захоплюватися хіба що його дружина. Ти зразу бачиш: можна значно поліпшити його стиль, зробити коротшими надто довгі описи і незначні епізоди — дитинство в Мексіці, в маєтку минулого століття, військова школа у Франції, дружба з герцогом де Морні та з наближеними до Наполеона III, повернення до Мексіки генералом Максиміліана, прийоми і святкові бали в палаці, битви, скинення імператора, Серро-де-лас-Кампанас, заслання в Парижі… Нічого такого, про що б уже не писали інші. Роздягаючись, думаєш про дивну забаганку старої, яка забрала собі в голову, що ці мемуари важливо видати. Ти лягаєш спати, посміхаєшся на згадку про чотири тисячі песо.
Вночі тобі нічого не сниться, а вранці, о шостій, тебе будить яскраве світло, адже на скляній стелі немає завісок. Накриваєш обличчя подушкою і намагаєшся заснути знову. Та хвилин за десять забуваєш про свій намір і йдеш до ванної кімнати. Там ти знаходиш усі свої речі, вони розкладені на столі, а одежа висить у шафі. Ти вже кінчаєш голитися, коли ранкову тишу зненацька розтинає жалісний, несамовитий котячий крик.
Це надривне, нестямне нявкання роздирає тобі душу. Ти намагаєшся зрозуміти, звідки воно, відчиняєш двері в передпокій, але там нічого не чути. Крики долинають згори, з вікна. Ти швидко стаєш на крісло, звідти на письмовий стіл і, спираючись на полицю, дістаєшся до вікна й відчиняєш одну стулку, потім підтягуєшся на руках і виглядаєш надвір. Вузький дворик, схожий на бочку з переплетеними в ній тисами й ожиною, і там п'ять, шість, сім котів, — важко полічити їх, ти тримаєшся на руках якусь секунду, — зв'язані разом, вони качаються, охоплені полум'ям і чорним димом, і ти чуєш запах горілої шерсті… Приголомшений, ти падаєш у крісло й не знаєш, чи справді бачив це наяву, чи, може, тобі усе тільки привиділося, коли пролунало оте жахливе нявкання. Коти ще кричать, але вже не так голосно, потім усе стихає.
Ти надягаєш сорочку, стираєш порох з черевиків і знову прислухаєшся — тепер це дзвоник, він немов оббігає всі закутки будинку і наближається до твоїх дверей.
Ти визираєш у коридор: це Аура, в руці у неї чорний дзвоник; побачивши тебе, вона нахиляє голову й каже: "Сніданок уже готовий". Ти хочеш затримати її, але Аура вже спускається крученими сходами, калатаючи дзвоником, наче їй треба розбудити цілий пансіон.
В самій сорочці ти поспішаєш услід за нею, в передпокій, але Аури там вже немає. Позаду рипнули двері до кімнати старої, ти озираєшся і встигаєш помітити, як із-за прочинених дверей висовується рука, ставить на підлогу посудину і знову зникає, а двері зачиняються.
В їдальні сніданок уже чекає тебе на столі — сьогодні лише тебе. Поспіхом поснідавши, ти вертаєшся до передпокою і стукаєш у двері сеньйори Консуело. Тоненький кволий голос просить тебе ввійти. В кімнаті нічого не змінилося. Той самий морок. Тьмяно блимають свічки, поблискують срібні святі.
— Доброго ранку, сеньйоре Монтеро. Ви добре спали?
— Так. Я допізна читав.
Стара робить жест рукою, немовби хоче спинити тебе:
— Ні, ні. Не поспішайте, не кажіть поки що нічого. Працюйте над цією частиною, а як закінчите, я дам вам решту.
— Гаразд, сеньйоро. Можна мені виходити в сад?
— В який сад, сеньйоре Монтеро?
— У той, що поруч з моєю кімнатою.
— У нас немає ніякого саду. Був колись, але потім тут усе забудували.
— Я подумав, що на свіжому повітрі мені краще працювалося б…
— У нас тут лише внутрішній дворик, через який ви йшли. Там у моєї небоги ростуть квіти, що не люблять світла. Іншого двору тут немає.
— Гаразд, сеньйоро.
Весь день ти читаєш мемуари, переписуєш начисто те, що лишається після скорочень, підправляєш слабкі місця, куриш одну за одною сигарети, міркуючи про те, як розтягнути цю роботу якомога надовше. Як пощастить відкласти хоча б дванадцять тисяч песо, можна буде мало не цілий рік присвятити власній роботі, давно відкладеній, майже забутій. Це буде величезна зведена праця про відкриття і завоювання Америки іспанцями. Праця, в якій зійдуться в стрункий ряд події і роки, стане очевидним логічний зв'язок між усіма починаннями й авантюрами золотого віку, між звагою і найзвичайнішим із діянь Відродження. І ти, зрештою, відкладаєш нудну писанину солдата імперії і берешся за власні записи. Швидко спливає час, і ось уже знову лунає дзвоник; ти дивишся на годинник, одягаєш піджак і сходиш до їдальні.
