Але ви прибули сюди з місць, де не знають, що таке греблі і скільки вони потребують витрат… Польдер не може дати стільки грошей. Виручити нас мав би господар країни, але у нього для таких справ гаманець завжди порожній… Та й чи можете ви сказати, хто тут, власне, господар з усіх цих баварців?..
Він замовк. Гассо починав розуміти, про що думав і чого не договорював його мовчазний супутник.
— Ви гадаєте, паламарю, що гаманці їхні порожніють від постійних суперечок і чвар у цій країні?
Хрипкий бас відповів йому з темряви:
— А від чого ж іще?.. Селянин згоден працювати до сьомого поту, аби лише мирно збирати свій врожай… Але знатні пани заважають йому…
Моен зненацька обірвав розмову, ніби злякавшись, що вже й так сказав занадто багато. Та хоч Гассо тепер мовчав, паламар почував у його мовчанні стільки німих запитань, що не міг не продовжити цю розмову. Гассо був дуже здивований, що цей чоловік з усіма його турботами в цю непроглядну буремну ніч під скрипучим дахом ділиться своїми думками з майже незнайомою людиною, яку лише кілька годин тому побачив уперше в житті.
— Чи може хтось уявити собі, як з нас висотують тут жили? — говорив Моен. — Імператор поставив старого баварського графа правити Голландією. Ніхто не бажав його, один лише Дордрехт. Ось уже й підстава для війни!.. Якоба, ця тричі проклята підбурювачка, та її двоюрідний брат, з яким вона, всупереч усім божим і людським законам, хотіла одружитись… Вони приходять сюди, щоб покарати Дордрехт… Ще одна підстава для війни! А хто платить за коней і за панцирі, хто постачає харчі, фураж, порох? Про це вони не думають ніколи! Вони обложили Дордрехт і втратили його, Роттердам вони також втратили… Хто платить за це? Старий Ян лестить Утрехту й Гельдерну, і поки він їх одною рукою присипляє, другою жорстоко розправляється з ними. Чули ви щось про бої за Лейден, що тривають вже понад рік? Місцевий правитель належить там до "крючків", і тому "тріски" почувають себе, як риби в ставку, біля якого сидить рибалка. Одна за одною надходять звістки про бої, перемоги, поразки… Вони плюндрують, палять, спустошують землі, продають один одного… А хто розплачується за це? Стій, селянине, напоготові з своєю худобою, своїм салом і сіном… Копай землю, носи воду, щоб гасити вогонь… Навіщо все це? Пані Якоба кидає напризволяще свій народ, свої права і тікає на кораблі, кажуть — в Англію… Всі гадають, — слава тобі господи, кінець. Та де там! Війна продовжується. Тепер уже не одні німці тиняються навкруги, восени тут були й французи, а все залишається так само: селянине, плати! Здається, жодна людина вже не розуміє, хто тут проти кого воює… Страх дедалі дужче охоплює панів, цей страх загубить усіх нас, панотче…
Він вперше знову назвав так Гассо. Молодий священик вдивлявся в темряву. Йому дуже хотілося в цю мить побачити обличчя Моена, але, як і раніше, перед ним бовваніли лише неясні обриси його постаті.
— Виходить, ось чому тут такі погані греблі, — пробурмотів Гассо. — Ніхто не дбає про землю і народ. О діти божі…
— О діти божі! — повторив за ним Моен, злісно й глузливо. — Пасинки герцога…
— Невже ж немає нікого… — почав Гассо, але не встиг закінчити. Над їхніми головами щось раптом сильно загриміло. Здавалося, дошки, з яких був зроблений дах, розламуються на тріски. Гассо відчув лютий порив вітру, що мало не збив його з ніг, і зрозумів, що повітку над ними зірвано, пошматовано і розкидано вітром.
Моен скочив, схопив Гассо за руку і потягнув за собою.
