Якщо Оота-сан вам дошкулила, то я, звичайно, прошу пробачення… Хоч я її і не запрошувала… Тож можете бути певні, що донька Інамури не має нічого спільного з Оота-сан.
— А тепер бувайте…
Кікудзі підвівся. Якби він не урвав розмови, то Тікако, мабуть, не так скоро відчепилася б від нього.
Лишившись на самоті, Кікудзі помітив, що дика азалія на схилі гори вбралася в пуп’янки. Він глибоко вдихнув повітря.
Кікудзі сердився на себе за те, що спокусився на лист Тікако. Зате дівчина з журавлями на фуросікі не йшла з думок.
Зустріч з двома батьковими коханками не справила гнітючого враження, певно, тому, що Кікудзі побачив доньку Інамури.
Однак, згадавши, що ці жінки живуть собі й балакають про покійних батьків, Кікудзі відчув, як його наповнює гнів. Перед очима спливла огидна родима пляма на грудях Тікако.
Знявши шапку, Кікудзі поволі простував назустріч вечірньому вітру, що хвилями пробігав по молодому листю.
Ще здалеку він помітив, що в тіні храмових воріт стоїть пані Оота.
Кікудзі озирнувся, гарячково думаючи, як би її обминути. Якщо видряпатися на будь-який пагорб обабіч дороги, то, напевно, можна було б вибратися з території храму, не проходячи через ворота…
Однак Кікудзі пішов прямо. Обличчя його напружилось.
Вдова поспішила йому назустріч, її щоки паленіли.
— Я вас чекала, хотіла ще раз побачити… Може, це й зухвало, але… я не могла інакше… Хтозна-коли ми ще зустрінемося.
— А де ж ваша донька?
— Фуміко пішла з подругою…
— А вона знає, що її мати чекає на мене? — спитав Кікудзі.
— Знає, — глянула йому прямо в вічі пані Оота.
— Мабуть, їй неприємно… Вона ніби й не сподівалася побачити мене на чайній церемонії. Мені аж стало жаль її…
Кікудзі підбирав слова так, щоб вони були й одвертими, й не дуже різкими.
Пані Оота щиро визнала:
— Так, їй було тяжко зустрітися з вами.
— Певно, тому, що вона настраждалася через мого батька.
Кікудзі хотів додати: "Так само, як і я через вас", — але стримався.
— Та що ви! Ваш батько завжди був лагідний до неї… Я хотіла б коли-небудь докладно розповісти вам про це… Щоправда, спочатку Фуміко цуралася його, хоч як батько намагався прихилити її до себе. Та от наприкінці війни, коли почастішали повітряні нальоти, її ставлення до батька раптом перемінилось. Не знаю, що з нею сталося, але несподівано вона почала піклуватися про нього… Роздобувала для нього і курятину, і свіжу рибу. А куди тільки не ходила по рис! Уявляєте, яка вона була відчайдушна, адже тоді людину на кожному кроці підстерігала смерть… Ваш батько не міг надивуватися, чому це вона раптом стала такою доброю. Та й я дивувалась тій переміні… Вкрай зворушена, я тільки дивилася на доньку й відчувала докори сумління…
Аж тепер Кікудзі збагнув, що в ті важкі часи благодійницею їхнього дому була Фуміко. Невже подарунки, які іноді несподівано приносив батько, роздобувала саме вона?
— Я й сама до пуття не збагну, чому Фуміко так різко перемінилася. Може, тому, що всім нам тоді загрожувала небезпека. А може, вона мене жаліла, тому так ревно доглядала вашого батька.
Очевидно, Фуміко бачила, як серед воєнних злигоднів її мати чіпляється за свою любов до батька Кікудзі. Без сумніву, вона багато пережила, якщо зуміла відійти від минулого — забути свого покійного батька — й перейнятися теперішньою материною долею.
— Ви помітили перстень на руці Фуміко?
— Ні.
