А коли чуєш усе, чи не є це передумовою реальної загрози? Ні, я все таки не пильную себе у сні, як думав, навпаки, я сплю, а ворог пильнує. Можливо, він знаходиться серед тих, що байдуже мандрують повз моє житло й лише кожного разу перевіряє, як і я, чи двері не ушкоджені і чи приготовані вони до нападу, і проходить далі лише тому, що, як йому відомо, господаря нема вдома, а то й знає, що він наївно притаївся поруч у кущах. І я залишаю свій пункт спостереження, досить з мене життя на свободі; мені здається, що я не міг би більше навчитися ні тепер, ні пізніше. Я дістаю бажання попрощатися з усім, що тут є, повернутися в нору й ніколи більше сюди не виходити, дати речам іти своїм порядком і не затримувати їх непотрібними спостереженнями. Але розбещеному тим, що доти все бачив, що відбувається над входом, мені тепер дуже страшно проробити процедуру повернення, що сама з себе притягає увагу, і не знати, що діється скрізь навколо, за моєю спиною і що станеться за зачиненою лядою. Я пробую робити це в буряні ночі з швидким укиданням до середини здобичі, це ніби вдається, але чи воно справді вдалося, виявиться лише тоді, коли я сам увійду; воно виявиться, але вже не мені, а як і мені, то надто пізно. Отже, стримуюся і не входжу. Я копаю, звичайно, на достатній віддалі від справжнього входу, тимчасову спробну нору, вона не довша від мене самого і теж прикрита мохом. Я залажу в цю нору, прикриваю її за собою, терпляче чекаю, обраховую різні відтинки часу в різні пори дня, потім відкидаю мох, виходжу й реєструю свої спостереження. Я здобуваю найрізноманітніший досвід доброго й поганого ґатунку, але загального закону чи непомильної методи входити в дім не знаходжу. У висліді цього я ще не зайшов у справжній вхід і перебуваю в стані розпачу, що скоро таки мушу це зробити. Я не далекий від думки піти геть, продовжити попереднє безрадісне життя, в якому не було жадного захисту, а лише суцільна невиразна маса небезпек, і, можливо, окрема небезпека була не так помітна й не така страшна, як учить мене порівняння між моїм надійним житлом й усією останньою дійсністю. Певно, подібне рішення було б суцільною дурнотою, викликаною лише занадто довгим життям на свободі; але нора ще належить мені, вистачає зробити лише один крок, і я вже в безпеці. Тож я відкидаю всі сумніви і просто в ясний день біжу до дверей, щоб зовсім певно піднести їх, але не можу цього зробити, перебігаю через них і навмисне кидаюсь у колючий кущ, щоб покарати себе, покарати за провину, якої сам не знаю. Потім усе таки в кінцевому рахунку мушу сказати собі, що маю рацію і що справді неможливо залізти, не відкривши найдорожчого, хоч на одну мить усім навколо — на землі, на деревах, у повітрі. І небезпека зовсім не уявна, а цілком реальна. Це не мусить бути справжній ворог, що йому я можу піддати охоту стежити за мною, це може бути що-небудь з дрібноти, яка-небудь огидна дрібна істота, яка з цікавосте піде за мною, щоб тоді, сама того не знаючи, стати провідником усього світу проти мене; та воно не мусить бути й таке; можливе, буде, і це не менш погано порівняно з іншим, у багатьох відношеннях це найгірше, — можливо, буде хто-небудь з моєї породи, знавець вартосте нор, якийсь лісовий брат, що полюбляє спокій, але ледачий негідник, який хоче жити, не будуючи. І якби він лише прийшов тепер, якби лише в своїй ницій жадобі відкрив вхід, якби лише почав підносити мох, а як йому це вдалося б, хай би він мені туди втиснувся і вже був би аж так далеко, щоб лише на одну мить виринув його зад переді мною, щоб я в нестямі міг стрибнути на нього, вільний від будь-якого застереження, закусати його, розірвати, розшматувати й виссати, а його труп відразу ж кинути до іншої здобичі, а насамперед, і це найголовніше, нарешті опинитися в своїй норі; у цьому випадку я навіть тішився б своїм лабіринтом, і насамперед мені хотілося б натягнути мохову покришку над собою й відпочивати, як мені здається, всю решту свого життя. Але ніхто не йде, і я лишаюся сам з собою. Тому що я заклопотаний труднощами цього діла, мій переляк значною мірою зменшується, і тепер я фактично не уникаю входу; кружляти колом навколо нього робиться моїм улюбленим заняттям, це виглядає вже майже так, ніби я сам ворог і чигаю відповідної нагоди, щоб успішно вломитися в нору. Якби я мав когось такого, на кого міг би покладатися, кого міг би поставити на свій пункт спостереження, тоді я міг би зовсім спокійно увійти в нору. Я домовився б з тим, до кого маю довір'я, щоб він пильно спостерігав ситуацію під час мого входу в нору і довгий час після того, на випадок познак небезпеки стукав би в мохову покришку, але тільки в цьому випадку. Таким робом наді мною все було б полагоджене і нічого не лишилося б, крім того, на кого я покладаюся. Але чи не зажадав би він послуги за послугу, чи не захотів би бодай оглянути нору? Уже саме це: когось добровільно пустити в свою нору, було б безмірно боляче для мене. Я збудував її для себе, а не для відвідувачів, і думаю, що не впустив би його; і навіть за те, що він дав би можливість увійти в нору, не впустив би