А щоб не нудити світом одному при поверненні, мені хотілося познайомитися з провідником спального вагона, з кондуктором омнібуса. Зрештою це не повинно вас разити, — завершив барон, — це цікавість до жанру. Щодо молодиків, то для мене не обов'язкове фізичне посідання, але я не заспокоюся доти, доки не зачеплю їхньої слабкої струнки. Юнак мав би не відповідати на мої листи, а він сам шле мені лист за листом, душевно він мій, і ось тоді серце в мене на місці, принаймні було б на місці, якби я не звернув уваги на іншого. Цікаво, еге ж? До речі, про світовців, про тих, хто буває тут, ви нікого із них не знаєте?" — "Ні, не знаю, серденько. Ба ні, одного знаю, чорнявець, дуже високий, з моноклем, він усе сміється й озирається". — " Не розумію, на кого ви натякаєте". Жюп'єн домалював портрет, проте пан де Шарлюс не доміркував, про кого йдеться, бо не знав, що колишній жилетник був із тих людей, а їх більше, ніж гадають, що не пам'ятають, якого кольору волосся у тих, із ким вони тільки шапкують. Але я знав, що Жюп'єн має цю хибу, і, як тільки на місце чорнявця підставив білявця, у мене вийшов викапаний портрет дука де Шательро. "Але вернімося до молодиків не з низоти, — знов озвався барон, — недавно мене заінтригував химерний хлопець з інтелігентної дрібнобуржуазної родини — він бришкає зі мною, як ніхто. Він зовсім не відчуває, яка величезна відстань відокремлює таку незвичайну людину, як я, від такого мікроскопічного вібріона, як він. Зрештою, менше з тим, хай цей молодий осел реве, скільки йому влізе, перед моєю єпископською мантією!" — "Єпископською? — перепитав Жюп'єн, він не розумів, про що мовить пан де Шарлюс, але його вразило слово "єпископський". — "Як же це уживається з вірою?" — "Я маю трьох пап у роду, — заперечив пан де Шарлюс, — а на червону мантію мене вповажнює кардинальський сан мого діда у перших, чия сестрениця передала моєму дідові титул дука, і цей титул спадковий. Але я бачу, що ви глухий до метафор, а історія Франції вам байдужа. Зрештою, — додав барон, не лише, мабуть, на те, аби підбити підсумок, а й на те, щоб довести до відома Жюп'єна, — молодики, які мене уникають, — звичайно, зі страху, бо тільки з пошани до моєї особи вони не освідчуються мені, — можуть зацікавити мене за умови, якщо вони сидять на високому стільці. Але й тоді їхня удавана байдужість може знеохотити мене. Якщо вони такі дурні, що не вміють вчасно припинити гру, то мене від них верне. Ось вам типовий приклад, приклад, узятий із ближчого вам середовища. Під час ремонту мого палацу я, знаючи, що ревниві дами з мітрою сперечатимуться за честь запросити мене мешкати у них, перебрався на кілька днів до так званого "готелю". Живучи там, я через знайомого коридорного звертався до одного малого "стрільця", але той затявся і не відгукувався на мої пропозиції. Врешті-решт, доведений до розпачу, я, аби показати, що мої наміри чисті, пообіцяв дати астрономічну суму лише за те, щоб він прийшов на п'ять хвилин поговорити до мого номера. Чекання виявилося даремне. Після цього я пройнявся до нього такою нехіттю, що почав ходити чорним ходом, аби тільки не бачити по дорозі пицюрки цього малого ледаща. Згодом мені стало відомо, що жодного мого послання до нього не дійшло, всі вони були перехоплені! Першого листа захарлав коридорний — з ревнощів! Другого — портьє, — лист, бачте, вразив його цноту, третього — нічний портьє, — той кохався з молодим "стрільцем" і спав із ним тоді, як устає Діана. Все це з'ясувалося, але нехіть моя залишилася неподоланою, і тепер, хоч би мені подавали цього боя на срібному полумиску, я б відіпхнув його з огидою. Але що це я: перейшов на такий серйозний тон і, виходить, прощавайте всі мої надії. Адже ви могли б робити мені чималі послуги, стати за посередника... Хоча ні, сама ця думка вернула мені весь добрий гумор, рано ще ставити хреста".
На самому початку цієї сцени полуда спала з моїх очей, пан де Шарлюс у моїх очах зненацька весь переіначився, ніби до нього торкнулася чиясь ворожбитська паличка. Досі я нічогісінько не розумів і тому нічогісінько не бачив. Порок (вираз цей не дуже точний) супроводжує кожного з нас ускрізь, як невидимий людям дух, допоки ми не підозрюємо про його присутність. Добрість, крутійство, ім'я, світські взаємини не кричать про себе, ми їх носимо всередині. Сам Одіссей не зразу впізнав Афіну. Але боги миттю вгадують богів, який їхав, таку і здибав, Жюп'єн зразу укмітив пана де Шарлюса. Допосі я дивився на пана де Шарлюса так, як неуважна людина дивиться на вагітну жінку, не помічаючи округлого живота. 1, чуючи, як жінка з усмішкою кілька разів приказує: "Я щось притомилася", в'язне до неї з недоречним запитанням: "Та що таке з вами?" Але тільки-но хтось кине: "Вона при надії", йому в очі впаде її живіт і, крім живота, він більше нічого не бачить. Розум відкриває нам очі, з'ясована помилка дає нам нове чуття.
