Очі сиділи надто глибоко, а ніздрі — надміру відкриті, чорні, чорніші за брови, чорніші за волосся, чорніші за краватку. Чоловік ступав по брущатці з такою обережністю, наче боявся поранити йоги. Його лаковані черевики були на дуже тонкій підошві, — це я теж добре пам'ятаю, — і здавалося, така підошва не вбереже ноги і від найдрібнішого камінця. Не знаю чому, але я відразу зліз з поручнів. Хоч убий, не знаю чому, але я безповоротно вир шив не віддавати плівки й не поступатися вимогливому голосу, в якому явно проступала тривога, точніше, страх. Жінка й блазень мовчки ззиралися між собою — ми складали просто нестерпний трикутник, щось таке, що неминуче мало зламатися, з грюкотом завалитися. Я чомусь зареготав їм в обличчя і пішов геть, маю надію, у мене це вийшло трохи пристойніше, ніж у того школяра. На мосту, там. де врівні з ним підносяться перші будинки, я озирнувся. Вони стояли на тому самому місці, тільки газета валялася на землі, а жінка, прихилившись плечима до парапету, судомно водила рукою по кам'яних плитах — класичний і безглуздий жест загнаної людини, котра хоче врятуватися.
Все інше сталося тут і зовсім недавно — в кімнаті на шостому поверсі. Збігло кілька днів, перш ніж Мішель проявив недільну плівку. Сент-Шанель і Консьєржері вийшли просто пристойно. Два-три пробні кадри устигли вивітритися з моєї пам'яті. Явна невдача — кадр з котом, що якимсь дивом заліз на самий верх вуличного пісуара. А ось фото, зроблене на острові: блондинка і хлопець. Негатив був такий гарний, що Мішель збільшив зображення. Великий план був нітрохи не гірший, і він збільшив його до розмірів великої афіші. Тієї самої миті йому й на думку не спало (зате тепер він дивується і дивується), що клопоту варті були лише знімки Сент-Шанель і Консьєржері. З усієї плівки його чомусь вабив лише кадр з білявою жінкою і підлітком. Він навів збільшене зображення на стіну і першого дня, позираючи на нього, згадував, точніше, не згадував, а порівнював реальність, яка щезла, зі спогадом (справа, відверто кажучи, сумна), зі скам'янілим спогадом — адже ним стає будь-який знімок, в якому нібито все на місці, ніщо не пропало, а проте це саме Ніщо і панує над зображенням. Ось жінка, ось хлопець, ось застигле дерево над їхніми головами і небо, таке саме чітке, як кам'яний парапет, литі хмари і каміння, єдине, тотожне в своїй субстанції (а зараз пробігла хмара, схожа на голову грози). Перші два дні мене цілком влаштовувало і саме фото, і його великий план на стіні моєї кімнати, і я просто не усвідомлював того, що раз у раз відриваюся від перекладу, щоб вдивитися в обличчя жінки або в темну пляму на кам'яному парапеті. Ось тут я і ляснув себе по лобі… Все ж так просто! Ну, чому досі це не спадало мені на думку? Адже коли ми тримаємо фотографію прямо перед собою, наші очі точно повторюють положення об'єктива! Це така очевидна істина, над якою події зовсім не задумуються. Сидячи за друкарською машинкою, я дивився на зображення, — нас відокремлювало метрів три, не більше, — і ось тут я й зметикував, що я зараз у тому самому положенні, в якому був тоді об'єктив моєї камери. Це було чудово, адже саме так легше оцінити всі достойності знімка, хоча, якщо дивишся по діагоналі, то й тут є свої сюрпризи і красоти. Вряди-годи, точніше, коли мені не вельми щастило віддати гарною французькою мовою те, що добірною іспанською мовою написав Хосе Норберто Альєнде, я дивився на знімок — іноді мене приваблювало обличчя жінки, іноді хлопець, іноді бруківка, де сухий листочок чудово відтінив бічний план. Відпочиваючи від роботи, я подумки переносився в той ранок, яким повнилася фотографія. Мені втішно було згадати, з яким запалом вимагала жінка зняту плівку, якою смішною і водночас патетичною була втеча хлопчака і як несподівано з'явився той дивний чоловік.
Взагалі, я міг бути задоволений собою, хоча, щиро кажучи, мій відхід зі сцени не вирізнявся особливою вишуканістю: та й якщо кажуть, що французи швидкі на відповідь, мені й самому невтямки, чого це я раптом позадкував, не зумівши красномовно висловитись на тему громадянських прав, привілеїв і пільг. Але з другого боку — і це найголовніше — я допоміг хлопцеві вчасно втекти (якщо мої розрахунки точні, що поки ще невідомо, хоча втеча це втеча). Не бажаючи того, я вліз не в свої справи, але завдяки цьому переляканий шмаркач зміг одержати бодай якусь користь зі свого страху. Хай він тепер кається, хай соромиться, хай вважає себе слиньком, але ліпше це, ніж дальше знайомство з жінкою, здатною дивитися так, як вона дивилася на нього біля парапету.
В Мішелі іноді прокидався пуританин, і тоді він ладен був думати, що нікого не можна силою схиляти до лихого. Отже, випадкова фотографія зробила свою добру справу. Треба сказати, що я зовсім несвідомо уривав свою роботу на кожному параграфові: в ті хвилини я взагалі не замислювався, чому мене приваблює це зображення і чому я, зробивши його великим планом, повісив у себе на стіні. Мабуть, лише так, лише за подібних умов і чиняться всі фатальні вчинки.
