Він подавав мені знаки. Я машинально вийшов до нього.
— Чого тобі? — спитав я.
— Матінка прислали за вами,— сказав він пошепки.— Вони гніваються, що ви з відповіддю досі не вернулись.
— Та хіба я давно тут?
— Годину з лишком.
— Годину з лишком! — повторив я мимоволі і, вернувшись до вітальні, почав розкланюватись і шаркати ногами.
— Куди ви? — спитала мене княжна, глянувши з-за спини гусара.
— Мені треба додому. То я скажу,— додав я, звернувшись до княгині,— що ви завітаєте до нас десь о другій годині.
— Так і скажіть, батечку.
Княгиня похапцем дістала табакерку і так гучно понюхала, що я аж здригнувся.
— Так і скажіть,— повторила вона, слізливо моргаючи і кректячи.
Я ще раз уклонився, повернувся і вийшов із кімнати з тим почуттям ніяковості в спині, яке відчуває юнак, коли він знає, що йому дивляться услід.
— Глядіть же, мсьє Вольдемар, заходьте до нас,— крикнула Зінаїда і знову розсміялась.
"Чого це вона все сміється?" — думав я, повертаючись додому в супроводі Федора, який нічого мені не говорив, але йшов за мною явно незадоволений. Матінка мене покартала і здивувалась: що я міг так довго робити у тієї княгині? Я нічого їй не відповів і пішов до себе в кімнату. Нараз мені стало так сумно... Я силкувався не плакати... Я ревнував до гусара!
V
Княгиня, як і обіцяла, відвідала матінку і не сподобалася їй. Я не був під час їхнього побачення, але за обідом матінка розповідала батькові, що ця княгиня Засєкіна здається їй une femme très vulgaire[1], що вона їй набридла своїми просьбами клопотатись за неї у князя Сергія, що у неї все якісь позови і справи — des vilaines affaires d'argent[2] — і що вона, напевне, велика кляузниця. Проте матінка додала, що вона покликала її з дочкою завтра на обід (почувши слово "з дочкою", я уткнув ніс в тарілку), бо вона все-таки сусідка — і з іменем. На це батько сказав матінці, що він тепер пригадує, яка це пані; що він замолоду знав покійного князя Засєкіна, прекрасно виховану, але легковажну і сварливу людину; що в товаристві його називали "le Parisien"[3] з тієї причини, що він довго жив у Парижі; що він був дуже багатий, але програв усе майно — і не знати чому, чи не заради грошей,— а втім, він міг би зробити кращий вибір,— додав батько і холодно посміхнувся,— одружився з дочкою якогось приказного, а одружившись, пустився на спекуляції і розорився вщент.
— Хоч би грошей не просила позичити,— сказала матінка.
— Це цілком можливо,— спокійно промовив батько.— По-французьки вона говорить?
— Дуже погано.
— Гм. А втім, це не має значення. Ти мені, здається, сказала, що ти й дочку її запросила; мене хтось запевняв, що вона дуже мила й освічена дівчина.
— А! Значить, вона не в матір.
— І не в батька,— одказав батько.— Той був теж освічений, але дурний.
Матінка зітхнула й замислилась. Батько замовк. Мені було дуже не по собі, поки велася ця розмова.
По обіді я пішов у сад, але без рушниці. Я дав був собі слово не підходити до "засєкінського саду", але непереборна сила вабила мене туди — і недаремно. Не встиг я наблизитись до паркана, як побачив Зінаїду. Цим разом вона була сама. Вона тримала в руках книжку і повільно йшла стежкою. Вона мене не помічала.
Я мало не пропустив її; та раптом схаменувся і кашлянув.
Вона обернулась, але не спинилася, відкинула рукою широку блакитну стрічку свого круглого солом'яного капелюшка, глянула на мене, тихенько усміхнулась і знову втупила очі в книгу.