— То подарунок вашого батька. Він нерідко йшов від нас додому й під час повітряної тривоги. Тоді Фуміко завжди його проводжала, і ніхто не міг її відрадити. Бо, мовляв, дорогою все може трапитися… Та одного разу вона не повернулася того ж вечора. Добре, думаю собі, якщо у вас заночувала… А раптом обоє загинули?.. Вранці вона прийшла, розповіла, що провела батька аж до воріт, а на зворотному шляху пересиділа ніч в якомусь бомбосховищі. Коли наступного разу ваш батько навідався до нас, то щиро подякував Фуміко й подарував на згадку про той випадок перстень… Їй, певно, було незручно вам його показувати.
Кікудзі слухав, а в душі наростала неприязнь до пані Оота. Невже вона хоче викликати співчуття до себе?
А проте ненависті й ворожості до неї Кікудзі не відчув. У ній була якась теплота, що відганяла геть його настороженість.
А чи не клопоталася Фуміко про батька Кікудзі тому, що переживала за свою матір?
Кікудзі здалося, що, розповідаючи про доньку, пані Оота насправді розповідає про власну любов.
Очевидно, їй кортіло вилити комусь душу. Вона наче забула, що перед нею не її коханець, а його син. В її очах було стільки любові, що можна було подумати, ніби вона розмовляє не з Кікудзі, а з покійним батьком.
Ворожість, яку Кікудзі з матір’ю відчував до пані Оота, не те щоб цілком зникла, а якось зблякла. Іноді йому навіть здавалося, ніби вона його любила, бо ж він і батько — одне й те саме… З голови не виходила спокуслива думка, що він давно знає цю жінку.
Аж тепер Кікудзі збагнув, чому батько так швидко порвав стосунки з Тікако, а пані Оота не залишив до самої смерті. "Напевне, Тікако й досі знущається зі своєї суперниці", — подумав Кікудзі. В ньому раптом прокинулася жорстокість — йому захотілося дошкулити пані Оота якомога болючіше.
— А ви ніби досить частенько буваєте на чайних церемоніях у Курімото-сан? Як це розуміти? Вона ж вам стільки попсувала крові…
— Правда ваша… Я одержала від неї листа, коли ваш батько помер… А мені тоді було так важко, так сумно… — Пані Оота опустила голову.
— А донька завжди ходить з вами?
— Ні, не завжди. Іноді.
Вони перетнули залізничну колію, проминули станцію Північна Камакура і рушили до гори, що височіла навпроти храму Енгакудзі.
IV
Вдова Оота була старша за Кікудзі років на двадцять — їй тепер було десь років сорок п’ять, — та йому здавалося, ніби він тримає в обіймах набагато молодшу за себе дівчину.
Кікудзі поділяв з нею задоволення, яке давала їй досвідченість, не відчуваючи скутості, властивої молодому парубкові.
Він уперше зрозумів, на що здатна закохана жінка, а також на що здатен він сам. Кікудзі вразило власне пробудження. Він ніколи й не уявляв, що жінка може бути такою піддатливою, покірною і водночас такою спокусливою. Йому здавалося, мовби він тоне в теплих запахах її тіла.
Раніше інтимна близькість з жінкою кінчалася для нього чимось схожим на огиду. А от цього разу, коли її, здавалось, саме й треба було сподіватися, Кікудзі відчув солодке задоволення.
Звичайно в такі хвилини він намагався відсунутися від жінки, а тепер усе було навпаки: він втішався теплом її жагучого тіла. З ним ще не траплялось, щоб пристрасть накочувалася на нього хвилями. Ті хвилі заколисували його, і в напівдрімоті він наче відчував задоволення переможця, якому рабиня обмиває ноги.
Водночас від неї віяло чимось материнським.
Втягнувши голову в плечі, Кікудзі несподівано запитав:
— А ви знаєте, у Курімото ось тут велика родима пляма?
Він одразу відчув недоречність своїх слів, але розслабленим мозком не міг збагнути, що таким чином завинив перед Тікако.
