Це роззлостило його ще більше, до нестями. Після хвилинного вагання він ступив до неї і взяв за руку. Дотик був м'який і ніжний, проте скоріше настирливий, ніж лагідний.
— Відійди від вікна, чуєш? Холодно ж. — І потягнув її за руку до ліжка. Вони посідали поряд.
— Ну чого ти плачеш? — допитувався він; голос був, ніби й не його: дзвінкий, радісно-збуджений. Сльози її потекли ще дужче. І він став обціловувати її лице, м'яке і свіже, проте тепле й вологе від сліз. Він упивався в неї вустами знову й знову, насолоджуючись теплою солоною вологою. Вона відвернулася і висякала носа. Він чекав чогось іншого, однак — як мило вона пошморгувала носиком.
Раптом вона ковзнула на підлогу біля ліжка і, зарившись у постіль обличчям, голосно заплакала.
— Ні, ти не любиш мене, зовсім не любиш! А я вірила тобі, вірила. І ти хотів, щоб я вірила — а сам не любив, не любив. Я не переживу цього, не переживу!
Він слухав, як з її грудей вириваються незнайомі йому тваринні звуки. Очі його зайнялись торжеством, чоло напружилось, а тіло, здавалось, от-от вибухне від наростаючої в жилах сили. Він м'яко поклав їй на голову руку, м'яко торкнувся обличчя, заритого в постіль.
Вона перестала плакати, витерла обличчя краєм простирадла й сіла коло нього.
— Ти обдурив мене!
— Невже? Тоді я й себе обдурив. — Він відчував, як його розпинає наростаюча сила, мало не сміявся.
— Так, — голос її звучав загадково, як у приреченої. Здавалось, вона цілком поринула у власні думки. Її обличчя знову затремтіло.
— А я так кохала тебе, — тихо промовила вона, і очі її стали виповнюватися слізьми.
Його серце радісно стиснулось.
— Я кохаю тебе, — сказав він, і тамуючи своє шаленство, вилив у дотику і в поцілунку усю свою ніжність.
Вона замотала головою, стала випручуватися з його обіймів. Вирвалась і обернулась до нього лицем. Її терзали страх і сумніви, але диявольські вогники сміхунчики, що ширяли в його зіницях, зачарували її.
— Не муч мене, — спромоглась вона на останній протест.
На його обличчя набігла легка усмішка. Він узяв її лице в долоні й став осипати ніжними поцілунками, що сліпили її, наче дурман. Він почував себе першоджерелом могутньої сили, що виповнювала трепетом кожну його клітину.
Вона підвела голову, розплющила очі — обличчя зволожене, а прекрасні зеленаві очі блискотіли, наче зрошена дощем зелень під грайливим промінням сонця. Вона усміхнулась йому крізь сльози, і він став збирати їх своїми устами, вбирати м'яким молодим вусом.
— Ти б ніколи не застрелився, ніколи, правда? Ти ж мій, так?
— Так, — відповів він.
— Мій увесь? — Голос її піднісся від наростаючого шалу.
— Більше нічий, — одізвався він.
—Тільки мій, — видихнула вона, провалюючись у безодню.
— Так.
І вона немов розчинилась у солодкій незримій безконечній тьмі.
2
Виснажені, вичерпані вони проспали довгу ніч. А під ранок їх почали виповнювати дивні видіння — чи то сон, чи то дійсність. Крізь плетиво солодкої утоми і неясних сновидінь вона почула тихий, проте настирливий стукіт. Насилу прокинулась. Знову стукіт — вона стрепенулась. Стукали у двері — це був ординарець Фрідберга. Враз усе видалось їй диким та абсурдним. Фрідберг спав. Вона поторсала його за плече, почекала, шарпнула сильніше. Він прокинувся обурений, що його розштовхують, але почув стукіт ординарця і прийшов до тями.
— Чую, Генріху! — крикнув він.
Голос його дивно прозвучав. Неначе щось тріснуло. Почувся голос ординарця:
— Пів на п'яту, сер.