Ті, хто не любить шукати прикладу такого закону у своїх знайомих на кшталт панів де Шарлюсів, яких довго за руку не ловили, аж до того дня, коли на гладесенькій поверхні особистості, такої, як і всі інші, проступили написані досі невидимим атраментом письмена, які утворюють дороге для еллінів слово, — ті люди, якщо хочуть зрозуміти, що навколишній світ постає зразу перед їхніми очима голим, облупленим від багатьох оздоб, які він пропопонує людям культурним, нехай тільки собі згадають, скільки разів вони мало не набрали в халяви. Ніщо на нейтральному виду того чи іншого індивіда не вказувало на те, що він брат, наречений або коханець жінки, про яку вони мало були не бовкнули: "Ну й мацапура!" На щастя, тобі шепче одне тільки слово сусіда — і фатальний вираз в'яне в тебе на устах. Одразу проступають, як мат, текел, фарес слова: це наречений, або це брат, або це коханець жінки, яку при ньому не випадає обзивати "мацапурою". І це нове уявлення тягне за собою ціле перегрупування, поправку і доповнення в низці наших колишніх уривкових уявлень про інших членів цієї родини. У панові де Шарлю-сові жила інша істота, і цим він різнився від інших людей — так кентавр поєднує в собі людину і коня, — інша істота творила з бароном єдине ціле, а я цього не помічав. Тепер абстрактне втілилося, осягнена мною істота згубила нарешті свою шапку-невидимку; метаморфоза пана де Шарлюса в нову істоту була така зуповна, що не тільки швидка зміна його виразу, голосу, а й усе високе та нице, що виявилося в його взаєминах зі мною, все, що досі здавалося мені чудернацьким, стало раптом зрозумілим, очевидним. Так фраза геть-то безглузда, бо в ній розтикані аби-як слова, передасть, якщо поставити слова к строці, думку, якої вже не забути.
Ба більше, до мене дійшло, чому, коли барон виходив від маркізи де Вільпарізіс, я побачив у ньому схожість із жінкою: він справді був жінкою! Він належав до раси істот, не таких уже й суперечливих, як могло здатися: ідеалом таких натур є мужність саме тому, що темперамент у них жіночий і на чоловіків вони скидаються лише зовні; в кожного з нас ув очах, даних нам на те, аби бачити все, що є у Всесвіті, на пружках зіниць закарбована якась сильветка, так ось, у них це сильветка не німфи, а ефеба. Над цією расою тяжіє прокляття, вона живе брехнею і кривоприсяжництвом, бо знає, що її прагнення, що становить для кожної істоти найбільшу радість у житті, каральне й ганебне, що признаватися в ньому сором; це раса безбожників, бо навіть як ці люди християни, то притягнуті до суду й оскаржені в тім, що є сутністю їхнього життя, вони присягаються перед Христом та ще і його іменем, що на них волочать пеню; це сини, які не мають матерів, бо вони все життя брешуть своїм матерям, навіть закриваючи їм по їхній кончині очі; це друзі, які не відають, що таке щира дружба, хоча завдяки своєму шармові вони прихиляють до себе людей, а що в багатьох із них добре серце, то вони й самі прихиляються душею до людей; але чи можна назвати дружбою почуття, які вегетують під покривом олжі і які занапащають перший порив щирости й довіри, бо нічого, окрім огиди, не викликають. якщо тільки їм не трапиться людина безстороння, навіть спочутлива, але навіть і така людина не вільна від умовностей, і, почувши від свого знайомого зізнання в такій ваді, подумає, що й добре ставлення до неї спричинене вадою, а добре ставлення цій безсторонній людині геть чуже, — так деякі судді легше приймають і виправдують убивство у збоченців, а зраду в жидів, пояснюючи убивство первісним гріхом, а зраду фатальною долею цієї раси. Для коханців — принаймні за моєю первісною теорією, яка в мене виникла тоді і яка, як побачать читачі, зазнає потім корекції, — і це їх найбільше вразило б. якби виявлені мною суперечності не приховувала від них злуда, яка керує їхнім зором і всім їхнім життям, для таких коханців майже неприступне те кохання, ради якого вони наражаються на такий ризик і на таку довгу самоту, адже вони, власне, пропадають за чоловіками, геть позбавленими жіноцького, за чоловіками не збоченцями, а, отже, нездольними їх кохати; отож-бо їхня жага ніколи б не гамувалася, якби гроші не давали їм на луп справжніх мужчин чи якби уява не підсовувала їм за справжніх мужчин збоченців, яким вони віддавалися. Ці люди порядні до першого випадку, вони на волі доти, доки не відкрився їхній злочин; їхнє становище хитке, як у того поета, перед яким ще вчора були відкриті всі салони, якому аплодували в усіх лондонських театрах і якого назавтра гнали з усіх заїздів, отож він не мав де голови прихилити і, мов Самсон, мусив крутити жорно, як сказав поет:
Своєю чергою умруть обидві статі, — вони позбавлені навіть, окрім тих днів, коли стається велике лихо і коли довкола жертви збирається велика юрма, як зібралися круг Дрейфуса жиди, співчуття, а то й товариства до них подібних, бо їм прикро бачити в собі те, на що вказують інші; вони для них дзеркало, яке, не шкодуючи їх, зраджує всі ганджі, які вони відмовлялися помічати в собі, і переконує їх у тім, що так звана їхня любов (удаючись до гри слів, вони з почуття самоохорони вклали в це поняття все, чим збагатили любов поезія, малярство, музика, лицарство, аскетизм) зроджена не ідеалом створеної ними краси, а їхньою невиліковною хворобою; і знов-таки, як оті жиди (але не ті, хто спілкується лише зі своїми одноплемінниками і в кого завше на устах обрядові вирази й освячені жарти), вони цураються одні одних, шукають товариства тих, хто був би їм у всьому антипод і хто їх уникає; вони вибачають їм хамство і дуже радіють їхній прихильності; водночас вони оточують себе такими самими, як вони, бо їх банітують, бо їх ганьблять і, зрештою, у них виробляються, як у жидів і теж як вислід нагінок, тілесні й духовні расові ціхи; іноді гарні, а здебільшого огидні (попри кпини, якими ті, хто ближче зійшовся, асимілювався з іншою расою і на позір уявляється не таким збоченцем, дошкуляють тим, хто збочений більше), вони відпочивають у товаристві до них подібних, їм легше стає на думку, що ті існують, а проте вони заперечують свою належність до цієї раси (сама її назва є найбільшою зневагою для них), вони охоче зривають маски з тих, хто цю свою належність приховує, і не тільки з нечестивого бажання їм шкодити (хоча цим вони грішать), а щоб не вішали собак на них; вони промацують збочення, як лікар апендицит, навіть в історії їм любо нагадувати — як ізраїльтяни мовлять про Христа, — що й Сократ був одним із них, забуваючи про те, що поняття збочення не було за тих часів, коли гомосексуалізм вважався нормою, так само як перед Христом не могло існувати антихристиянства, забуваючи про те, що тільки ганьба творить злочин, бо дала вижити лише тим, у кому жодна проповідь, жодні приклади, жодні кари не могли подолати природженого нахилу, який через свою химерію дужче відштовхує інших людей (хоча вона може уживатися з високими моральними прикметами), ніж менш огидні вади, як-от, скажімо, злодійкуватість, жорстокість, підступність, вади зрозуміліші, а отже, й прощенніші з погляду загалу; ці люди утворюють своєрідну масонську ложу, тільки ще розлеглішу, діяльнішу і потаємнішу; бо вона спирається на єдність смаків, потреб, навичок, на такі самі небезпеки, на те, що всі члени її проходять одну й ту саму школу, дістають одні й ті самі знання, на те, що в них один і той самий спосіб дії і своя особлива мова, ложа, де навіть ті її члени, які не хочуть знатися навзаєм, одразу впізнають одне одного з природних чи умовни$ знаків, мимовільних чи обміркованих, з таких самих, з яких жебрак угадує, що ось цей великий пан — такий самий жебрак, як і він, хоча він закриває дверцята його екіпажу, з таких самих, із яких батько впізнає себе в нареченому його доньки, хворий — у лікареві, сповідник — у панотцеві, підслідний — в адвокаті; всі мусять зберігати свій секрет, але втаємничені і в секрет інших, в якому решта людськосте не підозрює і який так на них впливає, що найнеймовірніші романи здаються їм правдивими, бо їхнє життя сповнене старосвітської романтики, та й як їм не повірити у правдивість любовних зв'язків потому, як нараз випливає, що посол — приятель галерника, і що принц з його невимушеними манерами, які виробляє аристократичне виховання і яких не може бути у прибитих дрібних міщан, виходячи з дукининого салону, прямує на побачення з апашем; ці ізгої є, проте, великою потугою, чию присутність підозрюють там, де її немає, але яка зухвало й безкарно діє в усіх перед очима там, де про її присутність ніхто не здогадується; вони знаходять своїх прибічників скрізь: серед низоти, у війську, в святинях, на галерах, на троні; вони живуть — принаймні величезна їхня більшість — у заворожливому і небезпечному сусідстві з людьми іншої раси, заграють із ними, в жартівливому тоні забалакують з ними про своє збочення, ніби воно не є їхнім таланом, і цю гру їм полегшують засліплення або лукавство інших, і тривати вона може довго, аж до того дня, коли вибухне піів і приборкувачів розшарпають; аж до тієї пори вони мусять критися, відвертатися від того, на що їм хотілося б розглянутися краще, розглядатися на те, від чого їм хотілося б відвернутися, змінювати в своїй мові рід багатьох прикметників, а проте цей соціальний гніт куди легший за гніт духовний, яким їх гнітить збочення або так зване збочення, гнітить не з огляду на інших, а з огляду на них самих, прагнучи, аби збочення не здавалося збоченням їм самим...