— Ось тут вона покриває груди… — додав Кікудзі, простягнувши руку до пані Оота.
Щось наче смикало випалити ці слова, ніби кортіло заперечити самому собі й дошкулити пані Оота. А може, таким способом Кікудзі хотів приховати своє збентеження від того, що хоче глянути на те місце, де в Курімото родима пляма.
— Ні, не треба. — Пані Оота поволі запнула кімоно. Здавалося, вона все-таки чогось не розуміє. — Вперше чую. А хіба з-під кімоно її видно?
— Чому ж ні?
— Та невже?
— А хіба ось тут її не було б видно?..
— Отакої! Може, хочете перевірити, чи і в мене немає такої плями?
— Та ні… Цікаво, що відчувала б жінка ось зараз, якби в неї була така пляма?..
— Де? Тут? — Пані Оота глянула на груди. — І що це вам спало в голову? Хіба вам не все одно?
Пані Оота нелегко було розворушити. Отрута, яку виплеснув Кікудзі, її не зачепила. Зате сам він відчув, як вона проникла в його душу.
— Ви так гадаєте? А я от побачив цю пляму тільки раз, коли мені було років вісім, і досі вона в мене перед очима.
— Чого це?
— Думаю, що й вам ця пляма далася взнаки. Хіба Курімото не дошкуляла вам навіть удома, вдаючи, що захищає мої і материні інтереси?
Пані Оота кивнула й трохи відсунулася від Кікудзі. Він пригорнув її до себе.
— А я гадаю, вона й на мить не забувала про свою пляму, й тому була така злюща.
— Та що ви кажете! Який жах!
— А що, можливо, вона хотіла помститися батькові!..
— За що?
— Бо, певно, вважала, що всі її нещастя — постійне приниження і врешті-решт розрив із батьком — від родимої плями.
— Прошу вас, годі про це. Неприємно.
Видно, пані Оота так і не могла зрозуміти до кінця зловісної ролі родимої плями.
— Курімото-сан живе собі тепер спокійно й ніяка пляма не заважає їй. Усі її страждання вже позаду.
— А хіба страждання не завдають душевних ран?
— Минає час, і минуле з його стражданнями будить у наших душах солодкі спомини…
Пані Оота говорила наче в нестямі.
Раптом Кікудзі випалив те, чого й не збирався казати:
— На чайній церемонії поряд з вами сиділа дівчина…
— Юкіко-сан? Донька Інамури…
— Курімото запросила мене навмисне, щоб показати цю дівчину…
— Он як! — Великі очі пані Оота розширились і втупились у Кікудзі. — Виходить, це були ваші оглядини? А я й не здогадувалась…
— Та які там оглядини…
— Як же так… І після оглядин… ми…
З очей пані Оота закапали на подушку сльози. Її плечі затремтіли.
— Як гидко! Як гидко!.. Чому ж ви не сказали раніше?
Жінка схлипувала, уткнувшись у подушку.
Кікудзі зовсім не сподівався такого.
— Гидко-то гидко… Але з оглядинами це не пов’язане, — впевнено мовив Кікудзі.
Перед його очима зненацька сплила постать дівчини, що подавала чай. І рожеве фуросікі з журавлями.
В цю хвилину Кікудзі було неприємно дивитися на заплакану пані Оота.
— Як гидко!.. Я грішниця!.. Такий сором!.. — Її круглі плечі тряслися.
Кікудзі не каявся, бо тоді відчув би до себе огиду. Якщо навіть не через оглядини, то через те, що жінка була колись батьковою коханкою.
Але до останньої хвилини Кікудзі ні в чому не каявся і не відчував ніякої огиди.
Він і сам гаразд не пам’ятає, як усе сталося… Знає тільки, що зовсім просто й природно. От вона зараз плаче й, мабуть, кається, що спокусила його… Та хіба вона його звабила? Такого він не пригадує.