його. Але я й не міг би його впустити, бо мусів би або впустити його самого, що поза межами всякої уяви, або ми мусіли б увійти разом, від чого втрачала значення та послуга, яку він мав мені зробити — пильнувати після мого входу. А як бути з довір'ям? Чи можу я так само довіряти тому, кому довіряю віч-на-віч, і тоді, коли не бачу його й нас роз'єднує мохова покришка? Відносно легко довіряти кому-небудь, коли за ним одночасно пильнуєш або можеш пильнувати, можна навіть кому-небудь довіряти на віддалі, але з середини нори, отже, з іншого світу, цілковито на когось покладатися, я думаю, неможливо. Але й ці сумніви зайві, вистачає вже одного переконання, що під час або по моєму вході вся безліч життєвих випадковостей може перешкодити довіреному виконати свій обов'язок; і які не передбачені для мене наслідки може мати найменша з цих перешкод. Ні, взявши все разом, я зовсім не мушу нарікати, що живу сам і не маю нікого, на кого мушу покладатися. Я, певно, не втрачаю ніяких вигод і, мабуть, уникаю шкоди, а довіряти я можу тільки своїй норі. Я мав би це раніше зважити і на випадок, який мене турбує тепер, все обміркувати наперед. Я мусів би прокласти перший хід так, щоб він мав на відповідній віддалі один від одного два входи, так щоб через один вхід міг зайти з усіма конечними обережностями, швидко пробігти початковий хід до другого входу, прохилити там трохи мохову покришку, що мусіла бути влаштована відповідно до цієї мети, і звідти спробувати оглядати становище кілька днів і ночей. Лише так було б правильно. Правда, два входи подвоюють небезпеку, але це застереження треба б лишити на боці, тим більше, що один вхід, задуманий лише як спостережний пункт, був би зовсім вузький. І далі я вже гублюся в технічних міркуваннях, починаю знову снувати свою мрію про зовсім досконалу нору, це мене трохи заспокоює, захоплено я бачу з заплющеними очима ясні й менш ясні можливості будови, які дають змогу непомітно залізти й вилізти. Так лежачи й думаючи, я оцінюю ці можливості дуже високо, але лише як технічні досягнення, а не справжні вигоди, бо що таке ці безперешкодні залізання й вилізання? Це свідчить про неспокійне почуття, непевну самооцінку, нечисті пристрасті, — погані якості, які виглядають ще багато гірше при наявності споруди, що є ось тут і може забезпечити спокій, коли їй цілковито довірится. Розуміється, я тепер за її межами й шукаю можливості повернутися; для цього дуже бажані були б відповідні технічні уліпшення. А може, й не дуже. Хіба це не велика недооцінка житла в стані сучасного нервозного страху, коли розглядаєш його лише як дупло, до якого хочеться залізти з найбільшою певністю? Звичайно, воно й є таке дупло або мало б бути ним, і коли я уявляю собі, що перебуваю в небезпеці, тоді з затисненими зубами й усією силою волі тільки хочу, щоб споруда була лише ямкою, призначеною для рятунку мого життя і щоб вона це чітко поставлене завдання найдосконаліше виконувала, а від усіх інших завдань я готовий звільнити її. А справа стоїть так, що вона в дійсності — якої в нещасті не бачиш, а лише в часи крайньої небезпеки навчаєшся бачити — гарантує значну безпеку, але не зовсім достатню, щоб у ній турботи будь— коли зовсім зникли? Бувають інші, гордовитіші, змістовніші, значно дальші турботи, але їх роз'їдаюча дія, можливо, подібна до тих турбот, яких життя завдає надворі. Якби я заклав нору тільки для охорони свого життя, я, правда, не помилився б, але співвідношення між велетенською працею і фактичною безпекою, бодай наскільки я спроможен її розуміти й наскільки можу нею скористатися, було б для мене невигідне. Дуже прикро признаватися собі в цьому, але таке визнання конечне, особливо з уваги на той вхід, який від мене, будівничого й власника, замкнувся, дослівно наче скорчився. Алеж житло — не просто рятівна нора. Коли я стою на укріпленій площі, оточений високими нагромадженнями м'яса, повернувшися обличчям до десятьох ходів, що розгалужуються звідти, кожен відповідно до загального розташування опущений униз чи піднесений, видовжений чи округлий, розширений чи звужений, і всі однаково тихі й порожні, кожен готовий по-своєму вести мене далі до багатьох площ, теж тихих і порожніх, — тоді думка про безпеку усувається на задній план, тоді я знаю напевно, що тут мій замок, який я, дряпаючи й кусаючи, трамбуючи й вибиваючи, відвоював від затятої землі, мій замок, який не може ніколи належати комусь іншому і такий дорогий мені, що в кінцевому рахунку я готовий спокійно прийняти тут смертельну рану від свого ворога, бо моя кров усмокчеться тут у мою землю й не пропаде. І що ж інше, як не це, виповнює змістом чудові години, які я маю звичку переживати, чи мирно сплючи, чи весело пильнуючи у проходах, у тих проходах, які зовсім точно розраховані для мене, для приємного потягування, дитячого перекидання, лежання в замріянні, щасливого пробудження. А ці малі площі, кожну з них я добре знаю, попри цілковиту їх подібність, можу чітко відрізняти з заплющеними очима з самого вигину стін, вони оточують мене мирно й тепло, як не огортає ніяке гніздо свого птаха.