Фрідберг автоматично звівся на ноги, запалив світло. Вона відчула, що в голові їй проясніло, як у білий день. Але то був дивний день, фальшивий — мов марево. Фрідберг поклав сірники, став поспіхом одягатися. Її непокоїли його рухи. А сам він був тьмяний і нереальний — щось видиме, але незрозуміле. Вона дивилась, як він одягається, бачила кожен його рух, але не бачила його самого. У ній вирував дратівливий неспокій; свідомість не сприймала навколишнього. Мозок, затягнений загадковою прозорою імлою, хотів зосередитись на чомусь конкретному: он кактус… якийсь чудернацький предмет з червоними квітами… так… але звідкі оці яскраві квіти у цієї земної речі, неживої істоти?.. Яскраво-червоні квіти! Яке чудо! Хіба можна посягнути на їхнє єство? Думки перекинулись на нього: а на його єство? Як можна посягнути на нього, заволодіти ним? Де він? Хто він? Здавалось, вона задихається.
Він занурював обличчя в холодну воду, шукаючи в ній розради. Відчуття було таке, ніби хтось уночі викрав його сутність, неначе він ворушиться у пливучій нестійкій оболонці, а сам уже ніщо. Рухався швидко і вправно, але не усвідомлював того. У голові — туман, душі — як не бувало, і він намагався вернути її. Був якийсь розпливчастий, наче дух його назавжди покинув тіло.
— Іди сюди, поцілуй мене, — долинуло з ліжка. Він механічно підійшов до неї. Оповивши його руками, вона зазирнула йому в обличчя, неначе її сіро-зелені очі теж хотіли віднайти там його душу.
— Ну, як ти? — спитала вона.
— Все гаразд
— Поцілуй мене.
Він нахилився і поцілував її.
А ясні дивовижні очі, що так лякали його, усе, здавалось, шукали у ньому його самого. Він попав у їхні сильці, наче птах. Вона занурила свої пальці в його м'яке густе волосся і, зібгавши його в долоні, боляче стиснула. З острахом він подумав: що б це могло означати?
— Я спізнюся.
— Так, звичайно, — відповіла вона і відпустила його.
Застібаючи кітель, він поглянув у вікно: усе це ніч, — ніч, що, певно, тягнеться вже цілу вічність. На небі — місяць. А внизу тьмяними вогниками жевріють вуличні ліхтарі. То була ніч вічності.
У двері знову постукали.
— Кава, пане, — почувся голос ординарця.
— Залиш під дверима.
Дзенькнула таця.
Фрідберг сів, узувся й рушив до дверей твердою чоловічою ходою. Тепер у своєму мундирі він знову відчув себе поважним і безпечним. Проте незмінно відчував на собі погляд її відкритих, ясних, чаруючих очей, що зі своєї моторошної тиші зазирали йому в саме серце.
— Вип'єш кави? — він уникав її погляду.
— Ні, дякую.
— Ну, ковточок?
— Ні, дякую.
Голос її звучав навіть весело. А очі спостерігали, як він умочує в каву хліб і швидко, машинально їсть. Він не усвідомлював, що робить, однак гаряча кава і розмоклий хліб вочевидь йому смакували.
— Треба вже йти, — сказав він, підводячись.
В її очах, що так нестримно вабили його, була дивна глузлива посмішка. Яка вона вродлива — голова йде обертом! Як моторошно дивитись на її обличчя, що ніби виблискує витонченою ніжністю. Вона пригорнула до грудей його голову, стиснула її, мов кліщами, і зашепотіла: "Любий! Любий!"
Зрештою відпустила його, і він заглянув їй в очі — в них світилося чарівне марево, що, мабуть, віщувало його погибель.
— Любий, — шепотіла вона, — ти кохаєш мене, так?
— Так, — механічно відповів він.
Чарівне марево, здавалось, перестрибнуло з її очей у його, і він, неначе зачаклований, безвладно сів.
— Тобі що, не треба йти? — Вона злегка поштурхала його, і він підвівся. Затягнув ремінь, одягнув шинель, гостроверхий картуз. От і знову перед нею — молодий офіцер.