Я скинув кашкет і, пом'явшись трохи на місці, пішов далі з тяжким серцем. "Que suis-je pour elle?"[4] — подумав я (бог зна чому) по-французьки.
Знайомі кроки почулись за мною: я оглянувся — до мене своєю швидкою і легкою ходою йшов мій батько.
— Це княжна? — спитав він мене.
— Княжна.
— Хіба ти її знаєш?
— Я її бачив сьогодні вранці у княгині.
Батько спинився і, рвучко повернувшись на підборах, пішов назад. Порівнявшись із Зінаїдою, він чемно їй уклонився. Вона теж йому уклонилась з якимсь подивом на обличчі і опустила книжку. Я бачив, як вона проводжала його очима. Мій батько завжди одягався з великим смаком, своєрідно і просто; але ніколи його постать не видавалася мені стрункішою, ніколи його сірий капелюх не сидів краще на його ледь-ледь поріділих кучерях.
Я пішов був до Зінаїди, але вона навіть не глянула на мене, знову підняла злегка книжку і пішла собі.
VI
Цілий вечір і ранок другого дня я прожив у якомусь сумному занімінні. Пригадую, я спробував працювати і взявся за Кайданова — але даремно мигтіли передо мною розгонисті рядки і сторінки знаменитого підручника. Десять разів підряд прочитав я слова: "Юлій Цезар відзначався воїнською відвагою",— не зрозумів нічого і кинув книжку. Перед обідом я знову напомадився і знову одягнув сюртучок та галстук.
— Це для чого? — спитала матінка.— Ти ще не студент, і бозна, чи складеш іспити. Та й чи давно тобі пошили куртку? Не викидати ж її!
— Гості будуть,— прошепотів я аж розпачливо.
— Дурниці! які це гості!
Мусив скоритись. Я замінив сюртучок на куртку, але галстука не зняв. Княгиня з дочкою з'явились за півгодини до обіду; стара поверх зеленої, вже знайомої мені сукні напнула жовту шаль і наділа старомодний чепець із стрічками вогняного кольору. Вона одразу заговорила про свої векселі, зітхала, скаржилась на свою бідність; "канючила", але й трохи не манірилась: так само гучно нюхала тютюн, так само вільно поверталась і совалася на стільці. Їй наче й на думку не спадало, що вона княгиня. Зате Зінаїда трималася дуже строго, трохи чи не згорда, як годиться справжній княжні. На обличчя її лягла холодна нерухомість і поважність — і я не пізнавав її, не пізнавав її поглядів, її усмішки, хоч і в цьому новому образі вона мені здавалася прекрасною. На ній була легка барежева сукня з блідаво-синіми розводами; волосся її довгими локонами спадало вздовж щік — на англійський манір; ця зачіска дуже пасувала до холодного виразу її обличчя. Батько мій сидів поруч неї під час обіду і з властивою йому витонченістю і спокійною чемністю розважав свою сусідку. Час від часу він поглядав на неї,— і вона час від часу на нього поглядала, та так дивно, майже вороже. Розмовляли вони французькою мовою, мене, пригадую, здивувала чистота Зінаїдиної вимови. Княгиня за обідом, як і раніше, нічого не соромилася, багато їла і хвалила страви. Матінці, як видно, з княгинею було не по собі, і вона відповідала їй з якоюсь сумовитою зневажливістю; батько зрідка ледве помітно хмурив брови. Зінаїда теж не сподобалася матінці.
— Це якась гордячка,— говорила вона на другий день.— І подумати тільки — чим пишатись — avec sa mine de grisette![5]
— Ти, видно, не бачила гризеток,— зауважив їй батько.
— І слава богу!
— Певна річ, слава богу... тільки як ти можеш судити про них?
На мене Зінаїда не звертала ніякісінької уваги. Одразу після обіду княгиня стала прощатися.
