Ми завважили, що вони веслують проти вітру до нашого корабля і прагнуть якомога привернути нашу увагу. Ми зараз же вивісили сиґнальний прапорець, запрошуючи їх на облавок, і, додавши вітрил, рушили їм навстріч. Не минуло й півгодини, як ми підпливли до них і всіх підняли на борт, – разом десь душ із шістдесят чотири чоловіків, жінок і дітей, бо на кораблі було чимало пасажирів.
Ми дізналися, що це було французьке торговельне судно водообсягом на 300 тон, що вертало з Квебека. Шкіпер докладно розповів про нещастя, що спіткало його корабель, як через необачність штурмана зайнялося біля штурвалу і як, здавалося, коли той гукнув на допомогу, вдалося побороти вогонь; однак незабаром виявилося, що іскри від початкового займання потрапили до важко приступної частини корабля, де годі було загасити вогонь, і полум'я межи дощаною обшивкою і палубом потрапило в трюм, а там його вже ніщо не могло зупинити.
Лишалося посідати в човни, які, на щастя, були досить місткі: у них був баркас, ял і ялик, в який поскладали запаси прісної води й харчів, – тільки й того, що від пожежі врятувались. Вони не вельми сподівались вижити на такій великій відстані від землі, – аби не згоріти живцем, – навряд чи зустрінеться якийсь корабель і візьме їх на облавок. У них були вітрила, весла і компас, а харчів і води вистачило надголодь на дванадцять днів, котрих – як не буде негоди й супротивних вітрів – вистачило б доплисти до Ньюфаундленду, а там, до висадки на берег, ще й риби трохи наловлять. А як не поведеться, то й бурі могли б перекинути човни й потопити, від дощів і холоду люди закоцюрбли б і загинули, супротивні вітри могли уповільнити плавбу й вони примерли б голодом, – тим-то порятунок здавався примарним дивом.
Посеред ляку, безнадії та розпуки, оповідав мені капітан зі сльозами на очах, вони несподівано зраділи, почувши гарматний постріл, а тоді – ще чотири; то були ті п'ять гарматних пострілів, які я звелів зробити, коли ми побачили полум'я. Тепер вони гріли серце надією, як я і припускав, одержавши знак, що неподалік пливе до них корабель на допомогу.
Почувши постріли, вони прибрали щогли і вітрила, а що звук чувся з навітряного боку, вирішили до ранку дрейфувати. За деякий час, не чуючи більше пострілів. вони самі тричі вистрілили з мушкетів з великими інтервалами, та через супротивний вітер ми їх не почули.
Відтак ще приємнішою несподіванкою стали наші вогні й нові гарматні постріли, бо я ж ото наказав стріляти до самого світанку. Це спонукало їх допастися до весел, щоб прискорити зустріч, – і ось, нарешті, щиро зраділи, коли переконалися, що ми їх помітили.
Неможливо описати жестикуляцію, захват і дивні постави, якими врятовані бідаки виражали свою радість з нагоди такої несподіваної помочі. Скорботу й страх легко змальовувати: зітхання, сльози, стогони, порухи голови й рук та й уже; а от надмір радості, несподівана радість виявляються безліччю способів. Одні плакали плачма, інші, ніби з відчаю, шаліли до нестяму, ще інші здіймали бучу й скидались на схиблених, хтось потоптом ходив по облавку, ломив руки, деякі танцювали, кількоро співали, реготали, а комусь – наче заціпило; слабих нудило, кілька людей ледь не втрачали тяму, невеличкий гурт хрестився й складав подяку Богові.
Я їх розумію: багато хто дякуватиме потім, а попервах їх поривали почуття й вони не могли впоратися з ними, – звідси й несамовитість, і шал, бо мало хто кріпився і лишався поважним у своїй радості.
На це могло ще вплинути й те, що вони були французами, які вирізняються серед народів вибуховою вдачею, більшою пристрастю, запальністю, мінливістю настроїв. Я не філософ, аби визначити достеменну причину, але доти я не бачив нічого подібного. Найбільш схоже шалів бідолашний П'ятниця, мій відданий дикун, коли знайшов у човні свого батька, або подив шкіпера і двох його товаришів, яких я врятував, коли негідники висадили їх на берег; але такого, як тепер, я ні в П'ятниці, ні в кого іншого не бачив.
Звичайно, таке розмаїте шаленство виявлялося не тільки у різних осіб, а іноді і одна людина швидко змінювала свої стани. То вона мовчазна, отупіла й збита з плигу, а то раптом береться танцювати й блазнювати, чи починає рвати собі волосся й дерти одіж та, наче навіжена, топтати її, потім заходиться слізьми, мліє, втрачає свідомість і, без допомоги, може навіть вмерти. І це не одна-дві людини, не десятеро чи двадцятеро, а гнітюча більшість, і, якщо не помиляюсь, наш лікар мав кинути кров десь тридцятьом особам.
