Зрозуміло, цей вибух почуттів у нього стався через втрати, на які він наразився, але наразі перебрав зі мною міру. Після цього він розмовляв зі мною поважно, закликав повернутися до батька й не спокушати Провидіння, яке може знищити мене, бо очевидно, що рука Неба проти мене. "Повірте, юначе, – сказав він на завершення, – якщо ви не повернетесь, то скрізь, куди ви не прямуватимете, на вас чинатимуть небезпеки й розчарування, доки не справдяться всі слова, мовлені до вас батьком".
Незабаром по тому ми розпрощались, бо мені не було чого йому сказати, і я його більше не бачив і подальшої долі не знаю. Щодо мене, то якийсь гріш у мене в кишені був і я подався до Лондона суходолом; і дорогою, і вже у Лондоні в мені точилася боротьба щодо подальшого життя – вертати додому чи знову пускатися в море.
Щодо повернення додому, то всі розумні аргументи заглушувалися відчуттям сорому, бо я відразу уявляв як мене візьмуть на глум сусіди, і мені буде ніяково дивитися не тільки на батьків, але й на чужих людей, і, дійсно, згодом я часто спостерігав, наскільки безглуздою та ірраціональною буває людська вдача, передусім у молоді, і те, чим вони при цьому керуються,– тобто грішити не соромляться, а соромляться покути, не соромляться робити якусь дурню, а соромляться повернутися до того, за віщо їх можна було б вважати розумними.
Якийсь час я так і перебувався, не знаючи, на яку стати та як жити далі. Ні за віщо не хотілося вертати додому, і помалу стиралися з пам'яті спогади про біду, а з тим – і бажання повертатися слабло, аж нарешті я ті думки покинув і почав розмірковувати про подорож.
Розділ ІІ. Рабство і втеча
Та сама негода, що й уперше поривала мене до втечі з батьківського дому, накинула мені шалену й нестравну ідею про збагачення, настільки втовкмачила мені ці химерії, що я ніби оглух до щирої поради, умовлянь і навіть батькової заборони… отож та сама негода під'юдила мене на зовсім пропаще діло, і я зійшов на облавок судна, яке прямувало до берегів Африки, або, як це просто називали наші моряки, вирушив до Ґвінеї.
На превеликий жаль, у цих виправах я не наймався матросом, бо хоч і праця важка, але я навчився б матроської професії і міг би згодом дослужитися до чину помічника капітана, лейтенанта флоту або й капітана. Проте судилося мені завжди обирати щось гірше, як і в цьому випадку, бо маючи гроші в кишені та добру одіванку, кортіло зійти на облавок джентлменом, – тому ні до якої справи я на кораблі не пристав і нічого не навчився.
У Лондоні мені судилося пристати до доброго товариства, що не часто випадає таким лайдакам, як я; чорт на таких при кожній нагоді настановляє пастку, проте в мене вийшло інакше. Спочатку я познайомився з капітаном судна, який вже ходив до берегів Ґвінеї, – йому там поталанило, і він знову лаштувався туди плисти. Йому сподобалося балакати зі мною, і виявилось, що це наруч: почувши, що я плекаю надію побачити світ, він запропонував рушати разом з ним задарма, сказавши, що я буду йому товаришем у кают-компанії і компаньйоном, а якщо я візьму з собою щось на продаж, то зможу ще щось вторгувати та взяти з того бариш.
Я ухопився за цю пропозицію, потоваришував із сумлінним і чесним капітаном та вибрався з ним у далекий плав, прихопивши дещицю до продажу, а завдяки безкорисливості й дружбі капітана ще й добряче на тому вторгував: як порадив мені капітан, я фунтів на сорок понакуповував різні цяцьки та дріб'язок. Я написав до родичів, і родичі допомогли мені зібрати ці сорок фунтів, якось вплинувши на батька, чи, принаймні, на маму, аби вони дали хоч таку суму на першу виправу.
З усіх своїх пригод, либонь, лише цю виправу я назвав би вдалою, і цим я завдячую чеснотам мого друга капітана, що під його орудою я придбав знання з математики та навігації, навчився креслити на мапі курс корабля, вести спостереження, тобто засвоїв підвалини науки моряка; йому було приємно вчити мене, а мені – приємно вчитись; цебто за час виправи я став і моряком, і купцем; мій виторг за крам склав п'ять фунтів дев'ять унцій золотого піску, що за нього в Лондоні мені дали майже триста фунтів стерлінґів, – оце ж відтоді з'явились у мене марнолюбні мрії, які згодом привели мене до руїни.
Звичайно, бувало, що і в цій виправі мені не таланило, передусім через гарячку: стояла страшна спека, а торгували ми на узбережжі між 15° північної широти та екватором.