— Покладатимусь на ваше заступництво, Маріє Миколаївно і Петре Васильовичу,— сказала вона співучим голосом до матері й батька.— Що поробиш! Були часи, та минулися. От і я — вельможна,— додала вона, неприємно посміхаючись,— та що з того золота на каптані, коли порожньо в казані!
Батько шанобливо їй уклонився і провів її до дверей передпокою. Я стояв тут же у своїй куценькій куртці і дивився на підлогу, наче засуджений на смерть. Поводження Зінаїди зо мною приголомшило мене. Як же я здивувався, коли, проходячи побіля мене, вона скоромовкою і з колишнім ласкавим виразом в очах шепнула мені:
— Приходьте до нас о восьмій, чуєте, неодмінно...
Я тільки розвів руками, але вона вже пішла, накинувши на голову білий шарф.
VII
Рівно о восьмій я в сюртуці і з високим коком на голові входив у передпокій флігеля, де жила княгиня. Старий слуга похмуро глянув на мене і знехотя підвівся з лавки. У вітальні чути було веселий гомін. Я відчинив двері і відступив здивований. Посеред кімнати, на стільці, стояла княжна і тримала перед собою чоловічий капелюх; навколо скупчилося п'ятеро мужчин. Вони старались запустити руки в капелюх, а вона піднімала його вгору і сильно струшувала ним. Побачивши мене, вона скрикнула:
— Стривайте, стривайте! новий гість, треба і йому дати білет,— і, легко скочивши зі стільця, взяла мене за вилогу сюртука.— Ходімо ж,— сказала вона,— чого ви стоїте? Messieurs[6] дозвольте вас познайомити: це мсьє Вольдемар, син нашого сусіди. А це,— додала вона, звертаючись до мене і вказуючи по черзі на гостей,— граф Малевський, доктор Лушин, поет Майданов, відставний капітан Нірмацький і Бєловзоров, гусар, якого ви вже бачили. Прошу любити й шанувати.
Я так зніяковів, що навіть нікому не уклонився; в лікарі Лушині я пізнав того самого смуглявого добродія, який так безжально присоромив мене в саду; всі інші були мені незнайомі.
— Графе! — казала далі Зінаїда,— напишіть мсьє Вольдемару білет.
— Це несправедливо,— відказав з легким польським акцентом граф, дуже гарний на вроду і елегантно вдягнений брюнет, з виразистими карими очима, вузьким білим носиком і тонкими вусиками над крихітним ротом.— Вони не грали з нами у фанти.
— Несправедливо,— повторили Бєловзоров і добродій, якого було названо відставним капітаном, чоловік років сорока, рябий, аж потворний, кучерявий, як арап, сутулуватий, з кривими ногами і одягнений у військовий сюртук без еполетів, нарозхрист.
— Пишіть білет, кажуть вам,— повторила княжна.— Це що за бунт? Мсьє Вольдемар з нами вперше, і сьогодні для нього закон не писаний. Нема чого бурчати, пишіть, я так хочу.
Граф знизав плечима, але покірно схилив голову, взяв перо в білу, у перснях руку, відірвав клаптик паперу і почав писати на ньому.
— Принаймні дозвольте пояснити панові Вольдемару, в чому річ,— почав глузливим тоном Лушин,— а то він зовсім розгубився. Бачите, юначе, ми граємо у фанти; княжні припав штраф — і той, хто вийме щасливий білет, матиме право поцілувати у неї ручку. Чи зрозуміли ви, що я вам сказав?
Я тільки глянув на нього і стояв як у тумані, а княжна знову скочила на стілець і знову заходилася струшувати капелюхом. Всі до неї потяглися — і я за ними.
— Майданов,— сказала княжна високому молодикові з сухорлявим обличчям, маленькими підсліпуватими очима і надзвичайно довгим, чорним волоссям, — ви як поет повинні бути великодушним і віддати свій білет мсьє Вольдемару, щоб у нього було два шанси замість одного.
Але Майданов заперечливо похитав головою і стріпнув волоссям.