Нора

Переклад: Іван Кошелівець

Я спорудив нору, і, здається, вона вдалася. Назовні видно лише один великий отвір, але в дійсності він нікуди не веде; уже по парі кроків натрапиш на природний твердий камінь. Не хочу хвалитися тим, що з наміром вдався до цієї хитрости, навпаки, це були рештки однієї з марних спроб викопати нору, але врешті-решт я вирішив не засипати цей отвір. Звичайно, деякі хитрощі бувають так вишукані, що собі виходять на шкоду, я знаю це ліпше, ніж будь-хто інший, і певно, хіба це не зухвальство — звернути увагу цим отвором на наявність тут чогось вартого придивитися. Одначе, помилиться той, хто вважатиме, що я боягуз і, мовляв, лише з боягузтва заклав цю нору. Яких тисячу кроків від цього отвору міститься прикритий шаром моху, який одгортається, справжній вхід до нори, він так замаскований, як взагалі може бути щось замасковане на світі; певно, може хтось ступити на мох або пробити його, тоді нора буде відкрита, і той, хто захоче, — правда, треба мати на увазі, що для цього потрібні ще й не абиякі здібності, — може залізти й назавжди все зруйнувати. Я добре це знаю, і навіть тепер моє життя, навіть зараз, коли воно досягло зеніту, ледве чи має одну годину спокою; там, на тому місці в темному моху, я теж смертний, і в моїй уяві часто чийсь жадібний ніс безупинно принюхується навколо. Я міг би, скажуть на це, і цей вхід прикрити зверху тонким твердим шаром, а далі внизу забити крихкою землю, так що мені завжди вистачило б лише невеликого зусилля кожного разу знову пробити собі вихід. Але це якраз і неможливе, саме обачність вимагає, щоб я мав негайну можливість вибігти, саме обачність вимагає кожного разу ризикувати життям. Усе це досить складні розрахунки, і задоволення мудрої голови саме собою іноді буває єдиною причиною того, що розрахунки ведуться далі. Я мушу мати негайну можливість вибігти, бо хіба ж не може статися, що, попри всю мою пильність, мене заатакують з зовсім несподіваного боку? Я живу мирно в самій середині свого дому, а тим часом ворог повільно й тихо звідкілясь підкопується до мене. Я не хочу сказати, що він має краще чуття, ніж я; може, він так само мало знає про мене, як і я про нього. Але є вперті хижаки, які сліпо перекопують землю, і при величезному поширенні мого житла навіть вони не позбавлені надії натрапити десь на мій слід. Звісно, моя перевага в тому, що я перебуваю в своєму домі, точно знаю всі шляхи й напрями. Хижак дуже легко може стати моєю жертвою, солодко смачною. Але я старію, є багато сильніших від мене, і моїм ворогам немає числа, може трапитися, що, втікаючи від одного, я потраплю в пазурі іншого. Ох, що тільки не може трапитися! Але на всякий випадок я мушу мати певність, що десь є легко досяжний, зовсім відкритий вихід, де я, щоб вийти, зовсім не потребую працювати, а не щоб, коли я одчайдушно копатиму, хоч і в легкому засипі, раптом — боронь Боже! — відчути в своєму стегні зуби свого переслідувача. І загрожують мені не лише зовнішні вороги. Є такі й у самій землі. Я ще їх ніколи не бачив, але легенди оповідають про них, і я твердо в них вірю. Ці істоти живуть у глибині землі, і навіть легенди не можуть їх описати. Навіть той, хто став їх жертвою, ледве чи їх бачив; щойно вони наблизяться і ти почуєш скрегіт їх кігтів просто під тобою, і ти вже загинув, бо земля — їхня стихія. У цьому випадку не має значення, вихід, хоч він, мабуть, взагалі не врятує, а погубить мене, але я покладаю на нього надію, бо без неї не можу жити. Крім того широкого ходу, мене в'яжуть з зовнішнім світом ще зовсім вузенькі, досить безпечні отвори, які забезпечують мене чистим повітрям. їх проклали лісові миші. Я зумів доцільно включити їх у свою нору. Вони дають мені також змогу далеко чути й цим охороняють мене. Через них проникає до мене різний дріб'язок, який я поїдаю, так що можу для скромного прожитку мати достатню внутрішню поживу, зовсім не виходячи зі своєї нори; це, природно, має для мене велику вартість.

Але найкраще, що властиве моїй норі, — це тиша. Звичайно, вона оманна. Раптом вона може бути порушена, і тоді кінець усьому. Але покищо вона ще тут. Годинами я можу прокрадатися по своїх ходах і чути тільки іноді шерех якоїсь дрібної тварини, яку я потім одразу ж заспокоюю своїми зубами, або обсипання землі, що нагадує мені про потребу якогось уліпшення: поза тим — тихо. Лісовий вітер дме в середину, і тут одночасно тепло й свіжо. Іноді я потягаюся і, ходячи, перекидаюся від задоволення. Добре з наближенням старости мати таку будову, мати над собою дах, коли надходить осінь. Через кожні сто метрів я поширив свої ходи на невеликі круглі площі, там я можу собі зручно влягтися бубликом, сам себе гріти й відпочивати. Там я сплю солодким сном миру, заспокоєних жадань, довершених цілей домовласника. Я не знаю, чи звичка з давніх часів, чи й небезпеки цього дому, теж поважні, будять мене: рівномірно через певні відтинки часу я з страхом зриваюся з глибокого сну і наслухаю, прислухаюся до тиші, що панує тут незмінно вдень і вночі, усміхаюся заспокоєно і знову поринаю з розслабленими м'язами у ще глибший сон. Бідні мандрівники без дому, в лісах, у найліпшому випадку вони залазять у купи листя або гріються, збиваючися зграєю докупи, наражені на всі лиха неба і землі! Я лежу тут на безпечному з усіх боків місці — понад п'ятдесят є таких у моїй норі — і, сам собі до вподоби обираючи години, я то дрімаю, то поринаю у глибокий сон.