Так я налаштувався на торгівлю з Ґвінеєю, а що мій друг капітан, на превеликий жаль, помер після повернення додому, я вирішив знову піти в такий самий рейс на тому ж судні, яким наразі кермував помічник капітана у попередній виправі. Але ще ніхто досі в таке клопітне не вбирався: ціла купа нещасть, хоча я з собою й 100 фунтів не взяв зі свого баришу, віддавши 200 на збереження удові капітана, жінці вельми порядній у стосунку до мене. Почалося з того, що – ще й на світ не заводилося – наш корабель, що йшов курсом на Канарські острови або, радше, між Канарами та африканським берегом, раптом почав під усіма вітрилами гонити турецький капер із Сали[1]. Рятуючись, ми також напнули всі вітрила, які тільки могли витримати наші реї та щогли; водночас побачили, що пірати нас наздоганяють і напевно доженуть за кілька годин, то й почали лаштуватися ми до бою, при тому, що в нас було дванадцять гармат, а в розбійників – вісімнадцять. Біля третьої години дня пірати дорівнялися до нас, але через помилку опинилися на траверзі не корми, а квартердеки, й тому ми відразу розвернули вісім гармат і ушкварили по них випалом; пірати відповіли нам гарматним вогнем і пострілами з ручної зброї двохсот стрільців на облавку, а тоді повернули під кутом до нас. У нас нікого не зачепило, і всі трималися гурту. Пірати готувались до нового нападу, а ми до – відсічі. Тепер пірати зайшли з другого боку квартердеки та вдалися до абордажу: шістдесят нападників на покладі відразу заходилися тяти й рубати вітрила й снасті. Ми зустріли їх шротом, дрітками, пороховими скриньками з сіканцями тощо і двічі звільняли очищували від них облавок. Аби далі не розводитись про ці сумні події, скажу лишень, що корабель наш далі пливти вже не міг, троє матросів полягло, а восьмеро дістали поранення, і через це довелося нам здатись і перетворитися на в'язнів у берберському порту Сала.
Моє ув'язнення виявилось не таким жахливим, як я спершу побоювався: мене, на відміну від решти, не доправили у столицю до султана, бо капітан капера вирішив залишити мене в себе як трофей, тому що йому для роботи знагодився саме такий молодий і моторний невільник. Отак я враз перетворився з купця на жалюгідного раба, і це достоту приголомшило мене, – я знову пригадав батькові пророчі слова, що буде мені біда й нікому буде мене рятувати; все справдилося, бо гірше й бути не могло: адже рука Неба лягла на мене та й по всьому, та, на жаль, як ви побачите з подальшої оповіді, це я тільки скуштував, що таке справжнє лихо.
Мій новий патрон або хазяїн забрав мене до свого дому, і в мене жевріла надія, що от вирушить він знов у море, візьме мене з собою, і колись іспанський чи португальський військовий корабель захопить піратське судно, а мене випустять на волю. Та надія хутко змарніла, тому що він вирушив у море, а мене залишив на березі доглядати садок і поратися разом із іншими невільниками вдома, а коли повернувся додому, то звелів перебратися до каюти й доглядати судно.
Я обернув усі свої думки на втечу та на те, як це зробити, але нічого путнього не придумав, нічого справді реального, та й умовитися не було з ким – аби ж хоч хтось із моїх краян трапився серед невільників, – чи англієць, чи ірландець, чи шотландець, – а так я одним-один як пучка; і так упродовж двох років мене тільки мрії поривали, бо просвітку не було жодного.
Аж за два роки трапилася нагода, що відродила давню думку про спробу втечі. Патрон затримався вдома довше, ніж звичайно, і не споряджав свій корабель, – дейкали, що через брак грошей, – бо пересічно раз чи двічі на тиждень або й частіше у погоду він брав судновий пинас і рибалив на рейді, а веслярами тоді були ми з парубком Мареско; через це він інколи посилав мене зі своїм родичем-мавром, та парубком Мареском, як його називали, наловити риби.
Якось погідного ранку ми вибралися рибалити, але заліг такий густий туман, що ми за півліґи не бачили берега: усю добу ми надсадно веслували без жодних орієнтирів, і аж наступного ранку з'ясували, що рухалися ми не до берега, а від берега, і наразі відстань вже становила дві ліґи. І важко було, і ризиковно, але, попри горовий вітер, ми дістались до берега, добряче при цьому зголоднівши.
Наш патрон зважив на цей урок і вирішив надалі ретельніше дбати про себе: без компасу й провіянту він більше не попливе рибалити на баркасі з нашого англійського корабля, котрий він захопив; він наказав своєму корабельному теслі, теж невільникові-англійцеві, він наказав спорудити посеред баркаса, як на барці, невеличку кают-компанію чи каюту з місцем позаду для стерничого й керування ґроташкотом, а попереду – для одного-двох матросів, аби давати раду вітрилам. На судні був бермудіан або трикутне вітрило, як ми його ще називали, а утлеґар перекидався над дашком затишної низької каюти, в якій стояла ліжниця для капітана, місце для одного-двох невільників та стіл, аби їсти на ньому, з шафками на пляшки з улюбленими напоями, хліба, рису та кави.
Ми часто виходили рибалити на цьому баркасі: хазяїн завше брав мене з собою, бо я був найвправнішим рибалкою. Якось він захотів покататися та порибалити на баркасі з двома-трьома поважними місцевими маврами та взявся ретельно до цього готуватися: ще з ночі надіслав на облавок побільше провіянту та наказав мені взяти три фузеї з порохом і шротом з корабля, бо вони і рибалитимуть, і полюватимуть на птахів.
Я усе виконав, і зранку взявся чекати: баркас вимитий, майорять вимпел та прапорці, все готове для гостей, аж оце згодом хазяїн зійшов на облавок сам і сказав, що гостей не буде, тому що в них виявилися пильні справи, а мені разом з матросом і хлопцем загадав, як зазвичай, вийти в море на баркасі й наловити риби, бо на вечерю до нього прийдуть друзі, – щойно наловлю – нести додому, і я почав лаштуватися до риболовлі.
І тоді мені знову сяйнула колишня думка про свободу, бо тепер у мене і суденце було для цього; тільки-но хазяїн пішов, я почав готуватись, однак не до риболовлі, а до тривалої подорожі, хоча і в думці не покладав, куди кермувати, – тікати звідси куди очі світять.
Спершу я мав затуманити мавра, аби занести провіянт на облавок, тому що нам треба запастись їжею, бо годиться об'їдати хазяїна.