Аура вже тут, але за столом, на чільному місці, низько схилившись над тарілкою, сидить сеньйора Льоренте, закутана в шаль, у тій самій нічній сорочці, на голові очіпок. На столі знову один зайвий прибор. Ти помічаєш це мимохідь і більше не звертаєш уваги. Якщо заради творчої свободи доведеться терпіти отакі примхи старої, що ж, ти терпітимеш, це не важко. Поки вона сьорбає суп, ти намагаєшся вгадати, скільки їй років. В старості настає такий час, коли роки вже не залишають своїх слідів, а сеньйора Консуело давно переступила цю межу. В паперах, які ти встиг прочитати, генерал навіть не згадує її. Але якщо до початку французької навали йому сповнилось сорок два і помер він у 1901 році — ще через сорок років, то, виходить, прожив він вісімдесят два роки. З сеньйорою Консуело він одружився, мабуть, після розгрому під Керетаро, вже у вигнанні, але ж вона була тоді ще дитиною…
Ти рахуєш у думці і збиваєшся. У вухах настирливо лящить голос старої, писклявий, схожий на пташиний щебет: вона розмовляє з Аурою, і ти, не підводячи голови, мимоволі слухаєш її безконечні нудотні скарги — то в неї щось болить, то щось може заболіти, а ліки дорогі, і в домі так вогко… Тобі кортить урвати цю сімейну розмову й спитати про таємничого слугу, який приніс учора твої речі: він ніде не з'являвся, не слугував за столом, ти вже насмілився був спитати, але нараз спиняєшся, вражений тим, що Аура досі не промовила жодного слова, їсть зовсім без охоти — з якимсь приреченим виглядом, ніби з чужої волі, що примушує її брати ложку, ножа, розрізати нирки, — ти вже зрозумів, що це знову нирки, очевидно, улюблена страва в цьому домі, — і класти їх у рот. Ти швидко позираєш на стару, на небогу, знову на стару, але сеньйора Консуело несподівано завмирає, і тієї ж миті Аура теж відкладає ножа і завмирає — точнісінько, як це щойно зробила сеньйора Консуело.
Кілька хвилин ви сидите мовчки: ти доїдаєш свій обід, а вони, непорушні, мов статуї, дивляться на тебе. Нарешті сеньйора каже:
— Я стомилася. Не треба було виходити до столу. Ауро, відведи мене до кімнати.
Сеньйора Консуело хоче привернути твою увагу: розмовляє з племінницею, а дивиться прямо на тебе, щоб і ти поглянув на неї. Тобі коштує зусиль відвести свій погляд від її настирливих очей — широко розкритих, прозорих, що раптом немов звільнилися від зморщок, — і поглянути на Ауру: непорушно втупившись в одну цятку і нечутно ворушачи губами, вона встає, неначе уві сні, бере попід руки згорблену стару, і вони повільно йдуть до дверей.
Залишившись сам, ти наливаєш кави, що весь обід простояла на столі і вже охолола, п'єш і похмуро міркуєш про те, чи не має сеньйора Консуело якоїсь загадкової влади над Аурою, над твоєю прекрасною Аурою, чи не тримає вона цю зеленооку дівчину під замком у своєму старому зловісному домі. Та хіба Аурі важко було б утекти, поки стара відьма дрімає в своїй темній спальні? І відразу уява пропонує тобі відповідь: напевно, Аура чекає, щоб ти визволив її, зняв пута, в яких тримає її ця вередлива стара, що зовсім вижила з розуму! Ти пригадуєш Ауру за столом кілька хвилин тому: скута жахом, оніміла перед своїм тираном, вуста нечутно ворушаться, ніби вимолюючи в тебе волю, рабиня, що повторює кожен рух своєї господині, наче їй вільно робити лише те, що робить стара. Усе в тобі раптом повстає проти такого насильства: і ти поспішаєш у передпокій, цього разу до дверей біля сходів, поруч зі спальною сеньйори Консуело — саме там має жити Аура, — адже в домі більше немає жодної вільної кімнати.
Ти переступаєш поріг; тут також темно, на побіленій стіні видно лише чорне розп'яття. Ліворуч двері, мабуть, до спальні старої. Ти навшпиньках підходиш до них, простягаєш руку, але враз передумуєш: ні, треба поговорити з дівчиною віч-на-віч. А якщо вона хоче, щоб ти поміг їй, вона прийде до тебе сама.
У себе в кімнаті, забувши про генералові мемуари і навіть про свою книгу, ти поринаєш у мрії про незвичайної краси дівчину і що довше думаєш про неї, то більше здається вона твоєю — і не лише тому, що вона така прекрасна і ти жадаєш її, а й тому, що тепер ти хочеш її визволити: ти знайшов виправдання своєму почуттю і не відчуваєш себе винним, совість твоя спокійна… І коли знову заклично лунає дзвоник, ти не йдеш вечеряти, бо більше не зможеш витримати такої картини, як удень.