Не зовсім посередні нори, добре розраховано на випадок крайньої небезпеки, не просто переслідування, а облоги, розташована головна площа. Коли все інше, може, праця не так тіла, як напруженого розуму, ця укріплена площа — наслідок найважчої праці мого тіла, і то всіх його частин. Скільки разів, охоплений тілесною втомою, я хотів кинути все, простягався на спині й проклинав будову, вилазив назовні й залишав її відкритою. Я міг так робити, бо не хотів більше до неї повертатися, аж поки по годинах, а то й днях каявся і все таки повертався, майже співаючи від радості з того, що нора не була ушкоджена, і зі справжньою втіхою знову починав працювати. Праця на укріпленій площі додатково утруднювалася (додатково в тому розумінні, що від зайвих зусиль будова не мала справжньої користі) тим, що саме на тому місці, де площа мала бути за планом, земля була крихка й піскувата, цю землю треба було просто утрамбовувати, щоб утворити гарне склепіння й викруглений простір. Але цю працю я міг виконувати лише чолом; отож, чолом кидався я на цю землю тисячі й тисячі разів, цілі дні й ночі, і був щасливий, коли розбивав чоло до крови, бо це свідчило, що стіна починала тверднути; і цим способом, як подобало мені, я заслужив свою укріплену площу.

На цій укріпленій площі я згромаджую свої запаси; усе, що вполюю понад мої поточні потреби в норі; і все, що приношу з своїх полювань поза домом, складаю теж тут. Ця площа така велика, що її годі виповнити й запасами на півроку. Тому я можу їх розсувати, ходити між ними, гратися з ними, тішитися нагромадженим та різними пахощами і завжди мати точний облік придбаного. Потім я можу все наново впорядкувати й відповідно до пори року зробити конечні розрахунки наперед і спланувати полювання. Бувають часи, коли я так забезпечений, що з байдужості до їжі не зачіпаю дрібноти, яка тут бігає, що, правда, може бути небезпечне з інших причин. Постійні клопоти з підготовкою до оборони призводять до того, що мої плани стосовно використання нори для таких цілей змінюються або ускладнюються, правда, в незначних розмірах. Іноді здається мені небезпечним будувати оборону тільки на укріпленій площі; багатоскладність мого житла дає мені багато можливостей, і я приходжу до висновку, що було б обачніше запаси дещо розподілити й забезпечити ними деякі малі площі; тоді я вирішую орієнтовно кожну третю площу призначити як місце резервного складу запасів або кожну четверту як головне, а кожну другу як другорядне місце запасів і т. д. Або з метою обману я взагалі виключаю з нагромадження запасів деякі ходи чи обираю вже перескоками, відповідно до їх розташування супроти головного виходу, лише деякі площі. Кожен з цих нових планів вимагає, правда, важкої праці переносу вантажів, бо за новими розрахунками мушу носитися з вантажами туди й сюди. Звичайно, я можу робити це спокійно, без надмірного поспіху, і зовсім не так зле носити в роті смачні речі, відпочивати, де тобі захочеться, і де захочеться — ласувати. Гірше тоді, коли, це звичайно буває, як я перелякано прокидаюся зі сну, мені здається, що теперішній розподіл зовсім хибний, може призвести до великої небезпеки, і його треба негайно, з поспіхом, без огляду на заспаність і втому, наново впорядкувати; тоді я поспішаю, літаю; тоді не маю часу на розрахунки; хочу здійснити новий, зовсім новий план, хапаю довільно, що потрапляє на зуби, тягну, несу, зідхаю, стогну, спотикаюсь, бо перша-ліпша зміна сучасного стану, що здається мені таким небезпечним, вже може заспокоїти мене. Так триває аж поки поступово з повним пробудженням надходить протверезіння, тоді я ледве чи розумію такий надмірний поспіх, глибоко вдихаю спокій свого дому, який сам збаламутив, повертаюся на місце свого сну і в новонабутій утомі негайно засинаю, а при пробудженні, як незаперечний доказ нічної праці, що вже здається майже сном, помічаю на зубах якого-небудь пацюка. Потім знову бувають часи, коли мені здається найкраще об'єднати всі запаси на одній площі. Як можуть вони допомогти мені на малих площах, взагалі скільки їх можна там розмістити, а як щось і розмістиш, воно перепиняє мені шлях і може колись при обороні заважатиме бігти. Крім того, це, звичайно, дурне, але правда, що мусиш потерпати, коли не бачиш усіх запасів разом і не знаєш, що в тебе є. Та й хіба не трапиться при цих розподілах щось утратити? Я не можу безугавно ганяти уздовж і впоперек своїх ходів, щоб бачити, чи все перебуває в належному порядку. Головна думка розподілу запасів правильна, але, властиво, тільки тоді, коли маєш багато площ на зразок моєї оборонної площі. Багато таких площ! Певно! Але хто може їх набудувати? Та й у загальний план моєї нори тепер уже не включиш їх заднім числом.