Кочегар

Франц Кафка

Кочегар

(З роману "Америка")

Коли, зменшивши швидкість, корабель входив у нью-йоркську гавань, шістнадцятирічний Карл Росман, якого небагаті батьки вислали до Америки, бо його спокусила служниця й народила від нього дитину, побачив зблизька, наче в раптовому спалаху сонячного світла, статую Свободи, що з неї вже давно не зводив погляду. Вона ніби щойно змахнула рукою з мечем, і всю її постать овівали вільні вітри.

— Така висока! — мовив хлопець до себе. Він зовсім не думав сходити, а тому натовп вантажників, що дедалі більшим потоком сунули повз нього, поступово виніс його до краю борта.

Якийсь юнак, що з ним він за час подорожі трохи зазнайомився, мовив, поминаючи його:

— А ви хіба не хочете сходити?

— Та я вже готовий, — посміхнувся Карл і від надміру почуттів, а ще тому, що був дужий хлопець, вхопив валізку на плече. Проте, зиркнувши на свого знайомого, який, помахуючи паличкою, уже відходив разом з іншими далі, похопився, що забув у каюті свою парасольку. Він хутко попросив знайомого, хоч той був і не дуже радий, зробити таку ласку — поглядіти його валізку, а сам, ще раз озирнувшись, аби не заблукати, коли повертатиметься, поспішив назад. Внизу, на свій жаль, він побачив, що прохід, яким іти було набагато ближче, вперше зачинено, очевидно через те, що всі пасажири сходили, а тому, що раніше хлопець бував тут тільки раз чи двічі й завжди не сам, то йому довелось довго плутати якимись сходами та покрученими коридорами, поминути порожню залу, в якій самітньо стояв письмовий стіл, і врешті він остаточно заблукав. Розгублений, не бачачи ані живої душі, тільки чуючи весь час над собою човгання тисячі ніг пасажирів і звідкись здаля, ніби чийсь подих, останні оберти машин, що вже зупинилися, він почав, не роздумуючи, грюкати в перші ж невеличкі двері, біля яких, блукаючи, опинився.

— Та вони не замкнені, — озвався голос зсередини, і Карл, полегшено зітхнувши, відчинив двері.

— Чого ви грюкаєте, як навіжені? — спитав велетенський чоловік, майже не глянувши на Карла. Десь із люка під стелею падало тьмяне, давно вже використане вгорі, на судні, світло в жалюгідну комірчину, де стояло ліжко, шафа, крісло і майже впритул до них, ніби в'язень, стояв чоловік.

— Я заблукав, — сказав Карл. — Судно страшенно велике, в дорозі я якось не помічав цього.

— Так, це ви правду кажете, — мовив чоловік, не перестаючи вовтузитись із замком маленької валізки: він знову й знову стискав його обома руками й слухав, як клацає гачечок.

— Та заходьте ж сюди, — вів далі чоловік, — не стояти ж вам за дверима.

— А я не заважатиму? — спитав Карл.

— Чого б це ви заважали!

— Ви німець? — спробував ще застрахуватися Карл, бо він багато чув про небезпеки, які загрожують прибульцям в Америці, особливо від ірландців.

— Німець, німець, — сказав чоловік.

Карл ще й досі вагався. Тоді чоловік несподівано схопив за клямку і, рвучко зачинивши двері, вштовхнув Карла ними в комірчину.

— Не люблю, коли до мене заглядають через поріг, — сказав чоловік, знову беручись до своєї валізки. — Бігає кожний і зазирає. Тут хоч кому терпець увірветься.

— Але ж коридор зовсім порожній, — сказав Карл; йому було незручно стояти притисненому до спинки ліжка.

— Зараз порожній, — мовив чоловік.

"Та ж ідеться про зараз, — подумав Карл. — З ним важко говорити".

— Лягайте на ліжко, там більше місця, — сказав чоловік.