— Тікаймо швидше звідси, тікаймо…
Вони побігли. Гассо натикався на каміння, уламки дерев, розкидані балки, але небезпека надавала йому сили, і він не звертав уваги на ті перешкоди, що траплялися на його шляху. Над його головою свистіли уламки дощок, щось боляче ударило в обличчя. Він знову бачив лише блискучу мокру дорогу, чув, як хлюпає грязюка під його ногами. Вперше за останню годину він знову зашепотів молитву.
* * *
Вони зупинились і стояли мовчки, важко дихаючи. В цю мить у Гассо геть вилетіло з голови все те, про що вони з Моеном щойно розмовляли під повіткою. Але він шукав очима міцну постать паламаря, радіючи з того, що цей розумний і енергійний чоловік був поруч з ним. Гассо помітив, що Моен стоїть незвичайно тихо й напружено.
Нараз Моен схопив його за руку.
— Прислухайтеся, панотче, — почув Гассо його голос.
Гассо напружив слух. За якусь мить йому здалося, ніби до шуму бурі приєдналось далеке металеве гудіння.
— Дзвони? — здивовано запитав він. — В такий час?
— Це б'ють на сполох, — підтвердив Моен.
Вони побігли далі. Одна думка підганяла їх тепер. На роздоріжжі Моен повернув ліворуч, на захід. Дощ майже зовсім ущух. Хмари посунулись на схід, і небо розстилалося над ними, чорне, беззоряне й блискуче, як полірована сталь.
— Що лежить по той бік, паламарю, між нами і морем? — запитав, нарешті, Гассо, ніби розриваючи якийсь ланцюг, що стискав йому горло.
Паламар похмуро відповів:
— Абтсваарді, Де-Мійле, Ледеркерке, Аль— монде, Краєнштейн…
Він помовчав якусь мить, потім запитав:
— Про що ви думаєте, панотче?
Гассо важко перевів дух. В його ушах все ще звучали удари далекого дзвону. Думка про те, що десь зовсім недалеко — Альмонде, сповнювала його в цю мить страхом. Він тихо відповів:
— Я думаю, паламарю, що іноді здається, наче бог в своїй незбагненній мудрості хоче покарати безвинних за гріхи злих і черствих…
Він говорив дуже тихо і, можливо, Моен, навіть, не почув його слів…
Вони знову побігли. Дорога зміїлася вздовж заток, де бились об стінки причалів дерев'яні човни, схожі на живих тупорилих звірів. Тополині алеї, рицарські замки, рибацькі халупи, високі башти фортець, капличка, розп'яття на дорозі, — все це вимальовувалось чіткими лініями на фоні чорного неба. На заході замерехтіли бліді вогники. Вони ніби згасали і знову спалахували. Гассо спочатку подумав, що то зорі, але згодом зрозумів, що то ліхтарі або смолоскипи. його дуже тривожила думка, що люди там не сплять у такий пізній час. Він злякався, коли несподівано зовсім поруч почув кінське хропіння. Хтось швидко поскакав на захід. Коли затихло тупотіння кінських копит, Гассо уважно прислухався. Йому здалося, що він чує далекий гомін, гудіння дзвонів. Почув ці звуки і Моен. Гассо вперше побачив тепер, як блищать його очі.
— Прислухайтеся, панотче, — сказав паламар, — тепер вже нема ніякого сумніву… Бачите оті вогні? Там море, морська гребля. Це люди попереджають один одного про небезпеку…
Дзвони ставали все гучнішими; десь далеко сурмили в ріг; звуки ці лунали журно й тривожно. Все більше вогників спалахувало навкруги. Було чути голоси людей, що вибігали з темних будиночків. Вони голосно кричали щось, і Гассо, прислухавшись, добре зрозумів їх, хоч їхня мова була для нього незвичною і дивною:
— Тривога! Бийте в дзвони! Сурміть у роги! Будіть сусідів! Беріть лопати!