Він згадав про свого годинника, що лежав на столі біля ліжка. Почепив його на ланцюжок, ще раз поглянув на її обличчя, що мінилось у відблисках свічки, на густе розпущене волосся — яка ж вона вродлива! Але почуття його вже згасали.
— Тобі щось потрібно? — запитав він.
— Ні, дякую, я буду спати, — відповіла вона, усміхаючись.
І знову в її очах спалахнула і затанцювала дивовижна чарівна іскринка, і знову він відчув, що серце його розтануло в грудях. Її обличчя, таке яскраве і небезпечне, світилось небувалим натхненням.
Він поцілував її востаннє.
— Може загасити свічки?
— Так, любий, я ще посплю.
— Спи, спи — висипайся.
Чарівна іскринка, що виблискувала в її очах, здавалось, перекинулась на нього у смертоносному танку. Вона була прекрасна і зворушлива. Він ніжно торкнув її пучками, тоді різко задув свічки і в слабкому відсвіті місячного сяйва рушив до дверей.
Він пішов. Вона чула, як його чоботи гупали по кам'яних сходах, чула їхнє далеке відлуння на бруківці. Все, пішов. Вона лежала непорушно, оповита мертвотним спокоєм. Не хотілося навіть ворухнутись. Усьому кінець. Лежала непорушно, зовсім знеможена.
Але її знову потурбували. Завітала Тереза.
— Ох, Марто, голубонько, я — до тебе. Сама щось ніяк не можу, — цокотіла вона від холоду.
— Я запалю світло, — мовила Марта, підводячись з ліжка й простягаючи руку за свічкою. — Замкни двері на ключ, хай нас не турбують.
Тереза, сяк-так запнута плащем, з двома товстими змійками кіс, стояла перед нею сонна, розніжена і, як та кішка, прагнула чимскоріше зігрітися.
— Ох, — зітхнула Тереза, — яка холоднеча. — І побігла до грубки.
Марта почула, як зашурхотів совок, затріщали вуглинки, клацнули дверцята. По тому Тереза, тремтячи всім тілом, задріботіла до ліжка та, загасивши свічку, ковзнула до подруги під ковдру. Марта посунулась.
— Ну й холоднеча, — дрижала Тереза, смакуючи тепло, що розтікалося по всьому тілу. — Як добре, що ми — не вони правда? — Її аж пересмикнуло від цієї думки. — Ох! Ви ж наші бідолахи.
— Добре… — озвалась Марта.
— Доброго ранку і на добраніч, моя люба, — видихнула Тереза, засинаючи.
— На добраніч, — відказала Марта.
Якусь мить свідомість ще борсалась у ній, поки не згасла, і вона пірнула у забуття. У кімнаті запанувала тиша.
А на небі тим часом заходив місяць, розкидаючи між гостроверхих будинків шпилясті тіні. На тлі нічного неба велетенськими темними спорудами випинались дві вежі-близнята; їхній тремтливий дзвін оповіщав час сонному місту. Та ось замерзла бруківка ожила, задзвеніла під каблуками квапливих офіцерів та солдат, які щулились від холоду. Замаячив ліхтар і одночасно почулося торохкотіння підводи. Ліхтар освічував дишель, з-під якого визирало звисле погруддя волів, що коливалося в такт руху. Повільно, але напрочуд зграбно пересуваючи ногами і покивуючи головами, воли тягнули вози під гуркіт масивних коліс. Ах, це і є життя! Яким любим та милим був для Фрідберга кожен такий дріб'язок! Як приємно дзвенять у морознім повітрі його накази. Як приємно дивитись на своїх солдатів, що, наче ведмеді, шаркаючи ногами і жваво притупцюючи від різкого холоду, неохоче шикуються в лави.
Як любо і мило крокувати поряд з ними, чути гучне чап-чалап їхніх важезних чобіт на тлі ідеальної тиші; відчувати поряд себе цю масу людських тіл, згуртованих ним в одне ціле; вловлювати їхній спільний гарячий віддих і одностайний вдих.