Карл спробував перебратися на ліжко; спочатку нічого не виходило, і він голосно засміявся, але врешті він таки опинився на ньому й одразу ж вигукнув:

— О Боже, я зовсім забув про свою валізку!

— А де ж вона?

— На палубі, я залишив її біля одного знайомого. Як тільки його звати? — І Карл витягнув із спідньої кишені, що її мати пришила йому на дорогу до підкладки піджака, візитну карточку. — Бутербаум. Франц Бутербаум.

— Вам дуже потрібна валізка?

— Звичайно.

— То навіщо тоді ви оддали її чужій людині?

— Я забув унизу свою парасольку й побіг по неї, а валізку не хотів із собою тягти. Потім ще й заблукав.

— Ви їдете самі? Без нікого?

— Так, сам.

"Треба, либонь, триматися цього чоловіка, — майнула в Карла думка, — де я зараз знайду кращого товариша!"

— І тепер ви ще й залишились без валізки? Про парасольку вже годі казати.

Чоловік сів на стілець, ніби справи Карла нарешті трохи зацікавили його.

— Однак я вірю, що валізка не пропала.

— То добре діло — вірити, — сказав чоловік, завзято чухаючи коротку темну густу чуприну. — На кораблі в новій гавані нові й звичаї. У Гамбурзі Бутербаум, можливо, й стеріг би вашу валізку, але тут, очевидно, ні від нього, ні від валізки й сліду не лишилося.

— Коли так, то мені треба зараз же виглянути нагору, — мовив Карл, озираючись, як би йому вибратись.

— Та сидіть уже, — сказав чоловік і стусаном у груди, досить таки брутально, повернув його на ліжко.

— Чого це я маю сидіти? — сердито спитав Карл.

— А тому, що бігти туди немає глузду, — відповів чоловік. — За хвильку я теж ітиму, от і підемо разом. Валізку або вкрали, тоді лиху не зарадиш, або ваш знайомий залишив її, тоді що менше буде на судні людей, то швидше ми її знайдемо. Те ж саме з парасолькою.

— Ви орієнтуєтесь на кораблі? — недовірливо спитав Карл і, хоч міркування, що на порожньому судні легше знайти речі, було переконливе, він запідозрив у ньому якийсь прихований зміст.

— Я ж корабельний кочегар, — сказав чоловік.

— Ви кочегар! — радісно вигукнув Карл, ніби це перевершило всі його сподівання, і, спершись на лікті, пильніше глянув на чоловіка. — Просто каюти, де я спав із словаком, містився люк, крізь який можна було заглянути в машинний відділ.

— Так, я там працював, — підтвердив кочегар.

— Мене завжди цікавила техніка, — вів далі Карл, докінчуючи свою думку, — і я, напевно, пізніше став би інженером, якби не треба було їхати до Америки.

загрузка...

— Чого ж вам треба було їхати сюди?

— Ет, не варто згадувати! — махнув рукою Карл, посміхаючись кочегарові, ніби прохаючи його бути поблажливим навіть до того, в чому він не признався.

— Якась причина мала бути, — сказав кочегар, і не зрозуміло було, чи він вимагав, щоб Карл розповів про неї, чи відмовлявся слухати.

— А тепер я міг би стати й кочегаром, — вів далі Карл. — Моїм батькам зараз зовсім байдуже, ким я буду.

— Моє місце звільняється, — сказав кочегар і, ніби наново усвідомивши це, засунув руки в кишені зім'ятих, схожих на шкіряні, іржаво-сірих штанів і простягнув ноги на ліжко. Карлові до велось відсунутися до стіни.

— Ви залишаєте судно?

— Атож, завтра беру ноги на плечі і йду.

— Чому? Вам тут не подобається?