Мабуть, легкий, ледь помітний трепет листя на дереві нітрохи не стурбував мене, я продовжував почату фразу і цілком удало закінчив її. Нічого дивного! Наші звички — це великий гербарій. Адже, по суті, великий план вісімдесят на сімдесят дуже нагадує екран, на якому пускають фільми, де жінка вкрадливо розмовляє з хлопцем на острові, і над їхніми головами хитається гілля з сухим листям.
Але ось руки — це вже занадто. І втішно, що я тільки почав перекладати: Donc, la seconde clé réside dans la nature intrinsèque des difficultés que les sociétés…[2] — як раптом побачив, що долоня жінки обережно — палець за пальцем — стислася в кулак. В одну мить від мене нічого не залишилося, хіба що назавжди обірвана французька фраза, друкарська машинка на підлозі, зарипілий від поштовху стілець і туман. Хлопець пригнув голову, як це роблять вкрай знесилені боксері в чеканні останнього удару. Він підняв комір і став ще більше скидатися на в'язня, на ідеальну жертву, що сама чекає наближення катастрофи. Рука жінки знову розкрилася, і довгі пальці лягли на щоку хлопця. Жінка щось зашептала йому на вухо, а він, зляканий, вірніше, насторожений, витягував голову над її плечем і щохвилини обертався в той бік, де — Мішель чудово знав про це — була машина і той чоловік у сірому капелюсі. Вони не потрапили в кадр, не потрапили — а даремно! Чоловік жив в очах хлопця (тут нема чого й сумніватися), в словах і руках жінки, в самій присутності цієї жінки, яка, як виявилося, виконувала всього лише роль посередниці. А потім я побачив, як він підійшов до них, як глянув на них, — руки в кишенях, а на обличчі чи то досада, чи то нетерплячка, — суворий хазяїн, який от-от свисне собаці: мовляв, годі стрибати. І я збагнув, коли тут доречне слово "прагнув", що могло статися, що повинно було статися, що неодмінно сталося б з цими людьми, якби не мій випадковий прихід, який став мимовільною завадою тому, що тоді затівалося і що тепер обов'язково станеться. І реальність була куди страшніша, ніж усі мої фантазування. Ця жінка не своєю волею стояла біля парапету з рожевощоким херувимом, вона не збираюся тішитися його трепетом і боязню. Справжній хазяїн чекав своєї години і вірив, що все йде як треба. Не він перший посилав жінку привести обплутану квітами жертву. А далі — простіше простого: машина, дім — не той, так той, вино, порнографічні листівки, запізнілі сльози і пробудження в пеклі. І цього разу я нічогісінько не міг вдіяти, анічогісінько. Фотографія була мені тепер зовсім не помічницею, а ворогом, вона мстилася відверто, показуючи без прикрас, що тепер станеться. Я зробив знімок давно, минули не години, а дні, тижні, ми вже далеко одне від одного, сльози каяття, мабуть, уже пролиті, залишилася туга і подив, ми якось раптом помінялися місцями: вони жили, рухалися, вони вирішували, і рішення вело їх до їхнього майбуття, а я по той бік, в полоні іншого виміру, часу, кімнати на п'ятому поверсі, повного невідання про те, хто ці люди — блондинка, хлопчик і чоловік, в полоні того, що я — лише жалюгідна лінза моєї камери, щось застигле, не здатне до дії. І якою жорстокістю, якою жорстокою насмішкою над моїм безсиллям було все те, що відбувалося перед моїми очима: я бачив, як дивився хлопець на цього набіленого блазня, я знав, що хлопець потрапить у пастку, що його спокусять грішима або просто ошукають. Я знав, що мені тепер не крикнути — тікай! — не виручити таким, здавалося, дріб'язком, як випадкове фото, що відразу розірвало б тенета з аромату дорогих парфумів і павучої диявольської слини похоті. Все мало звершитися там, у ті хвилини, занурені в особливу тишу, зовсім не схожу на тишу фізичну. По-моєму, я крикнув, крикнув розпачливо, і збагнув тієї ж миті, що йду прямо до них, — крок, півкроку, ще крок; на передньому плані плавно похитувало гіллям дерево, пляма на поручнях вийшла за кадр, жінка обернулася, і її лице, тривожне, злякане, нависло наді мною; тоді я зсунувся ледь убік, вірніше, не я, а моя камера, наблизився до чоловіка, а він, розгублений і розлючений, дивився на мене чорними провалами замість очей, дивився так, ніби хотів пришпилити мене до повітря, і ось тут прямо переді мною пронісся поза фокусом великий птах, закривши собою всю фотографію. Я миттю відчув себе щасливим і прихилився до стіни — все-таки мій хлопчак утік, зник. Потім мені пощастило побачити його в самому фокусі: він мчав, ні, не мчав, а летів над островом, над мостом, його кучері маяли під вітром, він вертався у місто. Вдруге сталося так, що хлопець утік, вдруге я допоміг йому втекти; вернув йому його нетривкий рай. Подих у мене перехопило, і я зупинився просто перед ними. Який сенс іти далі: гра вже зіграна! Жорстоко обрізав усе повий кадр фотографії, на якому ледь виднілося плече жінки і пасмо її волосся, і прямо на мене дивився чоловік, і я бачив, як тремтить його чорний язик в роззявленій ямі рота; він повільно підняв руки, простяг їх до переднього плану, потрапивши на мить у самий фокус, і потім, немов суцільна брила, затулив все — і дерево, й острів, а я, сховавши обличчя в долонях, розплакався, як останній телепень.
Зараз, та й увесь цей невимірний час — йому нема ні початку, ні кінця — повзе велика біла хмара.