Серед них було два священики, один старий, другий – молодий; найдивніше те, що найстарішому стало зовсім зле. Щойно він ступив на облавок і відчув себе в безпеці, як ноги підломились і чоловік гепнувся наче мрець. Вже й прислідку життя не було, але лікар негайно вжив належних заходів, бо єдиний на кораблі не вважав його покійним. Помалу він відкрив чоловікові жилу на руці, попередньо належним чином розітерши руку, аби зігріти її. Відтак кров, що спочатку тільки крапала, полилася вільно й за три хвилини дід розплющив очі, а за чверть години заговорив, йому відлягло й незабаром зовсім покращало, і, коли йому зупинили кров, узявся ходити облавком, заявив, що чудово почувається, та ковтнув бадьорливих ліків, які дав лікар. За чверть години люди прибігли до каюти лікаря, де той кидав кров непритомній жінці, і повідомили, що священик достоту сказився. Схоже, що до нього дійшлося, що з ним сталося, і він з радощів ошалів. Його судини не змогли впоратись із таким плином флюїдів, кров розпалилась від збудження, і чоловік скидався на пацієнта Бедламу. Лікар не наважився вдруге кидати кров у такому стані і дав йому заспокійливе та приспав; ліки подіяли, й наступного ранку він прокинувся абсолютно здоровий і при тямі. А от молодий священик, навпаки, не втрачав самовладання і подавав розумної й гідної поведінки. Вступивши на корабель, він упав ницьма і, простелившись, подякував Богові за порятунок, а тоді попросив мене відійти, аби, після Творця, ще й мені скласти дяку. Мені стало щиро ніяково, що заважаю йому, і я не тільки сам відійшов, але й інших прохав його не турбувати. Я відійшов, а він ще так пролежав хвилини зо три, а тоді, як і обіцяв, підійшов до мене і взявся цілком поважно й зі слізьми на очах дякувати мені за те, що я з Божою допомогою врятував життя і йому, і іншим нещасникам. Я відповів, що не раджу йому дякувати за рятунок Богові, а не мені, бо бачив, що він це вже зробив; але я додав, що робив тільки те, що вчинила кожна розумна і гуманна людина, і що в нас стільки ж причин, як і у нього, дякувати Богові, якому завгодно було зробити нас знаряддям свого милосердя по відношенню до Його сотворінь.
Відтак молодий священик пішов до своїх земляків, аби настановити їх: він переконував, припрохував, сперечався, доводив, діходив; з одними йому плужило, а інші на якийсь час пускались берега.
Я не можу не описувати це, бо, може, комусь такі записи стануть у нагоді, вони зможуть погамувати вибух емоцій, бо якщо від надміру радощів люди шаліють, то на що вони здатні від надлишку гніву, люті й роздратування? Отож і доречно придивлятися до прояву почуттів: радості й задоволення та скорботи й гніву.
Протягом першого дня нас трохи бентежила галабурда наших гостей, але відколи вони розійшлися по притулищах, які ми змогли їм надати, й виспалися як слід після переляку та втоми, уранці стали зовсім іншими людьми.
Вони перейшли на добірні манери й ґречно дякували нам за доброту, – видима річ, французи в цьому неперевершені. Наступного дня капітан прийшов до мене з одним зі священиків і висловив бажання говорити зі мною й моїм небожем, ; керманич почав радитися з нами, що далі з ними буде; почали з того, що за порятунок життя вони віддячать нам усим, що в них є. Капітан заявив, що їм вдалося врятувати від полум'я й захопити з собою в човни трохи грошей і цінного добра, і якщо ми це приймемо, то вони уповноважені віддати нам все це; вони лише просили б висадили їх дорогою десь там, звідки можна дістатися до Франції.
Небіж спочатку хотів узяти гроші й згодом подумати, що робити з потерпілими, але я відкинув цю думку, бо знав, що то висадитися на берег на чужині, і якби португальський капітан, який підібрав мене в морі, так само повівся зі мною і взяв з мене за порятунок усі статки, мені довелося б померти з голоду або стати в Бразилії таким же невільником, яким я був у берберів, хіба що проданим не магометанину, але й португалець буває гіршим паном за турка.
Тому я сказав французькому капітанові, що ми дійсно їх порятували, але ж це наш людський обов'язок, бо й ми бажали б собі такої допомоги у скруті, – ми зробили таке, тому що сподівалися на їхні аналогічні дії, аби ми опинилися на їхньому місці, та й відкаснули ми їх від біди не для того, щоб тепер грабувати, бо було б варварством узяти від них ту дещицю, що їм вдалося врятувати від вогню, а потім ще й висадити їх десь і покинути на березі, тобто спочатку визволити їх від смерті та вбити, вибавити від утоплення й приректи на голодну смерть, і тому я не дозволю хоч щось брати від них. Стосовно висадки на берег я сказав, що це надто складно, тому що судно йде до Ост-Індії і хоча ми значно відхилилися на захід від нашого курсу чи так Небо направило нас їм на підмогу, але далі ми не зможем о задля них міняти маршрут, та й мій небіж-капітан корабля має зобов'язання перед фрахтувальниками за чартер до Бразилії, і єдине, що я можу обіцяти, – це лягти на курс, де є шанс перестріти судна, що йдуть з Вест-Індії і могли б доправити їх до Англії чи Франції.
Перша частина пропозиції була настільки великодушна і люб'язна, що їм залишалося тільки щиро дякувати, але їх – особливо пасажирів – налякала перспектива подорожі до Ост-Індії, і вони заходились упрохувати мене, що як ми вже відхилилися так далеко на захід до зустрічі з ними, то можна б і далі йти тим самим курсом до берегів Ньюфаундленда, де зустрінеться корабель або шлюп, які погодяться доправити їх назад до Канади.
Мені побачив рацію у цьому й ладен був погодитися, бо й собі міркував, що везти весь цей гурт до Ост-Індії не тільки наджорстоко стосовно нещасників, але й рокує нашу подорож на невдачу, бо вони знищать усі наші харчі; через це я й не вбачав порушення чартеру, бо ми зустрілися з непередбачуваними обставинами, і ніхто нічого нам не закине, через те що закони Божі й закони природи не дозволяли нам не брати на облавок людей, які потерпали в двох човнах, але ж і нам у цій ситуації виявилось непереливки, то й слід було десь висадити їх для дальшого порятунку.