— Такі склались обставини. Не завжди доводиться вибирати, подобається тобі десь, чи ні. А втім, ви правду сказали, мені тут таки не подобається. Ви, мабуть, не думаєте насправді стати кочегаром, однак саме ним стати найлегше. Але я вам аж ніяк не раджу. Коли ви в Європі хотіли вчитися, то чому тут не хочете? Американські університети набагато кращі за європейські.

— Може, й так, — сказав Карл, — але мені майже нізащо вчитися. Щоправда, я про когось читав, що він удень працював у крамниці, а ночами вчився, аж поки став доктором і, здається, бургомістром, однак на це треба великої витримки, еге ж? А в мене вона навряд чи є. Крім того, я був не дуже добрий учень, розлука з школою не особливо засмутила мене. Та й вимоги у тутешніх школах, либонь, ще вищі. Англійської мови я майже зовсім не знаю. І взагалі мені здається, що тут до чужинців ставляться дуже неприязно.

— І ви вже помітили це? Ну, тоді все гаразд. Такі люди мені до вподоби. Гляньте-но: ми на німецькому кораблі, що ходить по лінії Гамбург — Америка, то чому ж тут не самі німці? Чому старший машиніст румун? Він зветься Шубаль. Просто не віриться! І цей негідник збиткується над нами, німцями, на німецькому ж судні! Ви не подумайте, — чоловікові забракло повітря, і він замахав рукою, — що я скаржусь аби скаржитись. Я знаю, що ви не маєте ніякого впливу і самі всього лиш бідний хлопчисько. Але це вже занадто! — Він, втупивши очі в свій кулак, постукав ним по столу. — Я служив на стількох кораблях, — він одним духом вимовив двадцять назв, так що Карлові годі було затямити їх, — і мене всюди відзначали, всюди хвалили, я був до вподоби капітанові, навіть на такому завбільшки, як це, вітрильному судні я плавав кілька років, — він підвівся, ніби то було найбільше досягнення в його житті, — а тут, на цій скрині, де все вирівняно й прилизано, де немає місця для жарту, тут я ні до чого не здатний, завжди стою на заваді Шубалю, тут я ледащо, якого треба викинути геть і якому платять тільки з ласки. Ви розумієте це? Бо я не розумію.

— Ви не повинні терпіти таку кривду, — схвильовано сказав Карл. Він майже забув, що перебуває на хиткій палубі корабля біля берегів чужої землі, так затишно було йому на кочегаровім ліжку, наче вдома. — Ви вже ходили до капітана? Домагались у нього своїх прав?

— Ет, краще йдіть собі, йдіть звідси геть. Мені вас тут не треба. Ви не слухаєте, що я кажу, а даєте поради. Як же я піду до капітана! — кочегар стомлено сів знову і схилив голову на руки.

"Щось ліпше порадити йому я не можу", — сказав до себе Карл. І взагалі, йому здалось, що краще б він був знайшов свою валізку, ніж давав поради, які все одно вважають за безглузді. Коли батько вручав йому валізку, то жартома спитав: "Скільки вона в тебе пробуде?". І ось ця вірна валізка, може, й справді пропала. Добре, що хоч батько навряд чи дізнається про його теперішнє становище, навіть коли буде розпитувати. Супутники з судна можуть тільки сказати, що він доїхав із ними до Нью-Йорка. Однак Карлові було шкода, що він ще майже не використав тих речей, які лежали у валізці, хоч сорочку, наприклад, йому давно вже слід було поміняти. Виходить, що він ощадив не там, де треба: зараз, коли годилось би починати свою кар'єру чисто одягненому, йому доведеться з'явитись на берег у брудній сорочці. Коли б не це, то втрата валізки не дуже б і засмутила його, бо костюм, у якому він ходив, був навіть кращий за той, що залишився у валізці. Власне, мати поклала його про всяк випадок, їй ще довелося перед самим Карловим від'їздом латати його. Тепер він згадав також, що у валізці був ще й кусень веронської салямі, що її мати поклала як особливий подарунок.

1 2 3 4 5 6
загрузка...