Гассо тепер не думав про Альмонде, про незнайомих парафіян, до яких хотів прибути неодмінно сьогодні ввечері. Він прислухався до людей, що бігли тут і голосно кричали. В селі, яке вони щойно проминули, теж загув церковний дзвін. Ці тужливі звуки в час, коли усі дзвони в християнському світі повинні були мовчати, сповнювали душу Гассо тривогою. Звуки ті бриніли над селами і хуторами, над усім польдером. Завмирали, потім знову наростали, збуджуючи в серці Гассо незнане досі почуття: йому здавалося тепер, що він неодмінно мусить бути поруч з тими, кому загрожує небезпека. Моену довелося прискорити ходу, щоб не відставати від Гассо. Молодий священик бачив тепер перед собою ясну мету, і це надавало йому нових сил, робило швидкими його рухи. Вони з Моеном приєдналися до групи селян, які ходили від двору до двору, від халупи до халупи, стукали у віконниці, гукали:
— Прокидайтеся, люди! Тривога!..
Гассо бачив, що вдалині увесь час миготіли якісь вогні. Вони піднімалися вгору, опускалися, знову піднімалися… Та ось більшість з них раптом згасла. Селяни, що йшли поруч з ними, зупинились.
— Що там трапилося? — гукнув Гассо.
— Мабуть, прорвало греблю… Хто ви такі? Ви говорите не по-нашому.
Моен вийшов наперед.
— Це отець Гассо, новий священик села Альмонде… Він пішов у бурю, бо хоче в день святої Єлизавети бути з своїми парафіянами…
Селяни привітались, торкаючись руками своїх капелюхів. Чийсь старечий сумний голос промовив:
— Ви прибули в нещасливий день, панотче… Ви самі бачите і чуєте, яке лихо нас спіткало…
— Так, — відповів Гассо, — я все бачу і чую… Страшна буря! Але що означають оті ліхтарі, он там…
— Вода ринула в польдер! — вигукнув молодий голос. — Вони тонуть там! Диявольське наслання!
Люди оточили Гассо, палко заговорили, перебиваючи одне одного:
— Залишіться з нами, панотче! Хтось повинен захистити нас від диявола!
Почувши вдруге про диявола, Гассо підняв руку і перехрестився.
І знову за нього відповів Моен:
— Ви ж бачите, що пастор залишається з вами! Це ж і його власне бажання!
І зовсім тихо додав:
— Не треба боятися диявола… Море страшніше…
Маленька група людей, з священиком і паламарем всередині, знову рушила далі, пробираючись між поваленими бурею деревами, крізь густий очерет. Над ними було небо, таке темне, немов хто мітлою позмітав з нього всі зорі. Молодий священик відчував, як колотиться його серце. Поруч в страшній біді були люди, серед яких він мав жити й працювати. Гассо ще ніколи в житті не бачив моря. Він не міг уявити собі, що таке прорвана гребля, але сама думка про це була йому страшна. В його уяві поставали десятки, сотні людей, що стояли по коліна у темній воді, бігли, носили у кошиках землю, і морська трава обвивала їхні ноги… Жінки і діти тримали ліхтарі… Гассо почав знову шукати очима далекі вогні ліхтарів і смолоскипів. Він глянув на Моена. Паламар, уперто пригнувши голову, йшов назустріч вітру. Хтось наблизився до Гассо, показуючи вперед рукою:
— Ось перед нами Альмонде, отче.
Гассо підвів голову, шукаючи в темряві будь— яких ознак села. Але він нічого не побачив. Він чув лише гудіння маленького дзвону, потім і воно замовкло. Нарешті Гассо розгледів садову огорожу, дерева. То була сільська околиця. Люди ступили на маленький місток. Гассо відчув, що вода вже заливає йому ноги. Він перехилився через поруччя,
— Вода! — голосно закричав Гассо, попереджаючи людей.
Але Моен і селяни встигли вже перейти міст.